Зменшити тривогу через воду: безкоштовний басейн у дитсадку
Доведено, що плавання допомагає зняти стрес і зменшити тривожність й депресію. У садку «Центр розвитку дитини «Дельфін» є басейн, де плавають усі охочі вихованці дитсадків громади з чотирирічного віку. Безкоштовно. За графіком: двічі на тиждень, у дні, коли немає фізкультури.
«Дельфін» збудували 30 років тому за болгарським проєктом. Раніше плавати тут можна було тільки в опалювальний період. Що холодніше було надворі, то теплішою була вода всередині.
Потім був період, коли басейн кілька років не працював. А з весни цього року відновив роботу. Тепер діти можуть плавати будь-коли. Завдяки благодійникам тут поставили сонячні панелі, встановили сушарки й інші потрібні деталі.
«Санстанція раз на тиждень бере в нас проби води, контролює. Є система очистки води. У басейні температура не менш ніж 27°», — розповідає Світлана Марчук, вихователь-методист «Центру розвитку дитини «Дельфін».
До обіду сюди приїжджають діти з довколишніх садків, а по обіді займаються дошкільнята центру.
Заняття тривають по 30 хвилин, групи — не більш ніж 10 малюків. «Діти там розслабляються, задоволені. Спостерігаю меншу тривожність у тих, хто плаває», — розповідає Катерина Вініченко, практичний психолог Центру.
А тривожності є звідки братись. Це і звичайні вікові дитячі переживання, як-от адаптація в садку, і наслідок стресу. Серед 94 вихованців «Дельфіну» є ВПО, у яких бувають тривожні й незрозумілі для інших дітей стани. Також є багато дітей військових.
Мовою цифр: понад 70 дошкільнят громади із 300, яких охоплюють послуги басейну, офіційно мають відповідний документальний статус.
Басейн сприяє і фізичному розвитку. У садку є діти на інклюзивному навчанні. Вони плавають окремо з фізінструктором. «Їх неможливо з води винести, такі щасливі, — усміхається Світлана Марчук. — Реабілітолога в закладі немає, тож це для них уже великий плюс».
У кожну інклюзивну групу садка введені асистенти вихователя, діти отримують послуги логопеда чи практичного психолога, додає заступниця директора з виховної роботи Центру розвитку дитини «Дельфін». Пишається тим, що є випускники, які продовжують навчання в інклюзивних класах шкіл: «Тобто виконана велика робота, діти розвиваються разом з однолітками». Їх уже підхоплюють фахівці інклюзивно-ресурсного центру.
Найбільше, розповідає психологиня Катерина Вініченко, її вихованці люблять кінетичний пісок, пісочниці в кабінеті, з підсвіткою і без: «Це таке задоволення для них. Поринають у свій світ. Музику люблять класичну заспокійливу, фоном у мене звучить. Коли нема її, питають, чи зламалася, — сміється. — Кажу, що ні, вмикаємо». Вона працює і з дітьми, і з батьками, і з педколективом: «Ми проводимо тренінги два-три рази на рік з педагогами, бо їхній емоційний стан завжди передається нашим дітям».
Терапевтичні ігри й іграшки для школярів
Школярі теж потребують психологічної підтримки. Тим паче, що половина з них — з родин військових.
Практична психологиня Наталівської гімназії, лідерка професійної спільноти працівників психологічної служби закладів освіти Звягеля Тетяна Ткачук розповідає, що порівняно з часами до вторгнення діти зараз більш тривожні, особливо молодші класи:
Батьки звертаються із запитами, що дитина часто не хоче в школу, боїться лишати маму. Це не тільки перший, але й другий, третій клас. Негативно на них впливають повітряні тривоги.
У Звягелі є психологічна служба для подолання деструктивних проявів війни та збереження ментального здоров’я учасників освітнього процесу. Якщо людською мовою — психологи об’єдналися, аби допомагати людям переживати труднощі війни.
Наприклад, мали хібукі-терапію для дітей, яку підтримав американський фонд. Це іграшкова м’яка собачка, розроблена психологами. Допомагає проживати травму на рівні тіла. Лапки хібукі можуть обіймати людину і так заспокоювати. Її вплив бачать і психологи, і батьки.
«Істерик стало менше. Вона почала краще йти на контакт з ровесниками. Куди б ми не їздили, песик завжди з нами, — каже одна з мам Гімназії № 7. — Для дитини це розрада, її ліпший друг. Те, що соромиться сказати нам, скаже песику. Терапія дуже допомогла».
У 2023 році два класи цієї гімназії отримали хібукі, розповідає практична психологиня закладу Людмила Примак: «Ці іграшки допомагають не тільки під час тривог, але й під час навчання. Через стрес страждають когнітивні навички, дітям важко концентруватися, а хібукі веселить, обіймає. Коли є терапевтичний друг поруч, їм легше справлятися з емоціями. Зокрема в навчанні».
Психологи розповідають, що в них регулярно одні проєкти завершуються, інші починаються. Наприклад, взяли участь у проєкті американського фонду спільно з Чернівецьким національним університетом імені Юрія Федьковича. Пройшли навчання з використання спеціальної книги. Її розробив Нью-йоркський університет медицини катастроф і надзвичайних ситуацій.
«Вона адаптована для українських реалій. Читаючи книгу з дітьми і дорослими, можна пропрацювати багато ситуацій, як діяти. Там є орієнтири», — додає Примак. Зараз у них буде проєкт «Тедді-терапія». Американський фонд надаватиме іграшкових ведмедиків Тедді, і через спеціальні методики дітям допомагатимуть працювати зі своїм тілом й емоціями. Адже учні проєктують емоції на іграшки та ведуть діалоги з ними.
Психологи також фіксують ріст випадків небезпечних психологічних проявів у підлітків, які мають психологічні проблеми. Їх ведуть фахівці. Підлітки отримують психологічну й медикаментозну підтримку.
Окрім дітей, психологи міста працюють і з дорослими, розповідає Примак:
Ми працюємо з батьками, бо батьки — основа стійкості для дітей. Коли на консультації мама і дитина, часто в дитини бачу дорослий погляд, а мама в сльозах. І діти тоді хочуть ніби маму захистити. Дорослі не витримують, і дитина ніби бере на себе роль захисника. Це занадто для дитячої психіки.
Людмила додає, що для батьків усіх навчальних закладів міста — і садочків, і шкіл — організували місячний марафон сили. Психологи розробляли невеличкі тексти й інтерактивні кнопочки і щодня скидали в усі можливі групи батьків і всіх дотичних.
Наприклад, одна кнопка вела на відео платформи «Ти як?», інша — на дошку Padler, де можна було писати рефлексії всім батькам. На марафоні батьки могли записатися до будь-якого психолога на індивідуальні зустрічі, не лише зі своєї школи чи садка. Так до Людмили звернулася дитина з іншої школи.
Бути поруч зі своїми. Родини полеглих героїв
Алея пам’яті героїв у Звягелі вшановує уже понад 200 полеглих військових. Поступово вона більшає. Є тут і Сергій Малий, який пішов добровольцем на війну ще у 2014 році. Тоді мобілізували його сина Миколу. І тато-медик, який працював у місцевому шпиталі й викладав у медучилищі, пішов сам у військкомат. Хотів служити разом із сином.
«Сказав: якщо з ним щось станеться, собі не прощу», — пригадує його дружина Ірина. Став начмедом батальйону. Вони були в Херсонській області, Волновасі, Гранітному. Отримав травму. Сергія пробували витягнути у шпиталях, оперували. Але він, пригадує Ірина, уже розумів результат:
Посадив мене: “Я вже йду, мене вже немає. Ти заспокойся і послухай. Ти лишаєшся. Вчися жити без мене. Гляди себе і не запускай, щоб ти мені завжди красивенька ходила.
Коли він помер, Ірина всі переживання тримала в собі. Не готова була відкриватися. Потім потрапила на заняття для воїнів АТО та їхніх родин і потроху почала спілкуватися про чоловіка. А невдовзі після цього почалося повномасштабне вторгнення.
Її син Микола знову пішов воювати. Зараз на Куп'янському напрямку. «Це його вибір. Мені лишається тільки молитися», — каже Ірина. І робити для інших те, що може. Розповідає, як після смерті Сергія син мотивував її вступити до університету й отримати ще одну вищу освіту. Також син мотивував її створити ГО «Родина Героїв».
Ірина разом з іншими допомагає родинам військових — мамам, дружинам, татам, дітям — почати жити після втрати: «Ми не чекаємо, щоб нам хтось щось приніс. Там на якусь екскурсію домовимось автобусом поїхати, там на ще щось. Виїжджаємо з міста, можемо там посміятись, поплакати, і ніхто не буде на нас оглядатися».
У міськраді є програма підтримки таких родин. Директорку міського центру соціальних служб Олену Котову Ірина називає «наша оддушина»: «Можу зайти до неї, дві-три хвилини поговорити й іти далі. Вони знають усіх, у кого що сталося».
Олена Котова розповідає, що в громаді працюють із сім’ями загиблих ще з 2014 року. Організовували їм різні заходи, майстер-класи, екскурсії, зокрема для дітей. Обдзвонювали родини і запрошували. Зараз для цього мають групу у Viber.
«Коли йде поховання, на другий-третій день телефонуємо в таку родину. У громаді на поховання виділяють родині 30 000 грн, не всі про це знають. Пояснюємо, чим можемо допомогти. Запрошуємо до себе. Оцінюємо потреби родини. Готові й у Пенсійний фонд з ними звернутися, і в ЦНАП сходити, і так далі», — розповідає Котова.
Пригадує, що спочатку центр фокусувався на дружинах і дітях полеглих воїнів, а сім’ї батьків між собою не особливо спілкувалися. Тоді в центрі організували для них першу екскурсію в Луцьк — саме для батьків. Родини в дорозі знайомилися, почали спілкуватися. І це теж частина зцілення. Бо найкраще один одного можуть зрозуміти і підтримати ті, кого об’єднує спільне горе.
Центр же також професійно допомагає їм через різні заходи з психологами — і групові, і індивідуальні. Співпрацюють і з управлінням культури, яке регулярно виділяє якісь квитки на концерти, які проводять у громаді.
«Якось так сталось у місті, що підтримка йде звідусіль», — каже психологиня Ольга, яка також є мамою полеглого захисника Сергія Якубовича.
Пам’ять про нього теж закарбована на Алеї. Її Сергій пішов на війну з перших днів вторгнення. Його тато воював ще з часів АТО. «Син казав: “А що я буду казати дітям після війни? Що дома відсидівся?» — пригадує Ольга. Мав військову кафедру, пішов лейтенантом:
Загинув там, де зараз воює його тато — на Харківщині, прикривши собою побратима. Тато не пішов з війська (хоча мав право. — LB). Має мету помститися за свою дитину.
Коли загинув син, Ользі найбільше допомогла Віра — матір, яка теж так втратила сина. Ще у 2014 році. Вона просто була поруч з Ольгою. Телефонувала їй щодня. Питала, як справи: «Ми просто розмовляли. А потім я відчула в собі сили йти до таких, як я, щоб мені допомогли».
Ольга сама почала працювати з колегами для підтримки родин героїв, організовувала особисті зустрічі, малюнкову терапію, працювали через метафоричні картки тощо: «У нас одне горе. У кожного після такої трагедії лишається тільки пів серця. Ніколи вже життя не буде таким, як раніше. У нас містечко військове, і це може статися з твоїм родичем, сусідом, знайомим. Знаємо, який біль може нас спіткати будь-якої хвилини. Колись мені Серьожка сказав: “Мам, ніхто з війни не повернеться”, маючи на увазі ментальне здоров’я. Тому намагаємось зберегти або відновити ментальне здоров’я людей громади».
Як у місті об’єднали ВПО та включають їх у життя громади
«Для людей середнього віку, і загалом для ВПО, такі невеликі міста, як Звягель, дуже комфортні. Бо так є змога зустрічатися. Через відстані в таких великих містах, як Дніпро, Одеса, Київ, отак не зустрінешся поговорити й підтримувати одне одного», — розповідає Алла Шацило.
Вона приїхала з Чулаківської громади Херсонщини, наразі окупованої росіянами. Звідти з родиною виїжджала через Крим, Росію і Європу, тимчасово на пів року зупинилася в Німеччині. Але вирішила повернутися в Україну.
«Чоловік усе життя працював керуючим агрофірми на Херсонщині, а її філія тут», — пояснює Алла, як опинилася у громаді. Син з невісткою переїхали до Житомира. Алла досі працює у своїй громаді начальницею фінансового відділу — віддалено.
Таких ВПО, як вона з чоловіком, у місті понад 2200.
На початку, коли приїхали з одною сумочкою, потрібна була матеріальна підтримка. А зараз уже на першому місці психологічна, — розповідає про потреби ВПО Алла. — Болі в нас різні, але корінь один — війна. Нам треба спілкування з такими, як ми. Бо часом фрази, якими нас стараються підтримати, можуть не помагати або ображати. Коли кажуть на третьому році “та нічого страшного, головне, що ви живі осталися”, це ображає. Знецінює всі наші надбання і наше життя. Ми втратили там усе. Майбутнє розмите, незрозуміле, а минулого вже не буде. Треба жити зараз. Адаптуватися.
Алла це і робить. Для інтеграції ВПО у громаді створили Раду з питань ВПО. Алла там голова. Каже, посадовці їх чують і запрошують долучатися до життя міста: «Я була здивована, коли нас запросили розробляти в місті стратегію розвитку громади. Ми брали участь у круглих столах, обговореннях».
У громаді також є відділ роботи з ВПО, розповідає начальниця управління соціального захисту населення Лілія Хрущ: «Три людини у відділі знають фактично кожну родину, бо приходять з проблемами. Стараємось якось їх вирішити». Найбільша матеріальна проблема для них — житло. Орендувати не всім по кишені. Тож громада вже домовилася про інвестиції в соціальне житло. Почнуть із 47 квартир, куди заселятимуть безкоштовно родини, які вже стали в чергу. Вони зможуть для початку там жити рік, оплачуючи лише комунальні послуги.
Дбають у місті і про психічний стан переселенців. Наталія Холматова — теж членкиня Ради з питань ВПО. Директорка Херсонської дитячої музичної школи № 3. За проукраїнську позицію пройшла через арешт, погрози та втечу з тоді ще окупованого Херсона. З чотирьох директорів музичних шкіл міста лише вона не пішла на співпрацю з росіянами. Тепер мешкає у Звягелі: «Ми не тільки підтримуємо ВПО, а робимо ще щось, що цікаво і може підтримати людей, які тут живуть», — розповідає.
Пригадує створення Алеї нескорених міст: депутатки міськради виграли проєкт і реалізували пункт психологічної підтримки жінок і дітей ВПО у громаді. Проводили там різні заходи, один з яких — долучали переселенців — близько 200 людей — до спільного висаджування дерев, кущів і квітів. Висадили понад 1000 кущів тільки троянд.
«Зараз ця алея прикрашає центр міста, ми гуляємо і бачимо, що це ми лишили тут частинку свого серця», — додає Холматова. Каже, в місті проводять багато заходів для ментального здоров’я ВПО. Наприклад, зустрічі з психологами, арттерапію: «У нас виникла ідея вже провести заходи з ментального здоров’я для ВПО. Хочеться показати, що коли ти постраждав, не треба опускати руки. Життя не закінчилося».
Виявити проблеми з тілом і психікою на ранніх стадіях
Якщо молодь уже свідоміше ставиться до свого психічного стану і звертається по допомогу, то для старших поколінь турбота про свій психічний стан ще може даватися важко.
Тому в громаді Центр сімейної медицини відкрив 15 пунктів скринінгу, зокрема, у селах. Там працюють медсестри, яких люди давно знають і яким більше довіряють. Вони пройшли тренінги й мають відповідне базове обладнання. Так виявляють поширені захворювання на початкових стадіях.
Почали обстежувати, наприклад, швидкими тестами на колоректальний рак. Скринінгують пацієнтів уже з 18 років. Бо той самий діабет другого типу виявляють у молоді. Скеровують до лікаря і контролюють, коли пацієнт зустрівся з ним.
«Ми розуміємо, що це як сніжний ком, — каже Інна Вошко, директорка КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Звягельської міської ради. — Якщо вчасно не виявити на ранній стадії, то потім медична система наша не витримає».
Сімейна лікарка Амбулаторії загальної практики сімейної медицини № 2 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Новоград-Волинської міської ради Елла Ядвіжина розповідає, що скринінг на психоневрологічні розлади, зокрема депресію, медики роблять тоді, коли родичі або сама людина помітила в себе: порушення сну, надлишкова дратівливість, забудькуватість тощо.
Точно роблять скринінг на післяпологову депресію всім породіллям. Залежно від балів тестування медики визначають, що робитимуть з пацієнтом далі. Якщо легкі проблеми, то пробують упоратися самотужки з людиною. Дають рекомендації, вправи для зняття стресу й самозаспокоєння. Можуть скерувати до психолога, психотерапевта або одразу й до психіатра.
«Гіпертонія, холестерин для людей знайомі, а ментальне здоров’я — поняття нове. Люди похилого віку відрізняються ментальністю. Не розкривають те, що в душі. Пострадянський, мабуть, синдром. Думають, психіатр — значить, щось страшне», — каже Вікторія Луценко, медична сестра загальної практики Амбулаторії загальної практики сімейної медицини №11 міста Звягеля.
Вона проводить скринінги для пацієнтів. Перші спроби анкетувати на виявлення психоневрологічних захворювань були важкими. Тепер люди вже більше знають і розкриваються. Питання в базовій анкеті із психічного здоров’я прості. Їх усього дев'ять. Наприклад, чи змінився апетит і як: «Я вдома всіх своїх так перевірила. У мене один син військовий з 2014-го, інший — з 2023-го. У сина були проблеми, з якими він справлявся сам. Днями було поховання військового, і за кілька днів після до нас прийшла його мама. Було тяжко вести бесіду. Але лікар знайшов підхід. Я з перших слів підозрюю, що в людини є тут проблеми. Одна питала: чого ви мене про це не питали п'ять років тому? Не було такого в нас. Добре, що ми до цього прийшли, хай би воно розвивалося».
Текст підготовано завдяки щирій підтримці американського народу, наданій Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) шляхом фінансування проєкту «Підтримка зусиль у протидії туберкульозу в Україні».
Зміст тексту є відповідальністю авторів та не обов’язково відображає погляди USAID чи уряду Сполучених Штатів Америки.