Не ізолюйте
Зазвичай у родинах намагаються ізолювати хвору літню людину в окремій кімнаті й оточити піклуванням, іноді забуваючи, що хворий родич — усе ще член сім'ї. Він хоче брати участь у її житті.
Підтримуйте самостійність
Не намагайтеся робити за рідну людину все, навіть ті речі, на які вона ще здатна. Дозволяйте людині, поки вона може, робити щось самостійно, створюючи для цього умови. Наприклад, їсти. І нехай це буде довше за часом.
Якщо людина ще може ходити й обслуговувати себе, їй все одно треба створити вдома безпечний простір.
Старшим людям буває важко пересуватися, вони шаркають ногами, можуть перечепитися і впасти у власній квартирі. Особливу небезпеку становлять пороги між кімнатами, тож подбайте про те, щоб вони були зручними.
Створіть простір для полегшення життя
Створити безпечний інклюзивний простір дуже важливо.
Якщо через стан здоров'я близька людина лежача, придбайте для неї функціональне ліжко та протипролежневий матрац.
Якщо людині важко встати з ліжка, поряд на стіні варто прикріпити опору, за яку можна взятися. Такі самі опори, на які спираються й за які підтягуються, слід встановити у ванні й туалеті.
У ванну можна придбати спеціальне сидіння, яке допоможе робити гігієнічні процедури.
При цьому дбайте про зручність не тільки хворого, але й доглядальника. Доглядальники часто намагаються дати все необхідне хворому, але забувають про себе, через що отримують погане самопочуття (наприклад, біль у спині) й емоційне виснаження.
Подбайте про свою зручність. Наприклад, ліжко варто встановити так, щоб до нього можна було підійти з обох боків.
Продумайте, як будете купати й годувати хворого. Можна, наприклад, придбати надувну ванну для миття голови.
Знаю родину, де жінка доглядає за лежачим сином після ДТП. Хтось подарував саморобний стельовий підйомник: гамак, який переміщається стелею. Цей подарунок значно спростив жінці життя.
А якщо купити всі ці девайси не по кишені?
Держава не забезпечує людей стельовими підйомниками, а от функціональним ліжком, ходунками, ролаторами (ходунки на колесах) може. Якщо людина має статус інвалідності. У такому разі лікар формує індивідуальну потребу.
На жаль, іноді чекати допомоги від держави доводиться довго — не всі до неї доживають.
Іноді на допомогу родинам приходять благодійні фонди й волонтери, які надають обладнання, підгузки для дорослих, пелюшки тощо.
Тому родичам не треба намагатися робити все самотужки, слід шукати допомогу і звертатися по неї.
Як допомогти родичу, коли йому болить
Літня людина може часто відчувати біль, пов'язаний і з хронічним захворюванням, і з віковими змінами.
Тому передусім слід навчитися оцінювати рівень болю:
-
Запитайте, чи є больовий синдром, і спробуйте оцінити його за шкалою від 0 до 10, де 0 — зовсім не болить, а 10 — болить так сильно, що не стерпіти. Наприклад, пацієнт каже, що болить на чотири або на п'ять, то можемо дати самостійно, не боячись нашкодити, звичайні препарати на кшталт нестероїдних протизапальних (ібупрофен або парацетамол). Дії цих препаратів має вистачити на 8 годин;
-
Спостерігайте, чи п'є людина знеболювальні і як часто. Якщо п'є пігулки кожні кілька годин і постійно мастить ноги різними гелями — це сигнал, що треба до лікаря.
Іти в аптеку і скуповувати там кетанови, дикселгіни, діклофенаки й потім безконтрольно давати підопічним не можна.
Ібупрофеном чи парацетамолом долаємо гострий біль — і звертаємося до лікуючого або сімейного лікаря. Він призначить обстеження, щоб дізнатися причину болю. Якщо біль хронічний (триває понад три місяці і більше), у людини має бути робоча схема знеболення.
Деякі літні пацієнти не можуть оцінити рівень болю через когнітивні порушення або стверджують, що здорові, тому треба дивитися на несловесні ознаки:
Є люди, які завжди кажуть, що нічого не болить. Але коли встають, стогнуть, не можуть сісти, підвестися, нахилилися чи розігнутися. Також людина, коли їй болить, стискає губи, якщо лежача — не дає перевернути себе на інший бік, замінити білизну чи підгузок, відмовляється від їжі».
Люди після інсульту, наприклад, можуть повідомляти про біль криком: «Іноді такий стан плутають з галюцинаціями й призначають антипсихотики, а людина може кричати просто тому, що болить».
Бувають і ситуації навпаки: людина повідомляє про сильний біль, якого насправді не відчуває. У цьому разі треба дивитися на тіло. Чи скуте? Чи дає доторкнутися до частини, що болить?
У моїй практиці було чимало пацієнтів, які не захотіли терпіти біль і почали приймати за призначенням лікаря опіоїдні анальгетики.
Людина отримує знеболення, починає ходити й жити повноцінно, активно, висипатися. Навіть за наявності невиліковної хвороби й вираженого больового синдрому можна нормально жити.
Як і хто може виписати опіоїди
Коли людину з онкодіагнозом, наприклад, направляють на паліативне лікування, сімейний лікар має право виписати опіоїдні анальгетики за програмою реімбурсації «Доступні ліки». Тобто безоплатно можна отримати таблетований морфін і фентаніловий пластир.
Якщо пацієнт чи його родичі можуть придбати ці ліки за власний кошт, їх випише будь-який лікар: і онколог, і хірург, і терапевт.
Дуже важливе правильне дозування, з яким зарадить сімейний лікар, онколог або лікар паліативної допомоги.
Це має бути чітка схема, коли препарати приймають по годинах, а не коли пацієнтові сильно болить — бо тоді потрібна більша доза. Якщо ми розпишемо препарат у малій дозі, але через рівні проміжки часу, то можна запобігти болю.
Як дізнатися, що схема знеболення не працює? Якщо людина просить знеболення частіше: випила за добу не чотири пігулки диклофенаку кожні шість годин, а, наприклад, аж 10. У такому разі треба звертатися до лікуючого або сімейного лікаря.
Неможливо створити схему знеболення, яка працюватиме роками. Ми постійно робимо моніторинг, тобто переоцінюємо больовий синдром. Якщо людина каже, що біль зменшився, я знижую дозу препарату. Якщо заболить дужче, тоді призначу більшу дозу. Принцип ефективного призначення опіоїдів — використовувати мінімально ефективну дозу.
Контролюйте базові показники
У літньому віці важливо контролювати артеріальний тиск і рівень цукру у крові. Якщо раптово піднявся тиск, треба викликати швидку, а наступного дня звернутися до сімейного лікаря, щоб він відкоригував препарати від гіпертензії.
Ознаками цукрового діабету другого типу можуть бути постійна спрага, сухість у роті й часте сечовипускання. Бажано мати вдома глюкометр — пристрій для вимірювання рівня цукру у крові, особливо коли людині вже встановили діагноз.
Також ми дивимося на сатурацію — насичення крові киснем. Сатурацію вимірюємо за допомогою маленького приладу — пульсоксиметра, який вдягають на палець. Пристрій показує два параметри: насичення крові киснем (сатурацію) і частоту серцевих скорочень. Сатурація має бути не нижчою за 92 %. Нижче вона може бути в людей з онкологічними та серцево-судинними захворюваннями.
Низька сатурація — уже привід звернутися по кисневу підтримку, тобто кисневий концентратор, який можна використовувати вдома. Якась кількість кисневих концентраторів є в сімейних лікарів, є благодійні фонди, які можуть надавати респіраторну підтримку. Також важливо з'ясувати причину низької сатурації.
Я за те, щоб самостійно не призначати препаратів, бо бачу дуже багато безконтрольного прийому знеболювальних, що частіше шкодить, ніж дійсно знеболює. Так само із сатурацією. Упала нижче за 92 — краще звернутися до лікуючого лікаря.
Дізнайтеся про мобільні групи паліативу у своїй громаді
Звертайтеся до мобільних служб паліативної допомоги, які приїздять додому до пацієнта раз на тиждень. Бо догляд — це важка робота, якої треба навчатися. Питайте те, що здається ніби очевидним. Наприклад, чи треба перевертати хворого, чим його годувати тощо.
Родичі пацієнтів не народжуються з умінням дбати про важкохворого. Вони не знають того, що для лікарів очевидне.
Їхній світ зруйнувався, і вони намагаються знайти опору. Наша робота — не лише лікувати, а й підтримувати, навчати, відповідати навіть на «очевидні» запитання.
Як спілкуватися з літнім членом родини
Коли літній родич хворіє і постійно перебуває вдома, у нього можуть виникнути конфлікти з іншими членами родини. Людина може змінитися, стати злішою і навіть агресивною. Також може звинуватити родичів у поганому догляді.
Якщо в людини деменція або хвороба Альцгеймера, вона просто забуває, що ви її годували чи мили. Коли бачимо збільшення агресії, консультуємося з неврологом або психіатром. Часто збільшення агресії, відмова від їжі можуть бути симптомом того, що хвороба прогресує.
Як би це банально не звучало, але треба розуміти, що це або хвороба, або старість. І що людина не просто знущається з вас — вона хвора.
Чи варто говорити літньому члену родини про те, що він має невиліковну хворобу? Тільки якщо людина запитує про це. Ставить такі питання: що зі мною, чому мені не стає краще?
Давайте інформацію дозовано, не кажіть різко діагнозу й невтішних прогнозів лікарів. Є класний вираз: «Не треба кидати правду, як ганчірку в обличчя. Треба подавати правду, як пальто на плечі». Тобто м'яко розповісти про певні зміни у здоров'ї, подивитися, наскільки людина готова це чути, що вона хоче знати.
Пацієнт може сигналізувати, що не хоче щось знати: наприклад, під час важливої розмови відволікається на телефон або відвертається. Це знак, що він втомився або не хоче чути.
Якщо людина знає, що в неї невиліковна хвороба і скоро помре, не варто заспокоювати, мовляв, усе буде добре, зараз усе лікують. Це тільки дратує. І людина відчуває, що від неї хочуть відмахнутися і не хочуть чути її.
Дайте рідній людині самій обрати тему для розмови, вислухайте її, не перебивайте і не радьте. На цьому етапі підтримка полягає в тому, щоб бути поруч тут і зараз. Слід спитати себе: чим можу допомогти цього дня й цієї години, бо цю годину треба провести добре, бо невідомо, чи буде наступна. Не бійтеся сліз чи тривожних моментів. Іноді найкраще, що можна зробити, — це просто бути поруч, мовчати. Запитайте: «Про що ви хочете поговорити?» або «Що для вас зараз найважливіше?».
Хтось хоче говорити про смерть, а хтось — про майбутнє родини чи незавершені справи. Багато людей мають особисті бажання чи незавершені справи — допомога у їх реалізації може допомогти як пацієнту, так і доглядальнику.
Як не відчувати провини
Чимало доглядальників відчувають себе винними, бо не мають можливості доглядати за хворим літнім родичем цілодобово або, на їхню думку, недостатньо роблять для нього.
Тому якщо ви доглядаєте, дуже важливо самим емоційно не вигоріти. Це означає, що не слід ставити на паузу власне життя. Треба ходити в кав'ярню, на якісь тренінги, ще кудись. Робити догляд метою свого життя — це неправильно.
Покласти хворого родича на пару тиждень у паліативне відділення і поїхати у відпустку — не злочин, а профілактика вигорання.
Однак деякі люди кажуть, що не здаватимуть батька чи матір у лікарню, і перебирають на себе всі зобов'язання з догляду, навіть не залучають інших родичів чи членів родини.
За часів СРСР у головах багатьох сформувався міф, що оформити літніх родичів у пансіонат — поганий вчинок і зрада. Однак бувають випадки, коли людина просто не вивозить догляду через стан здоров'я, роботу, дітей тощо.
Зараз існує чимало приватних пансіонатів з хорошими умовами, де для літніх людей проводять різні заходи, арттерапію тощо. Там літні люди можуть отримати спілкування, а головне — професійний догляд. Звісно, такий заклад треба обирати ретельно, і якщо це можливо, літній член родини має брати активну участь у цьому. Важливо ухвалити таке непросте рішення разом.