Спадщина Холодної війни
У 1957 році Радянський Союз запустив «Спутник 1», чим дав формальний старт тому, що в сучасній історії називають Космічними перегонами. Загалу відомі різні етапи, віхи, проєкти й прізвища: Юрій Гагарін і перший політ людини в космічний простір; або ж Ніл Армстронг, командир Apollo 11 і перша людина, яка ступила на поверхню Місяця.
А от про що загалу не люблять говорити, то це про те, що і запуск «Спутника 1» і політ Apollo 11 на Місяць здійснювали не в ім’я науки. Точніше в останню чергу в її ім’я. Їх здійснювали тому, що США і СРСР були у стані війни — Холодної війни.
Той самий радянський «Спутник 1» не був якимось космічним апаратом, побудованим спеціально, аби облетіти Землю по орбіті. Примітивними словами — це була спорожнена міжконтинентальна балістична ракета, боєголовку якої замінили на радіопередавач.
Американські військові знали про це, їх це дуже непокоїло й спонукало заснувати NASA. Так, Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору, відоме сьогодні як NASA, створили 1958 року взагалі не для дослідження цього самого космічного простору, а у відповідь на запуск Радянським Союзом свого «Спутника 1».
NASA постало, щоб напрацьовувати способи й інструменти захисту американських міст від можливої атаки Радянського Союзу балістичними ракетами з ядерними боєголовками з космосу.
Недарма формування Агентства було пріоритетом Ейзенхауера, який і підписав указ про його заснування, і зрозуміло, чому з того часу космос вважають «президентською справою» (president’s business). Адже Космічні перегони стали технологічним продовженням Ядерних перегонів, у яких президент США був верховним головнокомандувачем своєї країни та відповідав за її безпеку, а з моменту запуску «Спутника 1» ще й із космосу.
У більшості відомих вам подій Космічних перегонів протягом Холодної війни основною мотивацією були не дослідження космічних глибин і прогрес людства, а «ми не хочемо помирати».
Помирати не від умовних чорних дір чи зіткнень з метеоритом, а від дуже конкретних ядерних боєголовок, які можна запустити в одній точці Землі, а впадуть вони на голову з космосу в іншій.
За всі ці роки бюджет NASA на науку не перевищував 25 %, а решта була призначена саме для геополітичних цілей. І коли американська розвідка дізнавалася, що Радянський Союз більше не збирається на Місяць чи вже точно не полетить на Марс, президентська адміністрація скасовувала масштабні й надзвичайно коштовні програми NASA. Відповідно, це не мало нічого спільного із суспільним інтересом чи розвитком науки, дослідженням космосу чи просто цікавістю мирного часу. Хіба що незначною мірою.
Переважно великі й дорогі космічні проєкти часів Холодної війни мотивували тим фактом, що люди по обидва боки залізної завіси просто не хотіли померти від ядерного армагедону. Першопричиною зародження й розвитку космічної галузі була війна.
Це служить яскравим прикладом стратегічної важливості космічних технологій у будь-якому військовому протистоянні. «Спутник 1», запущений на двоступеневій міжконтинентальній балістичній ракеті Р-7 як ракеті-носії з перших же секунд стер межу між мирним і військовим космосом. Значення мало лише те, на кінці твоєї ракети-носія ядерний бойовий заряд чи мирний радіоретранслятор.
Тому коли на другому році повномасштабної війни я досі чую від деяких представників виконавчої влади, що «космосом треба займатися в мирний час», розумію, що якщо це не дилетантство, то просто нерозуміння базових причинно-наслідкових зв’язків у глобальній військовій динаміці, ролі космічної технології в нацбезпеці та потенціалу використання космічних технологій у військових цілях. Космічних технологій у найширшому їх розумінні.
Космос, дрони і війна
Найширше розуміння космічних технологій — це не лише усвідомлення, що провідні космічні агентства світу вже давно не обмежуються міжконтинентальними балістичними ракетами. Вони формують уже значно ширший тренд, який відображає критичність космічних технологій у сучасній війні. Саме такі агентства часто виступали первинними замовниками й ключовими розробниками технологій, які сьогодні є стратегічними для національної безпеки й оборони будь-якої модерної держави: супутникове спостереження, комунікаційні системи, дрони.
Пришестя тих самих військових дронів, які без перебільшення трансформували сучасну війну, нерозривно пов'язане з космічними дослідженнями. Легендарний американський розвідувально-ударний БпЛА MQ-1 Predator, який найдужче вплинув на розвиток індустрії військових дронів, зі слів його конструктора Абрагама Карема («батька дронів»), з’явився виключно завдяки прогресу космічних технологій. Починаючи з надлегких матеріалів певних компонентів корпуса, станції радіолокації з синтезованою апертурою антени, інфрачервоними камерами і закінчуючи лазерним далекоміром-цілевказівником — і MQ-1 Predator, і його модифікація MQ-9 Reaper стали буквально летючими вітринами американських технологій, які до цього США розробляли й застосовували в космічній сфері.
Один з перших радянських розвідувальних БпЛА — Ла17-Р — розробляли в підсанкційному зараз Науково-виробничому об'єднанні ім. С. О. Лавочкіна, яке сьогодні спеціалізується на розгінних блоках — ступенях ракет-носіїв, які переводять космічний апарат з опорної орбіти на цільову орбіту штучного супутника Землі. З 1960-х це об’єднання входило до Міністерства загального машинобудування СРСР (МЗМ — радянський аналог NASA), яке повністю відповідало за космічну програму й ставило тоді відповідні завдання підприємству: створити космічні системи зв’язку, супутники, скидові апарати.
Інший радянський розвідувальний БпЛА — Ту-123 «Яструб», або ДБР-1 (дальній безпілотний розвідник), спроєктований також у 1960-х на замовлення того-таки МЗМ СРСР, був результатом рішення радянських космічних інженерів і конструкторів розвивати ударні системи на основі балістичних ракет.
Війна і в США, і СРСР, і в сучасній Росії виступала рушієм розвитку технологій, основним замовником і постачальником яких найчастіше був саме космос. Тож коли у 2020 році з ініціативи нашого комітету з питань економічного розвитку скасували монополію держави на космічну діяльність, зробили це саме з таких міркувань — аби дозволити приватному сектору використати технології, напрацьовані досі в космічній сфері, щоб модернізувати критичні для держави напрямки: системи спостереження, комунікацій, зброї.
У Росії такий синтез держави й бізнесу в аерокосмічній сфері призвів до масового виробництваFPV, дронів-камікадзе «Ланцет», які завдають значного клопоту нашим силам оборони. Фактично «Ланцет», ця складна летюча міна, здатна завдати суттєвої шкоди і броньованим, і неброньованим цілям на дистанції 50–80 км, символізує стрибок противника в технології ведення сучасної війни.
Такий самий стрибок колись вчасно роздивились американці в успішному запуску Радянським Союзом «Спутника 1», що породило в США вираз thesputnikmoment, «супутниковий момент» — точка в часі, коли країна або суспільство нарешті усвідомлює, що час терміново наздогнати суперника в його очевидному технологічному чи науковому розвитку. Недарма і в ядерному озброєнні, і в космосі були саме «перегони».
США відповіли на супутниковий момент фінансово — спрямували значні грошові кошти на Космічні перегони (лише між запуском «Супутника 1» 1957-го і висадкою на Місяць у 1969-му ФРС США (аналог нашого НБУ) надрукувала для американської космічної програми $ 30 мільярдів доларів) — і, що, певно, важливіше, інституційно — створили NASA й фактично підпорядкували єдиному центру весь процес і рішення щодо Космічних перегонів. Історія доводить, що це було правильне рішення.
Висновок: Ланцетний момент
Із запуском у Росії масового виробництва «Ланцетів» для України мав би настати «ланцетний момент». Акцентуючи на критичній ролі технологічного прогресу в сучасній війні, він змусив би нашу державу швидко адаптуватися й розпочати перегони в інноваційному розвитку військових технологій і електронній війні, у стандартизації та масштабуванні виробництва.
Частково це справді сталося, і роль Мінстратегпрому й Мінцифри у виробництві тих самих дронів заслуговує на відзнаку. Утім в інституційному плані відсутність керівництва в Державному космічному агентстві України під час війни, а значить — нерозуміння його спроможностей і функціоналу, критично послаблює нашу відповідь на ланцетний момент. У контексті збройної агресії відсутність керівництва в ДКАУ відображає не лише адміністративний пробіл у централізації рішень щодо тієї самої ракетної програми чи супутникового спостереження, але й стратегічну вразливість у використанні передових технологій для задач національної безпеки й оборони.
Недарма космічні агентства з’являлись і розквітали саме в часи збройних конфліктів, ставали не так провідним елементом у контексті науки й досліджень, як радше невід'ємним елементом військово-промислового сектору й технологічної війни.
