Потім парламент зібрався на наступне засідання вже аж у березні. Майже кожен заходив у Раду зі зброєю, її забирали на вході в спеціальні бокси. Більшість приїздила із західних областей потягами. Рішення погоджували на закритих онлайн-засіданнях лідери фракцій – і в залі все було максимально швидко і без дискусій та обговорень.
Усі намагалися швидко проголосувати і піти із зали засідань. Але традиційно збиралося понад триста людей, хоч росіяни стояли вже за п’ять кілометрів від Києва і тривога лунала ледь не щогодини.
Щоправда, після деокупації Київщини ситуація почала змінюватися. Засідання продовжували навіть під час тривог, а в зал повернулися традиційні «тьорки»… Усе як завжди. Окрім хіба тих колег, які посивіли, бо потрапили в окупацію… І тих, хто всі ці дні найжорстокіших боїв за Київ був тут. Ми знали, хто є тут, зустрічалися в одних і тих самих місцях, де збиралися військові, журналісти та політики…
А ще пізніше у дні засідань парламенту повернулися всі ці дорогі авто, які будівля на Грушевського, 5 бачила під час усіх скликань. Тільки нині ці авто вже ніхто не знімав, бо журналістів до Ради з 24 лютого так і не пустили, навіть за ротацією. Там працює одна камера – каналу "Рада".
… Проходжу повз знімальну групу, і журналіст питає, чи може мене записати. Питаю:
– Навіщо? У вас же все одно табу на опозицію в марафоні?
– Це для архіву і соцмереж, – каже він.
Далі до знімальної групи підходить один колега з новоствореної «групи». Його записувати дозволено. Журналіст питає:
– Що ви можете розказати про сьогоднішнє засідання?..
Посміхаюся, бо це найгостріше питання, яке дозволено спитати…
Дорогою назад запитую в журналіста:
– А пам’ятаєте часи, коли депутату можна було гострі питання ставити? І коли тут депутати тікали від акул пера?
– Вони ж іще повернуться, ті часи? Правда?
– Сподіваюся…
Щоб потрапити в марафон, треба довго домовлятися з владою. Кожній такій появі передують цілі серії перемовин. Жодної пропорційності в цьому немає. Є чорні списки, кого там бути не повинно за жодних обставин, і білі – кому надано привілей появлятися в єдиному інформаційному марафоні. Дозвіл, про чию роботу має право дізнатися країна, видають на Банковій. Тому очевидно, представники якої партії там зрештою присутні. Усі решта мають канути в лету або піти в політичне небуття.
Ця стратегія в принципі дає свої плоди. І немає жодного значення, хто що робить. Депутат Сергій Рудик увесь цей час на фронті. Як Михайло Забродський – у Генштабі. Але їх не запрошують на марафон коментувати, попри очевидну експертність з головної теми. З «героїв» великої війни люди мати знати лише декілька прізвищ тих, кого регулярно бачать у телевізорі. І це не про військових.
Альтернативою лишається хіба що інтернет і соцмережі… Але новий закон про медіа тепер буде регулювати й інтернет-видання. Щось мені підказує, що після кількох перевірок бухгалтерських документів онлайн-сайтів Нацрадою критики там може суттєво поменшати. Ну а ті, хто документи не надасть, цілком можуть бути визнані анонімними і закриті.
Часом я думаю, що мені нагадують ці кроки з повної зачистки інформпростору (бо всі невладні канали просто вимкнули з цифри без жодного законного рішення). І на думку спадає Росія. Там із зачистки інформаційного простору починалася путінська диктатура.
Я знаю, що Україна не Росія. Але я так само знаю, що сильні держави складаються з сильних і незалежних інституцій. І ЗМІ та парламент – одні з найважливіших з них.
Упродовж цього року і парламентська гілка влади, і четверта влада сильнішими точно не стали. Незалежнішими також. І якщо ми вже платимо таку високу ціну за те, аби не бути Росією, то варто звернути увагу і на цей фронт – як попри війну не втратити самих себе і свою європейську сутність…
