Світ кінця ХІХ століття був заточений під єдину та безальтернативну його господарку – Англію. Франція давно перетворилася на її молодшого союзника; Петербург вів «Велику гру», але Британській Індії нічого не загрожувало. Решта держав навіть і помислити не могли кинути виклик Володарці морів.
Ситуація змінилася у 1870-х роках із піднесенням Пруссії та перетворенням її на Німецьку імперію. Спочатку Берлін завдав катастрофічної поразки Парижу у 1871 році, а згодом націлився і на Лондон. При цьому запізнившись до колоніального розподілу світу, Німеччина вимагала своєї «справедливої» частки, навіть якщо б довелося відбирати її у інших колонізаторів.
Отже, головним рушієм Першої світової став саме конфлікт між висхідною зіркою та старою королевою сцени за право головної ролі – тобто за можливість встановлювати правила міждержавних відносин. Колонії були річчю другорядною, і саме тому Німеччина з Британією не могли розійтися миром – на сцені не буває двох примадонн. Ну і нарешті обидві столиці потрапили до «пастки Фукідіда» – коли страх старого гегемона перед новим претендентом змушує першого вдаватися до превентивних заходів і тим самим провокувати війну.
Як ми знаємо, тоді спроба переділити світ не вдалася, Німеччина зазнала поразки, але й переможці – Англія з Францією – теж серйозно ослабли. І через 20 років нові німецькі еліти спробували переграти попередню війну.
Так, ззовні різниця між Першою та Другою світовими війнами самоочевидна. І за характером (позиційна проти маневреної), і за сторонами (Італія та Японія; зміна ролі СРСР), і зрештою за наслідками. Однак в геополітичних глибинах суть залишалася однаковою – молодий, незадоволений поточним станом речей агресор проти старих переможців. Те, що обидві війни Німеччина ініціювала та вела проти англо-французького союзу – абсолютно не випадково. І ще менш випадково те, що агресор обидві програв. Таким чином, назвати Другу світову війну «переграванням» Першої – не надто погрішити проти істини.
Перша холодна війна (з 1946 до 1991 року) була прямим наслідком Другої світової. Але вважати її за пряме продовження, за Третю – то вже публіцистичне перебільшення, хоч і розповсюджене. В підґрунті холодної війни лежали як подібні, так і цілком відмінні від світових війни механізми, тож її слід розглядати як окремий феномен.
Так, з одного боку ми бачимо все те ж протистояння чинного світового гегемона (США), який набув свою позицію природнім шляхом, мирно заступивши попередника (Британію), та його головного і непримиримого конкурента – СРСР. І обидві наддержави піднялися на руїнах своїх попередників під час Другої світової. Це дві обставини, які споріднюють ту холодну війну зі світовими.
Однак цього разу замість відносно короткого і надзвичайно інтенсивного прямого зіткнення, обидві сторони змагалися на периферії упродовж 45 років. Воєнний потенціал обох сторін був приблизно однаковими, тому фокус боротьби змістився на економічні та ідеологічні сфери. А найголовніше – мова вже не йшла про традиційний переділ світу на користь переможця чи про право встановлювати правила. Тепер ставкою була модель розвитку всього людства – приватна власність, конкуренція та нерівність чи державна монополія, план та зрівнялівка.
І як це нам відомо, радянська модель зазнала краху, а її базова система – власне СРСР – розвалилася. Однак як тепер з’ясувалося, насправді Радянський Союз не зник – він просто зіщулився до «союзної держави Росії та Білорусі» з низкою окупованих росіянами територій.
А найголовніше – базове протиріччя, яке рухало першу холодну війну, нікуди не ділося, тож початок другої був лише питанням часу. Те саме спостерігалося у 1918 році: Німеччина програла, але підґрунтя конфлікту – її прагнення переділити політичну мапу у відповідності до економічної ваги – залишилося. І варто було західним демократіям ослабнути у Великій депресії, як реваншисти-нацисти виявилися тут як тут. У 1945 році переможці вчинили правильно, включивши Німеччину до спільних західних структур не на словах, а на ділі. Територіальний імперіалізм закінчився у всіх, будучи заміненим економічним глобалізмом, тому у німців вже не було підстав для ресентименту. Сьогодні Берлін грає в світі ту роль, на яку заслуговує завдяки своїй економіці, хоча армія німецька викликає лише гіркий сміх.
Натомість базове протиріччя холодної війни 1991 року не було розв’язане остаточно. Короткий час – до осені 1993 року – Росія вважала себе і вважалася на Заході членом світового співтовариства. Авансом Москва отримала участь у G-8 та інші подібні штуки. Однак інтеграція із Заходом виявилася позірною. Невикорінний російський імперіалізм, який дався взнаки ще у 90-х роках в Абхазії, Придністров’ї та Чечні, за 20 років буйно розквітнув, насичений нафтовими доларами. І хай тепер нова Росія не прагнула перебудувати світ, вона все одно пропонувала несумісний з американським глобальний проект.
США що тоді, що тепер пропагували ідею вільного ліберального світу зі стандартизованими демократичними процедурами та повагою до прав людини. Іноді, як-от в Афганістані, це виглядало нісенітно кумедно, але в цілому працювало. Теперішня Росія на противагу висунула модель консервативного неореалізму, за якою світ мав бути поділений на кілька суверенних зон зі своїми правилами, і ніхто не міг втручатися у справи сусіднього гегемона. І хоча ця ідея докорінно суперечила російському комуністичному проекту 30-літньої давності, її підтримали чимало країн.
2007 року, під час Мюнхенської промови Путіна, друга холодна війна була оголошена, і вже наступного року в Грузії світ побачив наслідки. А потім все закрутилося – проковтнувши Грузію, світ отримав Крим з Донбасом, згодом Сирію, а тепер – повномасштабне вторгнення в Україну. І як і під час першої холодної війни, Захід жодного разу не виступив проти Росії зі зброєю в руках. Водночас, як і тоді, Захід інтенсивно підтримує жертв російської агресії та накладає на Москву санкції. Ну, і протистоїть Китаю, само собою.
Отже те, що відбувається сьогодні – не Третя світова, а друга холодна війна.
Це і погана, і хороша новина. Погана тому, що виховані в дусі й логіці першої холодної західні еліти будуть поводитися максимально обережно. Зброю будуть постачати не всю і не зразу, кавалерія не прийде на допомогу українським захисникам Донбасу, а В-52 не розбомблять Червону площу. Хороша ж тому, що Захід буде вести війну на виснаження до кінця російського режиму. І раз реально потужніший та ідеологічно вмотивованіший СРСР не витримав гонки зі США, то теперішня слабка Росія програє цю війну ще швидше.
Зараз надзвичайно важко сказати, йде лік на місяці чи на роки. Але одне уже очевидно – друга холодна війна завершиться так само, як і перша. Тобто повною поразкою Москви. І як і минулого разу, її імперія сильно втратить у територіях та воєнному потенціалі.
І, сподіваюся, цього разу Захід не допустить повторення попередньої помилки і виключить саму можливість відродження російського імперіалізму, як зробив це 1945-го і не зробив 1991-го.
Адже досвід Німеччини свідчить, що перетворення вчорашнього агресора на пристойну країну є цілком реальним.
Після поразки.