24 лютого 2022 року – це дата, яка стала точкою неповернення для кожного з нас. Як ви дізналися про початок повномасштабного російського наступу? Якими були перші дії?
Насправді передчуття чогось недоброго охопило мене ще за декілька тижнів до повномасштабного вторгнення. Повідомлення у ЗМІ, попередження західних партнерів, переїзд посольств з Києва – усе це явно підвищувало напругу. Потім був День єднання. Усі зібралися на Центральній площі в Чернівцях. Ми тоді розуміли, що робимо це, аби підтримати людей, показати, що влада на місці, наші родини тут, ніхто нікуди не втік і що ми зможемо дати відсіч ворогові в разі агресії. Я не скажу, що 24 лютого мав страх. Це було таке неприємне відчуття, яке навіть важко описати словами. Відчуття невідомості та відповідальності. Мене о 5-й ранку розбудив брат, який працює у правоохоронних органах. Сказав, що почалася війна. Я зібрався і поїхав на роботу.
Чи готувалися в області до можливих воєнних дій?
Коли говорять, що до військового вторгнення ніхто не був готовий, то це не зовсім правда. Ми у війні живемо з 2014 року. Звичайно, вище політичне керівництво надіслало відповідні доручення, ми отримали завдання, розуміли ситуацію і що може бути далі. Більше цим займалася обласна військова адміністрація. Але й обласна рада діяла в межах своїх повноважень, зокрема, у взаємодії з правоохоронними органами та громадами. У краї створювали батальйони територіальної оборони, рух опору. На сесіях ухвалили рішення про виділення фінансування на це, ми готували місця для дислокації військових. Я вважаю, що були готові настільки, наскільки можна бути готовим до такого.
Тобто впоралися в перші дні?
Ми змогли вистояти. Я думаю, що для багатьох це стало відкриттям. Не лише для закордонних партнерів, я вже не кажу про ворогів, а й для нас, українців. Ми повірили у власні сили, у своє військо. Іноді здається, що в ті дні в Україні зародилася нова віра – віра у ЗСУ. Це було надважливо. Усвідомлення, що ми змогли дати відсіч ворогу стало переломним моментом, як на мене. Адже найгірше – це занепасти духом, домовитися зі собою, визнати власну безпорадність і думати, що ти не можеш упоратися із ситуацією. Цього не сталося з різних причин. Люди були налаштовані боротися, президент і вище політичне керівництво залишилося на своїх місцях. Це дало свій результат – збереження нашої держави і те, що ми сьогодні тут.
Як вдалося так швидко мобілізуватися?
Люди самі відчули ситуацію. Кожен просто знав, що він повинен робити і робив це. Повністю спланувати все та підготуватися до такого було неможливо. У нас чоловіки годинами стояли в чергах до військкоматів, терміново долучалися до лав ТрО, тим часом хтось уже діставав військове спорядження та все необхідне, щоб наші воїни були максимально захищені та готові до боротьби. Ми так само готували коктейлі із запалювальною сумішшю. Розумієте, тоді ніхто не міг знати, як далеко зайде ворог і з якого боку. Ми готувалися до всього. Люди об’єдналися, незалежно від матеріального стану чи якогось там статусу. Хоча представники бізнесу могли виїхати з країни перед вторгненням і вивезти все своє майно, вони цього не зробили. Хтось працював фізично, а хтось віддавав техніку, пальне, гроші. У нас деякі підприємці залишилися без нічого, тому що чітко усвідомлювали, якщо сюди зайде ворог, їхній бізнес уже не буде потрібен.
Чи готова була Буковина прийняти таку велику кількість людей, які вимушено тікали зі своїх домівок подалі від ворога?
Ми використовували всі місця, які можна було облаштувати під тимчасовий прихисток для людей. Адже тоді було ще холодно, у приміщеннях мало бути тепло. Ніхто не робив ніяких резервів чи віп-зон. На дорогах стояли кілометрові черги, я отримував шалену кількість дзвінків з проханням розмістити людей. Вважаю, що ми впоралися. До прикладу, поки людей розміщували в дитсадках, їхні маленькі вихованці разом зі своїми мамами вже несли туди їжу, теплий одяг, ліки та речі першої необхідності.
Чернівецька область не лише тилова, вона ще й прикордонна і стала транзитною для людей, які виїжджали з України. Як справилися з цим?
Я вважаю, що нормально. Звичайно, ніхто не міг спрогнозувати, скільки людей захоче перетнути кордон у тому чи іншому пункті пропуску. Важливою була й підтримка наших румунських партнерів, які щиро зустрічали українців по той бік кордону. Звичайно, були черги на виїзд, скупчення автівок, але якихось надзвичайних ситуацій, богу дякувати, не сталося. Для людей облаштували пункти обігріву, де також можна було отримати гарячу їжу та напої. Це робили місцеві жителі.
Війна торкнулася кожного буковинця. Сьогодні немає жодної родини, де хтось не був би на фронті – син, чоловік, батько, брат, друг…
Просто наведу приклад, я не зустрів жодного чоловіка, якому запропонували йти у військо або дали повістку, а він взяв її і не з’явився у військкомат. Я зараз кажу про свій досвід. Люди йдуть на жертовні вчинки, розуміючи, що можуть віддати найцінніше – життя. Вони залишають свої домівки та родини і стають у стрій. У Facebook я щодня поширюю дописи про прощання із загиблими буковинцями. Здається, за останні декілька місяців був лише один день, коли не хоронили когось із воїнів.
Коли отримую чергову звістку про загибель близького друга, інстинктивно беру телефон, щоб повідомити спільних знайомих, – і на мить заклякаю, бо всі вони вже захищають нас із неба, залишилися лише номери в телефонній книзі. Я просто не знаю, кому написати…
І далеко не всі з тих хлопців кадрові військові. Це чоловіки, які мали б у цей час ростити своїх дітей і розвивати країну, але вони взяли до рук зброю.
Завтра я їду на похорон друга, тероборонівця, з яким працювали разом. Без батька залишилися двоє маленьких дітей, яких він з дружиною довго чекав. У день його загибелі я розмовляв з ним: о 15:26 він подякував за автомобілі, а вже о 22:20 я дізнався, що його більше немає. Він був депутатом міської ради та директором відділу благоустрою, міг забронюватися, але не зробив цього. Як командир завжди йшов попереду, оберігав своїх хлопців. Так вийшло, що ціною власного життя.
У нас є громади, які вже поховали по 45 людей. Один воїн, коли дізнався про російське вторгнення, одразу зібрав рюкзак і пішов до військкомату. На той момент він мав інвалідність, бо отримав поранення в зоні АТО. Самотужки виховував сина, якому було шість місяців. Пішов добровольцем. Загинув героїчною смертю. Його мати взяла опіку над немовлям. Таких історій в нас у кожній громаді. Це ціна, яку ми платимо за Перемогу. Нині у війську і наші голови громад, депутати обласної ради, працівники апарату та комунальних підприємств. Немає обраних. Це священна війна.
На тилові області поклали особливу місію – працювати і підтримувати економіку. Бо Україна, попри все, має жити. Назвіть, будь ласка, найвагоміші, на вашу думку, досягнення Буковини за цей рік великої війни.
Я вважаю, що найважливіше – що ми забезпечили спокій на цій території. Допомога армії, волонтерам, кожен тримає свій фронт. Як би сильно не боліло, ми, зціпивши зуби, продовжуємо робити свою справу. Бо повірте, навіть у тилу іноді доводиться збирати себе докупи, щоб прожити якусь ситуацію і йти далі. Але з пошани до тих, хто віддав життя за Україну, ми не можемо дозволити собі здатися.
Що ж до здобутків, то я першочергово назвав би підтримку вимушених переселенців. У краї створено сотні прихистків для людей, які рятувалися від загарбників, часто прихопивши зі собою лише найнеобхідніше або й без нічого. У нас є 52 громади, кожна з яких приймала внутрішньо переміщених осіб. Окремо хочу виділити допомогу комунальним закладам соціального спрямування, які до нас перемістилися. Ми змогли виділити приміщення для Попаснянського обласного психоневрологічного інтернату, аби працівники та їхні підопічні почувалися в безпеці й перебували в комфортних умовах. На базі одного оздоровчого табору розмістили Харківський обласний центр соціальної підтримки дітей та сімей «Гармонія». До нас переїхали вихованці дитячих будинків-інтернатів з Миколаївщини, Донеччини. Самі чернівецькі обласні комунальні заклади прийняли тисячі переселенців. Я вважаю, що це велике навантаження, з яким область упоралася.
Далі – ми усіляко сприяли релокованому бізнесу, допомагали з пошуками вільних приміщень і найманням працівників. На Буковину переїхали близько 80 підприємств з інших регіонів. Хтось відновив роботу, а хтось просто врятував своє майно.
Одне з найважливіших досягнень Чернівецької області як тилової – це створення гуманітарних логістичних хабів і залучення міжнародної допомоги. У нас є дуже активні депутати, які працюють з різними міжнародними фондами. Особливо розвивається медична співпраця. Депутатки обласної ради Лілія Бортич і Юлія Грицку-Андрієш створили логістичний хаб "HELP UKRAINE ROMANIA", завдяки якому вантажі з різних країн світу надходять на Буковину і розподіляються між регіонами України. Працюють інші ініціативи, лише в обласній раді проведено десятки робочих зустрічей з представниками Італії, Іспанії, США, Швейцарії, Польщі, Румунії, Туреччини. Усіх зараз не назву, але вони дали свої результати не лише для тих, хто живе чи знайшов прихисток на Буковині, а для багатьох українців. Адже завдяки міжнародній підтримці, окрім іншого, ми отримували й такі необхідні генератори, коли Росія почала атакувати нашу критичну інфраструктуру. У співпраці з японськими інвесторами вдалося збудувати модульні будиночки для ВПО. Голови громад також активно включилися в роботу і залучають інвестиції в область, аби покращити умови і внутрішньо переміщених осіб, і самих буковинців.
Намагаємося розвивати трансплантологію. Започаткували співпрацю Чернівецької обласної клінічної лікарні з львівськими медиками, котрі зробили вже декілька успішних операцій з пересадки нирки в Чернівцях. Ну про те, скільки звідси пішло героїв, я вже сказав. Це той внесок, який не має ціни. На фронті багато наших лікарів. Наші медзаклади приймають поранених бійців, їх сотні. Намагаємося створювати нові підрозділи для реабілітації захисників. Практично з кожної громади щотижня, а то й частіше, виїжджають волонтери на передову, щоб доправити до хлопців те, чого вони потребують. Думаю, що це і є ті найвагоміші досягнення тилової області в цій війні.
Ми пишемо це інтерв’ю в доволі незвичному місці – у театрі. Чому?
Так, це приміщення Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Хотів показати, як створюємо новий мистецький простір у місті. Наразі тут тривають ремонтні роботи, аби вже 27 березня, у Всесвітній день театру, відвідувачі змогли побачити прем’єру. Це буде сцена-майстерня, з особливою атмосферою спілкування акторів з глядачами. У нас ще такої немає. Перед цією будівлею плануємо облаштувати сквер.
Як вдається реалізовувати подібні ініціативи в такий час, зважаючи на жорстку економію коштів?
Можливо, це прозвучить дивно, але за 2022-й ми зробили більше, ніж за рік попередній. І це все завдяки людям, які здатні творити безкорисні справи. Відкриття Малої сцени – це лише одна з тих ініціатив, які ми втілюємо, залучаючи позабюджетні кошти. Так вдалося створити в Чернівцях Центр захисту та підтримки дітей, які постраждали або стали свідками насильства, за моделлю барнахус («будинок дітей», спеціалізований центр роботи з дітьми, які постраждали від насильства. – LB.ua). Цьому передувало підписання Меморандуму про співпрацю з ЮНІСЕФ. Це п’ятий такий центр в Україні.
Ми зуміли відкрити Музей науки МАНУ в Чернівцях. Робота над реалізацією цієї ідеї почалася влітку 2021-го, а торік 7 грудня музей уже працював. Тепер плануємо відкрити простір для ветеранів, такий собі ветеран-хаб, де вони зможуть спілкуватися, проводити час та отримувати фахові психологічні консультації.
Окрім залучення безпосередньої допомоги меценатів, ми влаштовували благодійні аукціони-розпродажі. Це були і дитячі мистецькі роботи, коли збирали на ремонт відділення дитячої лікарні. Наші художники люб’язно погодилися надати свої твори на благодійність заради створення Музею науки та допомоги ЗСУ. Люди віддавали цінні художні експонати з приватних колекцій. Робимо все можливе, і я вдячний тим, хто поруч. Це просто велика команда світлих людей, без якої нічого не вийшло б.
Під час війни змінилося керівництво Чернівецької ОВА. Як вибудовується сьогодні співпраця з обласною адміністрацією, міською радою та громадами?
Якщо будь-кого з буковинців запитати, що він думає про керівництво області або чиновників, то позитивну характеристику мало де почуєш. Тож окрім виконання своїх безпосередніх обов’язків, намагаємося ще й змінити ставлення людей до влади. Я працюю чітко за присягою, яку давав, і виконую завдання, що ставить переді мною громада, яка мене обрала. А вже як це відображається в органах виконавчої влади, буває по-різному. Але я вважаю, що прізвище людини, яка займає ту чи іншу посаду, не має значення – важливе її ставлення до роботи. У нас не може бути іншого виходу, крім співпраці. У цей час ми всі повинні стати собі на горло, поступитися своїми принципами, якщо потрібно, і працювати на перемогу.
Чи співпрацюєте з громадами, які пережили окупацію?
У квітні 2022-го ми вже були в Гостомелі. Коли заїхали туди, жахнулися від побаченого та всього, що залишив по собі так званий "русский мир". Знаєте, а воно навіть корисно чиновникам з тилу відвідати деокуповані території, щоб зрозуміти, що війна не десь там далеко, а тут, поруч, у твоїй країні. Коли вранці ти сів в автомобіль, запаркований біля дому, а ввечері вже спілкуєшся з людьми, які пережили окупацію. Звичайно, намагалися допомогти максимально. Ми побачили, що люди прагнуть щось робити, відновлювати, а їм буквально бракує реманенту. Група наших працівників навіть узяла відпустки за свій рахунок і залишилася там на тиждень, аби допомогти налагодити адміністративну роботу, упорядкувати там усе, бо їм не вистачало робочих рук. Неодноразово доправляли допомогу до Миколаєва, де бракувало ліків і питної води. Нещодавно повернулися з Херсона, куди переганяли карету швидкої з обладнанням і медикаментами.
Ви також часто особисто доправляєте автівки нашим захисникам. За весь час, відколи їздите на передову, чи переживали моменти, коли було по-справжньому страшно?
Найстрашніше було не впоратися із завданнями, які переді мною стояли. Це не пафосні слова. Я просто боявся залишитися в історії людиною, яка не змогла впоратися із ситуацією. А стосовно власного життя, ну, звичайно, щоразу хвилююся за родину, але коли почалася війна, я зробив свій вибір. Значить, така моя доля. Я вважаю, що це правильно.
Чому Україна переможе в цій війні?
Нам завжди нав’язували комплекс меншовартості. Я пам’ятаю це з радянських часів, думаю, що зараз це відчули всі українці. Нам казали, що мова якась не така, пригнічували. Але ми успішні! Увесь світ нині бачить, що цей успіх закладений у наших генах. Ми дуже сильна нація, якщо звернутися до історії, просто не було ще такої сили, яка могла б здолати українців. Україна переможе тому, що ми ніколи не бажали війни, ми не нація загарбників і не зазіхали на чужі території, до нас прийшли з війною. Українці втратили вже надто багато всього, усіх! І підуть до кінця. Ми не поступимося жодним клаптиком нашої землі. Я не назву дати, але точно знаю, що ми переможемо.
