А й справді: з чого починається незалежність? Єдиної відповіді, мабуть, немає. Є нації, для яких незалежність – як повітря. Вони дихають нею протягом сторіч і просто не здатні уявити, що може бути інакше. Є нації, які отримували незалежність майже бюрократично, «за списком», коли чергова колоніальна імперія вирішувала стати сучасною цивілізованою державою та йшла зі своїх заморських володінь. А є нації, чия незалежність народжувалася у крові та гартувалася вогнем. Як на мене, найяскравіший приклад – Ізраїль. Через лічені години після проголошення незалежності він опинився під ударом сусідів, чиї ресурси, населення та військова міць були більшими не просто в рази, а на порядок. Та, всупереч законам військового мистецтва й логіки, Ізраїль вистояв. Його незалежність після цього незламна вже майже три чверті сторіччя. А тоді це було справжнє диво, і можливим його зробили нечисленні, погано озброєні, виснажені Голокостом люди, які просто усвідомлювали, що захищають єдину землю, яка в них є. Люди, які відчули себе громадянами незалежної держави ще до того, як вона з’явилася на карті світу.
Тому що незалежність – це не те, що намальовано на папері, а те, що відчувається розумом і серцем. Це коли цілий народ зрозумів, хто він є і куди він йде. Утім народитися незалежність може й раніше. Згадаймо повстання в концтаборах ГУЛАГу, які підіймали вояки УПА та ОУН. Згадаймо українських священників, які підпільно правили службу Божу для своєї пастви протягом десятиріч сибірського заслання. Згадаймо генерала Петра Григоренка. Згадаймо Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка та їхніх побратимів. За мордовським чи пермським колючим дротом лишалися нескореними вільні люди вільної України – коли цієї України начебто ще не було. Але спочатку сотні, потім тисячі, потім десятки тисяч вже відчули себе її громадянами, і народження країни тепер було лише питанням часу. Тому що справжня незалежність починається з громадян, навіть якщо шлях до неї може бути ще дуже довгим.
А він може. Це я знаю з власного досвіду.
Більшу частину свого життя я прожив радянською людиною. Вчився у радянській школі та у радянському університеті, читав радянські газети, будував ракети для захисту Радянського Союзу. Усе більш-менш важливе, серйозне, значуще навколо мало бути радянським. Бажано – російськомовним. А всьому українському відводилося місце на периферії, скраю. Бути українським зазвичай дозволялося тому, до чого ставилися поблажливо чи навіть іронічно. Сало і гопак. Може, я трошки спрощую, але саме така була суть радянської стратегії зниження культурної ролі та суспільної ваги українського елементу.
Я завжди симпатизував українському, але сам лишався радянським. «Червоний директор»! Однак на кінець 80-х і початок 90-х років минулого сторіччя такий стан речей змінився. Тоді точно ще не сформувалися мої теперішні погляди на питання ринкової економіки, політичної системи, демократичних інститутів, державної мови, господарських взаємин з Росією. Та в мене вже не було сумнівів стосовно того, що Україна має бути незалежною державою. Ще в лютому 1990 року на пленумі ЦК КПУ я виступив з вимогою добиватися для України повного економічного та політичного суверенітету. Тож називати мене «червоним директором» було вже неправильно. У крайньому разі – «синьо-жовтим». Ті «доброзичливці», які в листах Михайлу Горбачову звинувачували мене в українському націоналізмі, сильно перебільшували, але тенденцію вони відчули вірно.
Я завжди був українцем, і от нарешті справді усвідомив себе ним. Як зі мною сталася така трансформація? Згодом я багато думав про це. Думаю, почалося все з мого інтересу до історії, який через багато років матеріалізується в ту саму книгу «Україна – не Росія». Правда про минуле допомагала виразніше відчути лицемірство та несправедливість, з якими часто ставилася до України вже новітня, радянська імперія. Дуже гіркою, у буквальному сенсі токсичною краплею в цю чашу для мене був Чорнобиль. А останньою краплею став ГКЧП.
Я вийшов з КПРС у перші години серпневого путчу. 24 серпня 1991 року я голосував за Акт проголошення незалежності України – найбільш хвилюючий у моєму житті документ. Так були розірвані мої останні «персональні зв’язки» з імперією. Після цього побудова незалежності вже не мала для мене альтернативи ані на мить. Але з чого починати її будувати? Мої колеги-депутати з націонал-демократичного табору (тоді я найбільше співпрацював у парламенті з Ігорем Юхновським) вважали, що на початку «формули незалежності» стоять такі високі поняття, як мова, культура. Та мій досвід інженера, конструктора, директора говорив, що навіть в основі космічних проєктів лежить суто земне. Без робочої економіки не працюватиме ніщо.
Незалежність – це коли ти не стоїш з простягнутою рукою.
Саме розуміння цього керувало мною в політиці – спочатку депутатом, потім прем’єр-міністром, потім президентом. Упродовж двох моїх каденцій на посту голови Української держави вона перетворилася з економічної розвалини на «східноєвропейського тигра». Так називали нас у 2004 році, коли українська економіка продемонструвала 12,1% річного зростання ВВП, причому в деяких кварталах ця цифра сягала 15,5%.
Усі десять років мого президентства я приділяв економіці найбільшу увагу. Але що далі, то більше я розумів важливість інших елементів «формули незалежності». Я можу простежити цю свою еволюцію за конкретними подіями української історії того періоду.
1996 – ми отримуємо власну Конституцію. Це відбувається попри спротив і саботаж лівої більшості Верховної Ради, яка сподівалася на повернення якоїсь «союзної держави» і не збиралася відмовлятися від конституції УРСР. Але я півтора року бився за новий Основний закон. Тому що з кожним днем на чолі держави все чіткіше бачив: незалежність – це коли ти живеш за власними правилами сьогоднішнього дня, а не за чужими приписами дня позавчорашнього.
2001 – ми в Україні приймаємо Папу Римського Івана Павла ІІ. Це відбувається попри всі спроби зірвати візит. Вмовляння і погрози надходять до мене з усіх сторін. Але Папа приїздить, і це ще й донині незабутній візит. Ми не зрадили очікувань кількох мільйонів українських вірних. Тому що незалежність – це коли інтереси твоїх співгромадян є для тебе найвищою цінністю.
2002 – Рада національної безпеки та оборони України ухвалює рішення про початок руху нашої держави в НАТО. У цьому ж році я озвучую як ключовий пріоритет української зовнішньої політики асоціацію з Європейським Союзом. Усе це відбувається, хоча вставляють палиці в колеса і доморощені, і закордонні будівничі «руского міра», курс на який вже було взято Росією. Але – всупереч цьому – європейська та євроатлантична інтеграція була зафіксована нами як стратегічна мета. Тому що незалежність – це свобода йти шляхом, який ти визначив сам.
2003 – Росія здійснює першу спробу анексії української території, намагаючись приєднати дамбою до кубанського узбережжя український острів Тузла. Я попередив, що ми будемо стріляти на ураження за першої ж спроби незаконного перетину нашого кордону. Тому що незалежність – це готовність захищати кожну п’ядь батьківщини, як свій власний дім.
2004 – відбувається Помаранчева революція. Я точно не був прихильником Майдану. Але з підвищенням напруги протистояння я організував «круглі столи» для переговорів Ющенка та Януковича за посередництва європейських лідерів. Відкинув умовляння розігнати протест, на що мене особливо штовхав Янукович. І зробив усе, щоб відбулося повторне голосування. Тому що незалежність – це право нації самій визначати своє майбутнє. Право, яке в неї не може відібрати ніхто в цілій державі, а тим більше за її кордоном.
Моє усвідомлення «формули незалежності» продовжувалося і після того, як я залишив наступнику президентський кабінет. Я спостерігав за безперервними політичними і громадськими конфліктами під час президентства Ющенка та Януковича. Я відчував, як зі наростанням напруги в суспільстві наростає і моя тривога.
Незалежність – це привілей об’єднаного народу.
Але хто його об’єднає? Який президент?
А потім прийшла війна. Справжня війна за незалежність. Не така, яку вів Ізраїль при народженні держави, а «відкладена» майже на чверть сторіччя. В історії так буває, але від цього не міняється сама суть війни за незалежність. Так – на самому початку, під больовим шоком від бійні на Майдані віддали Росії Крим – віддали фактично без жодного пострілу. Але потім – билися. На східному фронті наші хлопці воювали та воюють не лише за Маріуполь і Краматорськ, а й за Київ та Одесу, за галицькі замки та наддніпрянські села. І лінія фронту проходить не лише на Донбасі – можу підтвердити це, віддавши кілька років дипломатичній війні за Україну на полях Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання.
Війна триває, і невідомо, скільки триватиме ще. Але деякі незворотні її результати вже є. На одній чаші – тисячі й тисячі жертв. Але на іншій – єдиний народ, який саме під час війни усвідомив себе таким. Я у страшному сні уявити не міг, що тим президентом, який нарешті об’єднає український народ, виявиться Путін.
До речі, ще кілька слів стосовно Путіна. Нещодавно він сказав, що Україна перетворюється на анти-Росію. І що це становить загрозу для росіян. Хтось із наших «патріотів» сприйняв це як комплімент – мовляв, правильно, так і треба. А я тут погоджуся з Путіним. Це справді загроза – стати тільки анти-Росією. Але загроза для нас, а не для них. Неможливо будувати, просуватися, успішно розвиватися лише на негативі, лише щоб «не як у них». Віддзеркалення не живе самостійним життям.
І тут я знову повертаюся до давньої розмови з моїм приятелем про назву тієї книги, на яку, очевидно, і натякав Путін. Так, Україна – не Росія. Було дуже важливо раз і назавжди усвідомити це для розуміння своєї ідентичності, «окремості», для відповіді на запитання «хто ми?». Але цього недостатньо для повноцінної «формули незалежності». Мало відштовхнутися від чужого берега – треба обрати напрямок. Треба чітко відповісти «куди ми?» Україна – це Європа? Прекрасно. Та не надто конкретно. Я однозначно за євроінтеграцію. Але інтеграцію в яку саме з «європ», на які політично та ментально поділяється сьогодні Євросоюз? А якщо Європа й далі мінятиметься різноспрямовано – услід за якою з тенденцій маємо рухатися ми?
Україна – це Україна. І завжди має лишатися собою. Єдиною, самостійною, незалежною. Незалежність – це наші цінності, наша свобода, тисячолітня цивілізація наших предків і нові культурні коди нашого молодого покоління. Незалежність – це людина в центрі всього. Віра у власний народ, надія на достойне майбутнє, любов до батьківщини – усе це і є незалежність.
Ось скільки виходить формул. Яка ж з них правильна? Думаю, усі й кожна. Бо у кожного з нас – своя така формула. Та всі вони правильні, якщо дають відповідь на запитання, чому ця країна – моя. Чому я хочу жити в ній, для неї і з нею.
А незалежність – це те, заради чого точно варто жити.
