Саме торгівля зброєю й угоди про передачу технологій дозволили зберегти цілі науково-виробничі школи, зокрема літакобудування та танкобудування. Передача Ірану технології створення літаків Ан-140 у середині 90-х років дала змогу фірмі Антонова запустити в серію літаки сімейства Ан-148/Ан-158/Ан-178 і не втратити позицій у світі. А 320 танків Т-80УД, які продали Пакистану, врятували танкопром і дозволили створити «Оплот». Ба більше: пізніше завдяки обіговим ресурсам ДК «Укрспецекспорт» і її дочірнім компаніям або включенню дослідно-конструкторських робіт (ДКР) у держави з'явилися нові надбання. Наприклад, модернізована станція пасивної радіоелектронної розвідки «Кольчуга-М», лінійка бронетранспортерів БТР-3Е, високоточні засоби ураження «Комбат», версії модернізації бойових літаків МіГ-29 і бойових вертольотів Мі-24, ЗРК С-125 «Блакитний Ніл». Та ще багато іншого.
Власне завдяки експорту зброї з’явилася низка нових шкіл – із розробки таких озброєнь, які ніколи не вироблялися на території України. А вже потім обсяги експорту українських бронетранспортерів і протитанкових ракетних комплексів несподівано перевершили такі самі постачання з Росії, де ці озброєння розробляли і виробляли протягом десятиліть.
Двозначні воєнні часи
Збройна агресія РФ проти України змусила владу повернутися до прийнятої у світі традиції: розвивати оборонну промисловість та експорт зброї передусім для посилення власного війська. Війна спричинила нову хвилю розробок, а ті, хто займається просуванням української оборонної продукції на зовнішні ринки, наразі кажуть про суттєве зростання потенціалу України. Справді, експортний потенціал нових ракетних комплексів, ударних і розвідувальних дронів, наземних роботизованих комплексів уже не викликає сумніву ні в кого.
Водночас не таємниця, що це здійснювалося занадто повільно, а серйозну розмову про постачання нових озброєнь (крім, наприклад, малих партій безпілотників «Атлон Авіа», РЛС НВК «Іскра» та ХК «Укрспецтехніка» та деяких інших) можна було вести лише з 2020 року. Бо навіть за умов суттєвого зростання витрат на державне оборонне замовлення (ДОЗ) близько 85% прибутку ДК «Укроборонпром» становили саме експортні поставки озброєнь. Новопризначений гендиректор держконцерну «Укроборонпром» Павло Букін визнав це в лютому 2018 року. Хоча у тому ж 2018 році на розвиток озброєння та військової техніки було виділено 17,3 млрд грн, а потім додатково ще 4 млрд грн від конфіскату. Усе ж значні ресурси з’їдали ремонт і косметична модернізація, а також завжди присутній, епізодичний, але коштовний імпорт.
А от у 2020 році армії виділили найбільший обсяг коштів на переозброєння за всю історію України – 21 млрд грн «чистими» та 9,1 млрд грн під державні гарантії. Чи витратила держава на зброю понад 30 млрд грн, сказати досить важко – через «закритість» ДОЗ і певну непрозорість імпорту. Тим паче, що внаслідок початку виконання ДОЗ-20 мала місце не дуже добра традиція – із так званими «перехідними контрактами», тобто тими, які автоматично перейшли на 2021 рік.
І все ж неозброєним оком можна побачити «майже революцію» – у 2020 році державне оборонне замовлення саме національному ОПК в Україні вперше в її новітній історії майже сягнуло рівня експорту зброї. При тому, що незважаючи на коронакризу, скасування міжнародних виставок і перемовин, а також проведення випробувань українських озброєнь у країнах-замовницях української оборонної продукції та навіть відміну деяких тендерів, обсяг експорту озброєнь лише на підприємствах ДК «Укроборонпром» за 2020 рік склав 908 млн доларів. Згідно із повідомленням агентства «Оборонно-промисловий кур’єр», таким чином падіння обсягів експорту зброї у рік пандемії склало лише два відсотки, оскільки показник 2019 року був на рівні 925 млн доларів.
Слід мати на увазі, що у підрахунках за 2020 рік йдеться про всі підприємства держконцерну, тобто і спецекспортерів, і інші підприємства, які отримали право самостійної торгівлі на світовому ринку озброєнь, зокрема: «Зоря»-«Машпроект», ДАХК «Артем», ЗМКБ «Івченко-Прогрес», ДП «Антонов» та інші. Щоправда, в означені підрахунки включено й авіаційні перевезення «Авіаліній Антонова» – власної компанії ДП «Антонов», яка щорічно заробляє на авіаційних транспортних перевезеннях 150–200 млн дол., зокрема, здійснюючи перевезення в інтересах НАТО. З іншого боку, загальний експорт України напевно перевищив мільярд доларів, оскільки окрім «Укроборонпрому», торгівлю здійснює ще низка підприємств різних форм власності, наприклад той самий «Мотор Січ».
Зростання планки ДОЗ за рівнем експорту зброї означає тільки те, що Україна стала ринком. Це безумовно позитивна новина, і вона мала б прогнозувати висновок, що оборонна промисловість держави в подальшому може розвиватися збалансовано – тобто і армію забезпечувати, і на світовому ринку озброєнь успішно працювати. Однак проблема в тому, що Україна хоч і активно розвиває ОПК, утім здатна забезпечити сили оборони, якщо аналізувати фінансові еквіваленти, не більш ніж на 35-40% потреб. Тому що ніколи не виробляла на власній території бойових літаків, систем протиповітряної оборони, ударних безпілотників. А за деякими напрямками втратила майже цілі сегменти промисловості. Як, наприклад, у сфері кораблебудування.
Нові часи та нові виклики: чи може допомогти експорт зброї?
У зв’язку з особливостями національної оборонки у 2021 році можна констатувати: експорт зброї знову матиме надзвичайне значення для ОПК. Справді, суспільство України завжди гучно реагувало, коли, наприклад, танки «Оплот» їхали в ЗС Таїланду, а не в ЗСУ. Тому нині навряд чи є сенс критикувати Міноборони за початок масового переозброєння – з акцентом на імпорт. Тих озброєнь, яких поки що немає у своїх арсеналах. Хоча у 2020 році на озброєння в ЗСУ було прийнято 29 зразків озброєнь і військової техніки, серед яких і береговий ракетний комплекс «Нептун». Але воювати може прийдеться вже сьогодні-завтра, тож чекати своєї зброї «на післязавтра» ЗСУ не можуть. Тих самих ударних безпілотників, корветів чи самохідно-артилерійських установок.
Для деяких сегментів ОПК наслідки імпорту стануть відчутними. Так, за оцінками фахівців, без урахування турецьких корветів, чеських САУ тільки на закупівлю турецьких ударних безпілотників Bayraktar буде витрачено близько 300 млн дол., але в підсумку, разом із першою партією (закупленою у 2018 році), ЗСУ матимуть шість ударних безпілотних авіаційних комплексів (БАК), до кожного з яких входитимуть по 2-3 наземні станції управління та 6 безпілотників. Загалом 36 безпілотних авіаційних комплексів, озброєних керованими бомбами. Якщо відштовхуватися від Візії розвитку Повітряних сил ЗСУ до 2035 року, де потреба в ресурсі для нового для України роду військ – безпілотної авіації – визначена у 30 млрд грн (трішки менше за 1 млрд дол.), то військове відомство зробило солідну інвестицію в майбутнє.
Між іншим, фахівці поки що не вбачають катастрофи в тому, що 2021 рік стане «найбільшим у плані імпорту іноземної зброї» – якщо держава свідомо візьметься за експорт зброї. Саме на цьому прикладі із БАК фахівці роз’яснюють перспективи торгівлі збройовими виробами. «Генеральний конструктор ДержККБ «ЛУЧ» Олег Коростельов каже, що йому вистачить на доведення БАК «Сокіл-300» приблизно 4-5 мільйонів євро, які непорівнянні із сумою 300 млн. А через рік-півтора з’явиться власне український розвідувально-ударний безпілотник, у якого буде безліч переваг, наприклад, атака цілі з більшої висоти. Він буде працездатний за будь-якої погоди - цього не може робити турецький Bayraktar. Показово також, що в турків бомби з лазерним наведенням, а Коростельов готовий облаштувати «Сокіл-300» керованими ракетами. А це вже озброєння зовсім іншого рівня», – розповів автору цієї статті фахівець з торгівлі зброєю.
А, скажімо, гендиректор ДК «Укрспецекспорт» Вадим Ноздря сказав в інтерв’ю автору, що має намір уже найближчим часом підтвердити експортний потенціал щойно прийнятого на озброєння берегового ракетного комплексу «Нептун».
Але якщо відкинути спорадичні спроби, що має зробити держава системно?
Перше. Підтримка спецекспортерів. Треба не тільки не дати вмерти спецекспортерам, але й трансформувати їх у такі собі інвестиційні компанії. Із такою можливістю в розмовах з автором погоджуються і профільний віцепрем’єр-міністр Олег Уруський, і гендиректор «Укроборонпрому» Юрій Гусєв. «Почну з того, що наша перша основна функція як експортерів – ми маємо забезпечувати валютні надходження і можливість заробляти підприємствам "Укроборонпрому" для того, щоб вони себе потужно почували і, в тому числі, вдало виконували державне оборонне замовлення. Адже вони досі більше заробляють на зовнішніх контрактах, на експорті», – так пояснює роль державних посередників Вадим Ноздря.
Однак держава має йти далі – до лібералізації в роботі українських підприємств на світовому ринку озброєнь.
Друге. Світовий ринок – відкрите поле. Дещо в цьому напрямку вже робиться. Наприклад, 1 лютого 2021 Кабінет Міністрів України розширив перелік компаній, які можуть самостійно експортувати власні товари та послуги військового призначення. Зокрема, до оновленого переліку увійшли ДП «Новатор», КП «НВК “Іскра”», ДП «Луцький ремонтний завод “Мотор”» та ДП «Авіакон». До речі, станом на сьогодні експорт та імпорт товарів військового призначення має право здійснювати 21 підприємство Концерну «Укроборонпром».
Як зазначив із цього приводу директор КП «НВК “Іскра”» Юрій Пащенко, наше основне сподівання на значне пожвавлення роботи над технікою, яку поставили раніше іноземним замовникам і яка на сьогодні потребує проведення капітального ремонту та модернізації, постачання комплектів запасних частин.
Звісно, ці контракти не настільки глобальні, як поставки нових РЛС, але за достатньої кількості їхньої реалізації можемо розраховувати на значні фінансові надходження. Тим більше, що у разі укладання прямого контракту між іноземним замовником і підприємством дійсно є можливість значно скоротити терміни постачання за рахунок оперативнішої взаємодії. Раніше така діяльність здійснювалася виключно за участю посередника – спецекспортера, який, згідно із законодавством, мав координувати всі відносини між КП «НВК “Іскра”» як підприємством-виробником і кінцевим споживачем військової техніки. Це інколи негативно впливало на такий важливий чинник, як час, що витрачався на проходження інформації від запиту до видачі готових даних потенційному замовникові.
Не будемо говорити, що за участю спецекспортерів це відбувалось довго чи якось некоректно, але розумієте самі: що простіша система, то вона надійніша. Тож кожен запит, що надходив на підприємство, спочатку надсилали на опрацювання до спецекспортера, після чого вже вони як посередники вели всі перемовини з потенційним покупцем і представляли інтереси підприємства.
Хочу зазначити, що КП «НВК “Іскра”» не збирається припиняти співпрацю із чинними спецекспортерами. Це професіонали своєї справи, які вже знають певні особливості ринків збуту, мають конкретні напрацювання з багатьох напрямків співпраці. Тому якщо будуть надходити запити від них щодо необхідності реалізації продукції, ми з радістю будемо співпрацювати.
Є й більше. 4 лютого Міжвідомча комісія з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю (МКВТС) – структура, що узгоджує питання участі України на світовому ринку озброєнь, – ухвалила отримання приватною компанією «Оборонні технології» права надавати «брокерські послуги» на світовому ринку озброєнь. Йдеться не просто про право експорту власної продукції, яке в цієї компанії вже було, а про право реалізації на світовому ринку оборонної продукції будь-якого іншого підприємства. Тобто це перший в Україні приватний спецекспортер. Справді, він матиме право поставляти продукцію за будь-якою ціною в будь-якому регіоні. «Конкурувати з цією компанією буде важко», – вважають представники державних спецекспортерів.
Третє. Забезпечити створення високотехнологічної продукції. «За наявністю широкого спектра високотехнологічної продукції, яка містить інтелектуальну власність, Україна змогла б експортувати зброї та спеціальних послуг, комплектуючих до військової техніки на один–два мільярди доларів», – таке переконання в інтерв'ю SecurityTalks висловив ексгендиректор ДК «Укроборонпром» Павло Букін (гендиректор ДК «Укроборонпром» у 2018-2019 рр., гендиректор ДК «Укрспецекспорт» у 2016-2018 рр.).
«Найдорожча продукція – це та, що містить ноу-хау. На жаль, у нас такої продукції поки що мало. Зараз в Україні процвітає продукція ДержККБ «Луч», – зазначив він для прикладу.
Появу такої продукції можна забезпечити і в рамках реформи ОПК, і в межах окремих адміністративних кроків держави.
Відсутність реформи надзвичайно стримує притік технологій. Наприклад, уже чимало згадувалося про позитивні перспективи створення спільного українсько-турецького підприємства – для виробництва на території України означених БАК Bayraktar. Щоб вони коштували для української армії на 35% дешевше. Але тривала відсутність можливості провести реструктуризацію, корпоратизацію та акціонування державних підприємств ОПК (проєкт закону України 3822 поки що не ухвалений, а довкола його змісту відбуваються гострі дискурси) гальмує навіть ті проєкти, де була домовленість. Наприклад, стало відомо, що оскільки нині неможливо створити спільне підприємство, турецька сторона вже заявила про бажання створити замість СП підприємство з 100% турецькою інвестицією.
«При чинному законодавстві всі наші підприємства державні або казенні. За чинного законодавства, при створенні спільного підприємства наше підприємство повинно мати не менше 50% + 1 акцію. В свою чергу, турецька сторона не хоче мати менш ніж 50%. І це камінь спотикання. Вони вже втомилися від розборок і від неможливості за українським законодавством створити підприємство, де у них буде більш ніж 50% акцій», – пояснив автору співбесідник із Кабінету Міністрів.
Але питання не тільки в реформі. А й у волі держави, яка змогла б стимулювати розвиток нових озброєнь як замовник – для сил оборони або для експорту на світовому ринку. Поки що в Україні не використовуються такі механізми. Наприклад, за умов об’єднання державних і приватних підприємств у профільні консорціуми під перспективні завдання в галузі оборони (створення вітчизняного ЗРК, ударного безпілотника, наземного бойового роботу, керованих боєприпасів чи ще чогось іншого) держава могла б фінансувати підготовку нових виробництв (нині це здійснюється лише в інтересах державних підприємств). Та стати співвласником озброєнь, що з’являються в результаті втілення у виробництво новітніх технологій.
Ще одним механізмом майбутнього можуть стати форвардні контракти. Коли замовник (а в деяких випадках спецекспортер) укладав би з приватним розробником угоду про закупівлю в майбутньому певної кількості озброєнь у разі підтвердження ними заявлених технічних характеристик. Тоді розробник мав би можливість без ризиків здійснювати фінансування своїх робіт.
Звісно, найпростіший і найзручніший шлях – збільшення фінансування на розробки. Через замовників, які потребують дуже конкретних озброєнь. Та через створюване Агентство передових технологій, яке могло б просувати окремі перспективні проекти. Як, наприклад, створення електромагнітної зброї або автоматизованих систем управління новітніми видами зброї.
Так чи інакше, питання розвитку експорту зброї актуальне і для потреб оборони держави, і для самих підприємств ОПК. Цілком очевидно, що нинішній рівень розвитку «оборонки» міг би дозволити за умов зусиль держави збільшити нинішній рівень експорту вдвічі, а можливо, й утричі. Що стало б стимулом і для вітчизняної армії, і для приватного бізнесу, і для іноземних інвестицій. Як не дивно, ворожий Кремль тут неочікувано допоміг.
