1. Пастка європейських претензій
25 березня цього року польський генерал, екс-командувач сухопутних військ Вальдемар Скшипчак заявив, що Калінінградська область з 1945 року перебуває під російською окупацією і що у Польщі «є право мати претензії на ті терени». Справа відбувалася у розпал битви за Київ, тож недивно, що українські соцмережі вибухнули шквалом підтримки. Мовляв, нарешті Захід вирішив розчленувати Росію, почавши з Калінінграду, а слова генерала – пробна куля. Хай там як, вступить Польща у війну чи ні, перейде регіон їй чи Німеччині – а все одно Росія буде послаблена. В ейфорії перебували не лише звичайні українці, а й чимало експертів – ну Японія ж має відкриті претензії на Курили, чим Польща гірша?
Однак минуло кілька місяців, а про ті слова Скшипчака ніхто вже не згадує – і на те є причина. Вона полягає в наступному: чи відкриють поляки другий фронт чи ні, чи захоплять Калінінград чи ні – незрозуміло (а якщо серйозно, то це неможливо), тобто користь непевна і віддалена у часі, а шкода Україні – тут і зараз.
Чому? Порівняймо два «спірні» регіони: Калінінград та Південні Курили.
Так, з одного боку, і перший, і другий регіон не є частиною «історичної Росії», тобто не були населені етнічними росіянами у додержавний період і не входили до володінь російських правителів у династичні часи. Обидва стали належати Росії внаслідок імперіалістичної експансії. Однак якщо Курили знаходилися лише в японському володінні, то Калінінград – в польському (Крулєвєц) та німецькому (Кенігсберг). І якщо навіть припустити наявність претензій Варшави на цей регіон, то чи не доведеться визнати їх також і у Берліна? Це автоматично ускладнює ситуацію і вносить розкол у Західний світ.
Але з іншого боку, і це найголовніше, між юридичними статусами Калінінграда та Південних Курил – прірва. До Другої світової перший регіон належав Німеччині (різним її формам). Потсдамська конференція 1945 року вирішила передати більшу частину території Східної Пруссії СРСР, але ще важливішим було визнання нових кордонів на сході обома німецькими державами. НДР це зробила ще у 1950 році, а ФРН – у договорах з Союзом та Польщею у 1970-73 роках. Саме мирне врегулювання проблеми німецьких кордонів (а до того вони в шкільних атласах зображувалися станом на 1937 рік) дозволила ухвалити Гельсінкський акт 1975 року про непорушність цілісності європейських країн. Ну і в договорі про возз’єднання Німеччини 1990 року так само була підтверджена відсутність територіальних претензій.
Що ж до Польщі, то у 1945 році Східну Пруссію поділили, і південна частина стала польською. Низкою договорів 1945-1957 року польсько-радянський кордон тут був визначений – і став основою польсько-російського.
З Курилами ситуація протилежна. По-перше, між Москвою та Токіо досі немає мирного договору, а діє лише перемир’я. По-друге, в регіоні немає жодної системи визнання територій на кшталт Гельсінкської. Ну і по-третє, зрозуміло, не існує і російсько-японського договору про кордони. Так, за миром у Сан-Франциско 1955 року Японія відмовлялася від Південних Курил. Але СРСР не був стороною того договору! Тож США явочним порядком вважають Курили японськими.
Отже, суто з юридичного боку Японія має право висувати претензії до Росії по Південним Курилам (і робить це), а Німеччина чи Польща не мають такого права на Калінінград.
Висунення ж історичних аргументів у цій суперечці однозначно зашкодить Україні та створить серйозні небезпеки:
1. Це навіть не козир, а джокер російської пропаганди: «обложена фортеця», «Захід хоче завоювати і розчленувати Росію-матінку», «всі на амбразури».
2. Росія так само не мала юридичних прав на Крим, а його анексію виправдовує історичними аргументами. Дозволити Польщі взяти Калінінград означає виправдати дії Росії в Криму.
3. Порушення Гельсінського акту країною Заходу завдасть архітектурі безпеки світу ще більшої шкоди, ніж дії Росії. Це буле додатковий імпульс усім імперіалістам.
4. Потенційне загострення німецько-польських суперечок, якщо не на державному рівні, то в суспільствах точно, і підживлення реваншизму.
5. Серйозна криза в західних суспільствах. Одна справа протистояти імперіалістам, інша – виправдовувати, навіть якщо вони свої.
6. Створення небезпечного «спірного поясу» Калінінград-Курили-Крим. Росія може запропонувати провести там «чесні й легітимні референдуми», і не факт, що Україну влаштують їхні результати.
Коли РФ зникне як суб’єкт міжнародного права, питання Калінінграду може повернутися на порядок денний. Порушувати його зараз – підігрувати Росії, а не Україні.
2. Пастка калінінградського коридору
8 червня депутат від «Єдиної Росії» Євген Федоров запропонував скасувати ухвалу Держради СРСР «Про визнання незалежності Литовської Республіки» від 6 вересня 1991 року. Очевидно, що відкликання радянських документів ніяк не вплине на теперішній статус Литви, однак в Росії такі ініціативи виринають не вперше. 1992 року там намагалися скасувати указ про передачу Криму Україні 1954 року.
Федоров скандально відомий своїм «Національно-визвольним рухом» проти «таємної окупації» Росії Заходом. Тож не дивно, що в Україні його законопроект переважно викликав сміх. Однак історія з Кримом показує, що навіть найбезглуздіші пропозиції можуть бути втіленими – просто в інший спосіб.
Зокрема російський політолог Іван Преображенський попереджає про небезпеку у цьому питанні. Кремль, на його думку, може розірвати дипломатичні стосунки на підставі «невизнання» Литви, а потім вдатися до провокацій у невеличкому коридорі, який розділяє Калінінградську область та решту Росії. Сухопутного вторгнення не буде, просто повітряний простір над Литвою «може бути відкритий будь-якої миті під приводом забезпечення безпеки російських громадян, і туди може бути запущена цивільна авіація під прикриттям російських систем ППО. Чи ризикнуть сили НАТО та Євросоюзу щось робити з літаками цивільної авіації під прикриттям російських ППО?».
Преображенський вважає, що Захід не зможе виробити єдину консолідовану позицію і розколеться у ставленні до цього питання.
Однак Кремлю геть не обов’язково вдаватися до таких технологічно складних ініціатив. Літак не може просто «заблукати» в чужому небі, та й зробити вигляд, що він – не російський, не вийде. Натомість в арсеналі Москви є вже випробуваний спосіб – сирійські «мігранти з Білорусі». Восени 2021 року вони вже спровокували кризу на польському напрямку, і Варшава перестрахувалася – уздовж кордону вже збудована 140-кілометрова стіна. Однак Литва все ще залишається фактично беззахисною проти гібридних атак з боку Білорусі.
Ну і не варто забувати, що в крайньому випадку проти спільної позиції ЄС чи НАТО завжди може виступити путінський джокер – Віктор Орбан. Не будемо гадати, як само він вчинить, просто приймемо як факт, що Литві будуть допомагати окремі країни на їхній розсуд, а не єдиний Захід.
І це теж не просто страшилка. 9 червня Федоров припустив можливість денонсації визнання незалежності Латвії, Естонії та України: «Це ми тільки розпочали з Литви. І зрозуміло чому – Литва більш небезпечна для Російської Федерації в плані ситуації, пов'язаної з Калінінградською областю, і в протистоянні з НАТО і США. Тому зараз важливіше Литва, але це не означає, що на ній ми зупинимося». На його переконання, невизнання незалежності країн Балтії дасть підставу виключити їх з НАТО як «спірні території».
У підсумку, будь-яке загострення навколо Калінінграда – чи то з боку Польщі, чи то Росії – однозначно викличе кризу, яка вдарить по Україні. Так, частина російських сил буде відтягнута на цей новий «театр дій», але те саме стосується і Заходу. Розмивання уваги західних країн на «другий фронт» однозначно погіршить наше становище.
І якщо не в наших силах запобігти атакам Кремля, то принаймні слід бути готовим до наслідків.
Р.S. Вже коли цей текст був написаний, 14 червня постійна представниця США при НАТО Джуліанна Сміт заявила, що Америка підтримує об’єднання Британії, Польщі, України і країн Балтії в окремий союз задля посилення їхнього оборонного потенціалу. Нагадаю, що до початку нинішнього вторгнення про балтійські держави мова не йшла. Що ж, не лише Росія вміє грати «в довгу».