Швидкість як основа стійкості
Озираючись на весну, особливо на березень, зараз у голові крутиться одна фраза: «Україна вистояла в тому числі завдяки стійкості місцевого самоврядування». Безумовно, в основі спротиву стоїть героїзм Збройних сил, однозначна позиція та рішучість Президента та єдність нації, але дієздатність і спроможність місцевого самоврядування була, без перебільшення, доведена боєм.
На мою думку, абсолютно вертикальна система управління росіян, що не має жодної автономії та оперативності ухвалення рішень, у кращих традиціях СРСР, не очікувала, що низові рішення з організації роботи в Україні можуть ухвалюватись швидко та на місцях, у чіткій координації державної та місцевої влади. Чого вартий тільки приклад швидкого проведення сесії Херсонської обласної ради, яка зламала агресорам плани стрімкої окупації області та проголошення «ХНР» і дала чітку, жорстку та легітимну відповідь регіональних обранців на пропаганду Росії.
Якщо модель на практиці демонструє свою ефективність, то її треба максимально покращити та закріпити на рівні законодавства. Саме таким підходом у той час керувався парламент, коли розробляв та голосував законопроєкт «Про функціонування місцевого самоврядування в період дії воєнного стану». Філософія ґрунтувалась на простому підході: в основі всього – швидкість ухвалення управлінських рішень, з ризиками та потенційними зловживаннями будемо розбиратися в майбутньому. Усе, що стосується допомоги Збройним силам і вимушено переміщеним особам, повинно здійснюватися без зайвих обговорень, політичних дебатів і майже в автоматичному режимі. Саме такі 7 пунктів ми заклали в законопроєкт, який відверто писався на колінах і в годинних зумах представниками різних фракцій парламенту, Мінрегіону, Мінюсту, СКМУ та Офісу Президента. Результат, на моє переконання, виправдав себе, країна отримала таке необхідне законодавче забезпечення.
Визнання Європою та світом
Спроможність української центральної та місцевої влади забезпечувати функціонування територій навіть у найжорстокіші моменти збройної агресії Росії не могла не отримати оцінки з боку наших міжнародних партнерів. Українська децентралізація, що проходить випробування війною, отримала бездоганну оцінку від Єврокомісії, що передувала наданню нашій державі статусу кандидата в члени ЄС. А міжнародні професори в безлічі світових видань не приховували свого захоплення нашими громадами та нашою моделлю реформи.
Це є й певним захисним щитом реформи з боку навіть ілюзорних опонентів, якщо хтось наважиться йти шляхом руйнації. Не можна в період найактивнішої фази євроінтеграції наражати на небезпеку те, що у своїх промовах про Україну відзначає Урсула фон дер Ляєн.
Зупинятися зарано, попереду нові виклики
У той самий час, попри будь-які високі оцінки міжнародних партнерів, зупинятися точно зарано, а кількість викликів попереду є просто божевільною. Я переконаний, що їх (майбутні виклики) варто розподілити на два напрямки: комплексність реформи та відновлення публічної влади на деокупованих територіях.
Так, попри всю успішність, в української реформи є певний недолік і дисбаланс. Децентралізація, яка є шляхом наближення послуг до громадян, має будуватися на трьох китах: повноваження, ресурси та відповідальність. Протягом 8 років змін перші два кити дуже суттєво прогресують. Навіть важко повірити, що колись прямі міжбюджетні відносини для всіх органів місцевого самоврядування базового рівня та ПДФО на рівні 64% могли бути лише мріями, а не зафіксованою в документах ЄС кращою практикою. Про те, що держава і в період повномасштабної війни залишає 55 млрд грн військового ПДФО «внизу», взагалі не варто згадувати з подивом. Але з відповідальністю виникають проблеми.
Перетворення обласних і районних державних адміністрацій на органи префектурного типу забуксувало, як і надання їм опцій нагляду за делегованими повноваженнями. Коли прокуратуру позбавили загального нагляду, було зруйновано старий сарай, але ніхто так і не побудував на його місці сучасний будинок. Це треба виправляти, а відповідний законопроєкт ухвалювати, вкрай важливо, щоб подібний підхід почав упроваджуватись одразу по завершенню війни нашою перемогою.
Ще одним викликом стане побудова ґрунтовної та прозорої моделі відновлення місцевого самоврядування на територіях, які тривалий час перебували під окупацією. Тут варто продовжувати інструмент військових адміністрацій населених пунктів, а у випадку Криму навряд чи можна відновити там самоврядні органи раніше ніж 2030 року. Утім необхідне законодавче забезпечення перебуває тільки на стадії розробки.
Реорганізація міністерства не дорівнює руйнації реформи
Два наведені в попередньому блоці виклики неможливо пройти без синхронної роботи міністерства, комітету та відповідальних осіб в Офісі Президента. Останній місяць я чую занадто багато закидів, що поєднання міністерств неминуче призведе до відмови від кроссекторальних політик, як децентралізація та регіональний розвиток. Але на моє переконання, наразі такі тези не мають підґрунтя.
Перш за все оновлений Мінрегіон має устаканити власну структуру та презентувати своє бачення політик, тільки після цього можна робити висновки щодо пріоритетів, як і після визначення відповідальних за галузі. Переконаний, що, попри шалене навантаження, команда віцепрем'єра найближчим часом окреслить своє бачення – і тоді можна буде зрозуміти вектор руху.
Тому паніку відставити! Багато всього зроблено, чимало треба зробити в найближчому майбутньому! Рухаємося далі до перемоги та відновлення!
