Питання: І що, світ так і буде дивитися, як росіяни знищують наші міста і вбивають наших людей, і нічого не зробить?
Відповідь: Сам характер цього питання багато говорить про людську природу. Ми проєктуємо свої уявлення про те, як мають поводитися інші люди, на них і вимагаємо саме такої поведінки. А коли вони поводяться якось по-своєму, то ображаємося. Кожна людина без винятку може знайти такі приклади у своєму житті. До того ж як в одній, так і в іншій, протилежній ролі.
Світ улаштований так само. Нації і народи, спираючись на свої культурні традиції, споглядають на світ крізь окуляри суб’єктності. Вони їм особисто пасують, як усякі окуляри. Але спробуйте-но вдягти окуляри іншої людини. Кожен з нас пробував це ще змалку. Що ми бачимо? Смішну, розмиту, дезорієнтуючу картинку.
От ми зараз крізь такі окуляри дивимося на Європу і Америку, а вони крізь свої - на нас.
Хай вас не вводить в оману міф про солодке єднання на ґрунті спільних політичних цінностей. Ні, вони дійсно існують у Європі та США. І на всіх континентах. Це релігійні цінності. На них постала Європа, і не тільки. Навіть поверхове ознайомлення з основними світовими релігіями показує наявність цих базових нормативів людської поведінки, однакових для всіх. Відмінності лише в культурних інтерпретаціях.
Потім ці цінності перетворилися в політичні, і першоджерело рейдернули хвацькі світські жевжики. На цю тему, у тому числі й мною, вже написано чимало. За моїми особистими спостереженнями, правдиве, всенародне поціновування якихось вартісних ідей збереглося лише у Східній Європі і країнах Балтії. У країнах, яким ці цінності допомогли вижити під комуністичним ярмом. Ну і от зараз ми бачимо і чуємо голоси цих людей, справжніх друзів України, бо ми говоримо однією мовою, мовою спільних цінностей.
Але ці дружні і братні країни, на жаль, не вирішують долю світу. Який тим часом думає, що вирішує долю України.
Можливо, після війни буде новий світоустрій. Можливо, світ зрозуміє, що саме це культурно-політичне самоприниження Європи дозволило Путіну покласти її, ялову і беззубу, собі в кишеню. Принаймні Путін був у цьому переконаний.
Тільки або кишеня виявилась мілкувата, або Європа завелика - не влізло.
Тепер подивімося на себе і трохи щось пригадаймо, хоча це не буде приємно. На нашій пам’яті у світі відбулося і відбувається чимало кривавих воєн. Як ми на них реагували? Чи взагалі знали, що вони існують? Ви скажете, що європейці не ставляться до нас, як до Руанди, що це війна двох держав, а не громадянська, війна за цивілізацію і все таке. Але річ же не в тому, як вони ставляться на словах. Нас дійсно підтримують, а тепер ще й поважають. Але для них є свої межі й умови взаємопідтримки, які виробилися окремо від нас. І розвалюються окремо від нас.
Ми самі і є носіями цих європейських цінностей. І ми їх захищаємо не для когось там далеко, а тут, для себе.
Ми зараз платимо великою кров’ю за все наше тридцятирічне заквітчано-рушникове, ліберально-демократичне цілування в дупу з комуністами, злодіями, аферистами, зрадниками і просто боягузами. Ми, не Європа, вибирали цих людей у парламент, на президентство, заплющували очі на їхні оборудки, “аби не було війни”. Так не буває, любі мої. Угоди з чортом завжди облудні. Тільки платять тепер за них наші діти на фронті.
Ніяка Європа за нас нашу нечисть із нашої хати не зможе вимести, тільки ми самі.
1994 року в Руанді щодня вбивали по десять тисяч людей, їх просто різали мачете, і це тривало сто днів. Так от, нюанс. Різанина почалася 7 квітня, після вбивства 10 військовослужбовців. А Бельгія 14 квітня завершила виведення свого миротворчого контингенту під егідою ООН.
Словом, на тему міжнародного “глибокого співчуття” й ефективного захисту від геноциду і військових злочинів уже написано гори книг. Українська буде просто ще однією з них. Але це буде книга про перемогу.
Бо це наша війна, і ми в ній переможемо.