Свій до свого
Учителька Людмила Гладиш приїхала до Дубровиці з Костянтинівки разом із сім’єю. Працює в костянтинівській школі дистанційно, спілкується з колегами й учнями, які вмикаються з різних куточків України та світу.
Каже, від початку її сім’ю дуже підтримали в місцевому відділі освіти.
«Коли ми почули, що серед тих, хто до нас приїхав, є освітяни, працівники культури, почали шукати їхні контакти, — розповідає начальниця відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту Дубровицької міської ради Ніна Стасюк. — Це ми зараз більше говоримо і знаємо про ментальне здоров'я. Раніше все відбувалося на рівні відчуттів — треба якось допомогти. Ніхто не хотів би опинитися в ситуації, коли потрібно їхати з дому, залишивши все. Тому ми організували пункти збору допомоги. Було місце, де не просто можна було отримати якусь річ, а й поговорити».
Ми збирали освітян, де розповідали про наш край, знайомилися — хотілося, аби людям було в нас затишно.
Згодом зрозуміли, що добре було б створити об’єднання для підтримки, де можна було б не лише спілкуватися, а й вирішувати звичайні проблеми: «Задоволення базових потреб робить людей стійкішими емоційно та психологічно», — переконана Стасюк.
У 2023 році запрацювала Рада ВПО як дорадчий орган при міськраді. Людмила Гладиш її членкиня. Раду підтримують благодійні організації:
Коли опиняєшся в незнайомих обставинах, не знаєш, куди піти, до кого звернутися, таке об\'єднання — коло порятунку.
Розповідає, що через раду швидше вирішувати питання побуту і працевлаштування: «Ми також можемо ділитися порадами, допомогти речами. Місцеві завжди вітаються, ні разу не відчула розділення між місцевими та ВПО».
Біда до біди — і легше переживати
«Ми починаємо день з новин, переживаємо, — розповідає Ірина, яка приїхала з Курахового. — Зараз у мене непростий емоційний стан: у нашому місті майже всі виїхали, я щоранку плачу. Дізналася, що багато військових з громади служать там, у моїх рідних місцях. Трохи відволіктися допомагає ліс — там почуваюсь спокійніше. Хоча постійно думаю, що буде завтра — я втратила житло. Нині нам дають помешкання, але в цих людей підростають діти, я все розумію. І страх перед майбутнім не покидає».
«Ми приїхали сюди ні з чим. Навіть спочатку кастрюлю позичала, варила, переливала у трилітрову банку й віддавала, — додає Світлана, яка переїхала сюди із Сєвєродонецька. — Нам допомагали з продуктами, елементарним побутом. Ми думали, що приїхали на трохи, перечекаємо. Уже третій рік тут. Непросто. Лише зараз почали розкриватися, ділитися тим, що болить».
Розкриватися жінки почали в мовно-літературному об'єднанні «Журавлина». Тут проводять дискусійні клуби, тематичні зустрічі для пенсіонерів із числа ВПО в центрі надання соцдопомоги. Одне з головних завдань об'єднання — включити ВПО в життя громади й дати їм психологічну підтримку.
Завідувачка відділення соціальної допомоги вдома Центру надання соціальних послуг Дубровицької міської ради Тамара Федорчук опікується жінками ВПО старшого віку. Розповідає, що з початком повномасштабної війни тут спонтанно організували пункт збору речей і взялися працювати з людьми: «Ми зносили сюди все, що могли: одяг, продукти, ліки. Формували пакунки, підтримували словом, розпитували, та цього було недостатньо — ми бачили, що люди не справляються з усім, що сталося. Тому наші дівчата шукали різні курси, аби навчитися допомагати іншим, та й самим мати змогу бути в ресурсі».
Тут жінки старшого віку, які змушені були покинути все і приїхати до громади, стають подругами, часто зустрічаються, аби поспілкуватися. Влаштовують дні народження, чаювання, недавно домовилися, що навчать місцевих своїх умінь, передадуть досвід. Світлана розповідає:
Завдяки цим зустрічам стає трошечки легше на душі. Знаєте, біда до біди — найкраща підтримка і розрада. Бо ми розуміємо одна одну.
Удар тримають психологи
Коли школи працювали дистанційно, психологи освітніх закладів об’єдналися й організували в центрі Дубровицької громади психологічний осередок. Сюди могли приходити всі охочі. Тут працювали через арттерапію та розмови, радили, як упоратися зі стресом.
«Це була наша волонтерська ініціатива і внутрішня потреба як спеціалістів, — пригадує психологиня Сварицевицького ліцею, учасниця спільного психологічного осередку Наталія Крупко. — Коли почали приходити люди, розповідати про тривожність дитини чи інші психоемоційні стани, ми розуміли, що така ж напруга є і в дорослих, тож працювали з ними теж. Діти дуже лякалися звуків повітряної тривоги, боялися спускатися в укриття, мали інші психоемоційні розлади».
Щоб допомогти зняти напруження і тривожність, психологи навчали дорослих і дітей працювати з дихальними техніками, методами заземлення, малювали і працювали з тим, що є під рукою — возили глину буквально відрами.
«Ми виминали глину, аби знизити рівень напруги через тіло, — пояснює психологиня. — Малювали дерево сили, щоб зрозуміти, де шукати собі відновлювальний ресурс тощо. Після таких занять діти виходили спокійнішими, часом могли говорити про те, що відчувають».
Як зробити своє дерево сили: обводите силует долоні, кожного пальця — це гілка. На кожній пишете, що особисто вам допомагає заспокоїтися, почуватися радісно і безпечно. З кожного «пальця» ростуть дрібніші гілки — там ви прописуєте інструменти, якими треба себе оточити для потрібного результату.
Згодом психологи повернулися до шкіл і почали впроваджувати напрацьоване за цей період.
«Почувати себе не ок нормально, тому ми хотіли донести цю інформацію дітям і батькам, педагогам, — розповідає практична психологиня Орв’яницького ліцею Наталія Буткевич. — Ми почали говорити, що варто не боятися звертатися по допомогу, якщо зле емоційно. Якщо це не психолог, хай це буде друг, якому довіряєш, хай буде заняття, яке надихає».
З дітьми, які мають розлади через стрес, також працюють в інклюзивно-ресурсному центрі громади.
Його директорка Тетяна Твердюк каже, що з вторгненням у них розширились категорії дітей, з якими займаються. Нині це і діти ВПО, і учні зі стресовими та тривожними розладами, діти полеглих героїв: «До нас звертаються, коли дитина не слухається, або замикається, або стає неуважною, не хоче вчитися. Ми тоді працюємо не лише з дитиною, але й з батьками, адже важлива сфера, в якій дитина виховується і зростає».
Бороти стрес у тренажерці
Рідні полеглих воїнів – мати Івана Клюйка Марія Пешко і дружина Петра Германа Алла – облаштували за власний кошт у Дубровиці тренажерний зал.
Марія каже, що так здійснює мрію сина: він хотів займатися спортом, купував додому інвентар. Після його загибелі мама передала всі ці речі в користування.
Розповідає, що така волонтерська робота допомогла їй справитися з горем і витягла з відчаю: «Жити з таким болем непросто, треба щось робити, займати свої думки, руки, час. Не вихід сидіти в телефоні чи плакати, мені ніхто не верне того, що я втратила, а допомогти іншим — це добре. У такий складний час, коли багато проблем і стресів, люди мало спілкуються між собою, а коли приходять у зал, розмовляють, можуть негатив випустити на тренажерах».
Тренажерку можуть відвідувати всі охочі за абонементами. Кошти з них передають на ЗСУ. Для військових відвідини безкоштовні. Директор спорткомплексу Андрій Гриневич розповідає, що розвіятися через спорт можна не лише у тренажерці, а й в універсальному ігровому й залі боксу: «Зал працює щодня, сюди можуть приходити, зокрема, бійці після поранення або люди з інвалідністю. Вони можуть займатися, проходити реабілітацію. Завдяки фізичним навантаженням покращується розумовий, фізичний і психологічний стан».
Не боятися лікарів, якщо потрібна допомога психічному здоров'ю
Місцева жителька Валентина прийшла до сімейної лікарки Олени Мисько зі скаргами на повну соціальну ізоляцію та безсоння внаслідок сильного стресу — раптово помер її чоловік. Валентина не хотіла нікого бачити і виходити з дому.
«На першому візиті я порекомендувала звернутися на пункт скринінгу та пройти повне анкетування на рівень депресії. Після нього ми провели опитування щодо скарг, і я порекомендувала техніки самозаспокоєння, а також зайняти руки: пекти випічку, плести шкарпетки тощо. Будь-що. Після цього побачила, що їй стало набагато краще», — розповідає лікарка. Каже, порадила пацієнтці більше спілкуватися, виходити в люди, займатися чимось удома, відволікатися: в'язати, вишивати, пекти смаколики, ходити до сусідів на чай.
Після п'ятого візиту повторне анкетування показало, що депресія відступила. Пацієнтка задоволена. Мисько каже, що завдяки скринінгу медикам вдається витягнути з пригніченого стану багатьох пацієнтів.
У громаді працює 31 пункт скринінгу, де можна обстежитись на найпоширеніші захворювання й на рівень стресу, каже медична директорка КНП «Дубровицький центр ПМСД» Мирослава Корень.
Після скринінгу, коли є тривожні симптоми, відхилення від норми, на пункті з людиною проговорюють шляхи розв'язання проблеми. Для підвищеного стресу це можуть бути техніки самодопомоги, дихальні вправи, фізкультура тощо.
На повторному прийомі, якщо ефекту від загальних рекомендацій мало, сімейний лікар може призначити легкі таблетовані препарати або скерувати до вузьких спеціалістів.
У Дубровицькій міській лікарні працює клінічна психологиня Марія Прокопчук, до якої направляють таких пацієнтів:
«Часто звертаються військові, паліативні хворі, вагітні, діти. Я проводжу повністю діагностику: пам'ять, увага, мислення, когнітивні функції тощо». Каже, коли військові вперше з нею зустрічаються, одразу кажуть, що допомога їм не потрібна: «А потім виявляється, що було п'ять контузій, тривожність, агресія до інших. І ми починаємо працювати».
Марія також ходить у відділення паліативних пацієнтів, де працює з ними та їхніми рідними. Такі пацієнти уже не зможуть одужати. Мета — допомогти їм гідно й безболісно прожити стільки, скільки можна. «Найскладніше в таких випадках людям, у яких більше нікого немає — тоді допомагають наші дівчата у відділенні: розчісують, миють, переодягають, турбуються, як уміють», — розповідає вона.
У лікарні з пацієнтами також працює психіатр Сергій Лущик. Допомагає справитися з депресивними й іншими розладами. Зокрема, за допомогою медикаментозної терапії. Каже, в нинішніх умовах до психіатра люди йдуть з меншими побоюваннями, ніж раніше: «Якщо порівняти рівень стигматизації 5–10 років тому і зараз, помітний прогрес. Працюємо конфіденційно».
Для майбутніх мам з волонтерської ініціативи акушерки-гінекологині Катерини Моревої в медзакладі також створили онлайн-школу матері та дитини, де лікарка розповідає про пологи, відповідає на найпоширеніші запитання вагітних і молодих мам, розвінчує страхи:
«Важливо, аби вагітна знала, що з нею відбувається, й мала стабільний психоемоційний стан. Це має безпосередній вплив на перебіг пологів. Часто жінкам важко розібратися в засиллі інформації, достовірної інформації багато хто не має. Ми також готуємо батьків до того, що зміниться з появою малечі в домі, як доглядати за цією новою людиною, вчимо навичок грудного вигодовування тощо. Усе це допомагає підготуватися до змін і запобігти проявам післяпологової депресії».
Текст підготували завдяки щирій підтримці американського народу, наданій Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) шляхом фінансування проєкту «Підтримка зусиль у протидії туберкульозу в Україні».
Зміст тексту є відповідальністю авторів і не обов’язково відображає погляди USAID чи уряду Сполучених Штатів Америки.