Україна, яка «поснула»
Спроби заборонити українську мову, літературу, культуру мали місце постійно. І вони були відповіддю на те, що Україна якраз стала видимою та присутньою в культурному і політичному просторі, каже Олександр Хоменко. «Добре колись написав Євген Сверстюк: нова українська література з'явилася тоді, коли всім здавалося, що Україна поснула, і, відповідно, поснули її сторожі», – каже нинішній військовий з позивним “Історик”.
Але коли Україна «поснула»? На початку XVIII століття відбулася «мазепінська міграція» – у цей час гетьман Іван Мазепа зазнав поразки у війні проти Росії. Сам Мазепа помер у Молдовському князівстві, що належало в ті часи Османській імперії. Частина козацької старшини також емігрувала до османів та Кримського ханства. Йшли роки, козаки помирали, а з ними – й пам'ять про старі часи. А далі було таке.
Наступниця ворога Мазепи Петра І – Катерина ІІ – у 1764 році ліквідувала інститут гетьманства. Останній гетьман Кирило Розумовський був змушений зректися булави. Управління лівобережними українськими землями перейшло до Малоросійської колегії на чолі з Петром Рум'янцевим. А у 1775-му цариця знищила і Запорізьку Січ. Останній кошовий отаман Петро Калнишевський був заарештований, а українські землі приєднали до Російської імперії.
«Малороссия отошла в область предания», – писала Катерина ІІ в листі до князя Вяземсьского. А в іншому листі висловлювала думку, що Малоросію, Фінляндію та Ліфляндію (тобто Естонію та Латвію) «надлежит привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть, как волки в лес».
«Нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве», – із задоволенням констатувала Катерина ІІ. Калнишевський помер у віці 113 (!) років. У 2008-му Українська православна церква Київського патріархату канонізувала отамана як праведного Петра Багатостраждального.
А за царювання онука Катерини ІІ Олександра І мовознавець Олексій Павловський написав лінгвістичний опус, який (навіть в українських джерелах) з пієтетом називають першою українською граматикою.
Опус називався «Грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистаго российскаго языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями и сочинениями». Як пояснював сам Павловський, він прагнув зафіксувати «исчезающее наречие, некогда звучавшее в берегах днепровских».
Одним словом, в імперії українську мову поквапилися поховати. Але вона вперто не хотіла помирати. «Українська мова не зникала, нею як розмовляли, так і продовжували розмовляти. Але представниками спільноти тоді були вищі класи, а всі вони стрімко, одностайно і масово русифікувались», – зазначає Олександр Хоменко.
І з гіркотою додає, що значна частина української інтелігенції дійсно долучилася до розбудови імперії. Так повелося ще з часів Мазепи, коли «вихованці Могилянської академії Феофан Прокопович та Стефан Яворський придумали ці мисленнєві моделі, на яких розвинулась імперія. А Києво-Печерська лавра видала «Синопсис Київський», такий собі огляд східнослов'янської історії, який став базовим підручником допетровської Росії. Там, власне, і йдеться про те, що Київ – це питома вотчина російського царя, який виконує певну месіанську роль».
Тодішні філософи не керувалися суто шкурним інтересом. Вони вважали московське царство потужною, але дикою країною. І щиро вірили, що цього монстра можна скерувати у якесь корисне для України русло. Але біда в тому, що їхні ідеї згодом були використані для встановлення російського абсолютизму, говорить Хоменко.
Втім, додає й він, були й такі діячі, котрих «купили за цукерочку». Ліквідовуючи Гетьманщину, а по суті – українську державність, Катерина ІІ зуміла заручитися лояльністю українських полковників та сотників. «Вони мріяли про урівняння в правах з російським дворянством, але не могли цього домогтися. Катерина ІІ дала їм такі права. І це був своєрідний обмін: я, самодержиця російська, роблю вас вищою кастою, а ви не влаштовуєте фронду і не стаєте в опозицію після ліквідації Гетьманщини», – розповідає історик.
Поховали, та зарано
Отож, настав в історії України момент, коли російські царі – від Петра і до Олександра І – вирішили, що «малоросійську провінцію» вони прогнули під себе. Когось з її еліти перекупили, когось кинули за грати, а комусь дозволили перебувати в ілюзіях. Сформувалося ставлення до України як до захоплюючої декорації, що притулилася на загумінках імперії. «Такою Україну продав на імперському ринку Гоголь – веселою, барвистою, яскравою. І цілковито безпечною, – говорить Олександр Хоменко. – Тому Україною, приміром, цікавився Пушкін, але з імперської точки зору».
В часи Пушкіна, зазначає історик, Україну не вважали проблемою. Проблемою вважали Польщу, бо вона піднімала антиросійські повстання. Тому Пушкін і написав свій вірш «Клеветникам России», де засудив повстанців та пообіцяв, що «стальной щетиною сверкая», російська земля постане від «Перми до Тавриды», від «финских хладных скал до пламенной Колхиды» і далі – аж до «стен недвижного Китая».
Будучи зайнятими Польщею, росіяни проґавили той момент, коли в Україні почалося культурне відродження. Вони дозволили «Енеїді» Котляревського вийти друком – і не будь-де, а в Петербурзі. Там же, у Петербурзі, у 1840-му опублікували і «Кобзар» Шевченка. Це все ще були часи, коли Україна залишалася в уяві росіян такою собі «потєшною» провінцією. Іван Тургенєв та Павло Анненков підсміювалися над Шевченком, а головний російський критик того часу (і за сумісництвом затятий шовініст) Віссаріон Бєлінський називав його «хохлацьким радикалом».
Бо Бєлінському було вже не до сміху, він фонтанував ненавистю, пов’язаною із діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, у справі якого Шевченко й був заарештований. Десять років провів Шевченко на засланні, а звільнити його вдалося лише у 1857-му, вже по смерті Миколи І. Удаваний ліберал Олександр ІІ крізь пальці дивився на культ Шевченка, який почав зароджуватися після перепоховання поета та поширення «Кобзаря» у рукописних копіях. «Все це імперія перші роки сприймала не схвально, але більш-менш терпимо», – говорить Хоменко.
Ситуація змінилася тоді, каже він, коли Україна почала ставати для Росії ще не політичною, але вже культурною проблемою. А спричинив такі зміни навіть не Шевченко з його полум’яним та непримиренним «Кобзарем», а інший – на перший погляд зовсім невинний – привід.
У 1860 році письменник Пилип Морачевський здійснив переклад Нового Завіту та Книги псалмів українською літературною мовою. І подав до Священного Синоду прохання надати дозвіл на друк чотирьох Євангелій. І хоча російська Академія наук визнала переклад Морачевського найкращим з-поміж інших перекладів слов’янськими мовами, ніякого дозволу він так і не отримав. Заборона на публікацію була знята лише у 1905-му, коли імперія почала помалу «сипатися», але письменник до цього часу вже не дожив.
«У першій половині 1500-х Мартін Лютер переклав Біблію німецькою. І здійснив революцію у ставленні до німецької мови – вона була ним кодифікована. А фактом перекладу Євангелій – ще й легалізована. Бо вже ніхто не міг би сказати, що німецької мови не існує. Якщо Біблія видана тією чи іншої мовою, це означало, що мова визнана. Тому переклад Морачевського став для російської влади певного роду сигналом», – розповідає Хоменко.
Валуєвський циркуляр
Через три роки після перекладу Морачевського, у 1863-му, вийшов Валуєвський циркуляр про заборону української мови. Своє таємне розпорядження тогочасний міністр внутрішніх справ Петро Валуєв адресував цензурним комітетам, розкиданим по імперії. Від них він вимагав зупинити друк книг, написаних «малороссийским наречием». Під табу потрапляли усі релігійні, навчальні та освітні видання – виняток було зроблено лише для художніх творів.
У Валуєвському циркулярі автором була вжита вікопомна для українців фраза – про те, що ніякої окремої «малоросійської мови» не існує. Її «не було, немає і бути не може», бо «малоросійське наріччя», вживане простолюдом, є нічим іншим, як російською мовою, але спотвореною під впливом поляків. Валуєв додавав, що російську мову українці розуміють не гірше за «малоросійську», ба навіть краще, аніж те, що «вигадують деякі малороси, а особливо – поляки». Тому він і не бачить підстав дозволяти друк Нового Завіту, що перебуває на розгляді духовної цензури.
Новим Заповітом справа, однак, не обмежилася. Валуєв пішов далі і заборонив друк усіх книг українською, крім творів «красного письменства». Чому так? Тому що «красне письменство» до пори до часу вважалося справою несерйозною, якимсь «баловством», на яке можна не звертати уваги, каже Хоменко. Отож, Валуєвський циркуляр залишив для української мови вузьку шпарину, яку згодом наглухо задраїть Емський указ.
Читайте такожЗраджений поляками, проклятий росіянами, відомий у Європі: факти про гетьмана Мазепу
До речі, настрої Валуєва підігрівав київський генерал-губернатор Микола Анненков. «Він надіслав Валуєву декілька доносів, де писав, що книги, які хочуть видавати малоросійські діячі, не мають нічого небезпечного за змістом, але мають небезпечне за задумом. Вони, мовляв, хочуть ствердити, що малоросійська, тобто — українська — мова, існує. І якщо цей факт визнають 13 мільйонів українських селян, то це переросте у політичну проблему», – говорить Хоменко.
Коли «малороси» доб’ються визнання своєї мови (через, зокрема, переклад Біблії), вони на цьому не зупиняться, писав Анненков. Наступним кроком будуть «притязания на автономию Малороссии», чого допускати не можна. Власне, «автономію» так ніхто й не допустив, і через вісім років після Валуєвського циркуляру Микола Костомаров занотував собі, що українська література практично припинила своє існування.
До речі, Костомаров ходив на розмову до Валуєва. Останній описав їхню зустріч у своєму щоденнику. «Приходил Николай Костомаров. Очень обеспокоен запретом на хохляцкое наречие. Я сказал, что изменений в этом вопросе не будет», – цитує Валуєва Олександр Хоменко. Історик зазначає, що Валуєв сам собі суперечить, адже з одного боку ніякої української мови «нема і бути не може», а з іншого – нею говорить простолюд.
Мине ще 13 років, і російська імперія остаточно закриє питання з українською мовою. І станеться це вже завдяки Емському указу.
Хотіли роз’єднати – досягли протилежного
Отже, у 1876-му був виданий Емський указ. «Він став надбудовою над Валуєвським циркуляром, який суттєво посилив, – розмірковує Олександр Хоменко. – Обидві директиви – і Валуєвський циркуляр, і Емський указ суттєво вдарили по українському відродженню – не тільки мовному, але й мовно-культурному».
Ідеологічним підґрунтям обох документів було те, про що вже йшлося вище: росіяни та «малороси» – це один народ. Власне, «малороси» – це трохи «пошкоджені», «зіпсуті» росіяни («вырусь», як кажуть путінські пропагандисти зараз). А зіпсував їх почасти польський вплив, а почасти – свої власні баламути з числа «хохлів». Щоб очиститися і повернутися до стану «справжніх» росіян, «малоросам» слід забути про будь-які спроби виділитися та заявити про свою окремішність.
А тому Емський указ заборонив все те, що іще лишалося незабороненим після Валуєвського циркуляру. А саме: друкувати будь-які книги українською мовою – як оригінальні, так і перекладні; ввозити такі книги з-за кордону; ставити вистави та давати концерти з українськими піснями, викладати українською у початковій школі. Наслідком Емського указу стало закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві — «а це була наукова парасолька, під захистом якої діяли видатні українські гуманітарії», уточнює Олександр Хоменко.
Одним із засновників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві був Павло Чубинський – автор слів державного гімну України. Чубинського двічі висилали за межі України, вперше це сталося у 1862 році. Отримавши дозвіл на повернення у 1869-му, він відразу приєднався до експедиційної роботи товариства. Результатом стали написані ним сім етнографічних та фольклористичних досліджень.
В опрацюванні деяких з них брав участь композитор Микола Лисенко – він поклав на ноти обрядові пісні. Удруге за мені України Чубинського вислали в 1876 році. Він отримав заборону селитися в «малоросійських губерніях», і той був змушений осісти в Петербурзі. Тамтешній клімат фатально позначився на здоров’ї вченого – у 1879 році Чубинського розбив параліч і він залишався прикутим до ліжка до самої смерті.
Емським указом було закрито і видання «Київський телеграф», ліквідовано українські громади, а з Київського університету було звільнено ряд професорів-українців – приміром, Михайла Драгоманова та Федора Вовка. Доходило й до прямих репресій, зазначає Хоменко.
Читайте також«Ми не боїмося складної історії», — Вадим Яценко про реформу Хору Верьовки
Як в часи Валуєвського циркуляра свою негативну роль відіграв росіянин Анненков, так в часи Емського указу «антихохляцьку» атмосферу добре підігрів українець Михайло Юзефович. Він був головою Київської археологічної комісії та ще одним промовистим прикладом служіння російській імперії. Юзефович фактично повторив за Анненковим його тезу про те, що вільне функціонування українською мови загрожуватиме Москві.
«Юзефович говорив, що якщо «дозволити» українську мову, цією мовою почне розвиватися освіта, а тоді з культурних вимог виростуть вимоги політичні. Словом, все дійде до того, що в Україні постане республіка з гетьманом на чолі. – розповідає Олександр Хоменко. – Тому подібний рух необхідно зупинити в зародку».
Ще вартий уваги момент: російський цар, звісно, не міг диктувати Австро-Угорщині, як облаштовувати життя українців на своїй території. Але палко прагнув, аби й на Галичині (яка тоді перебувала під владою Відня) українську мову поступово забували та виводили з ужитку. Тому «одним з пунктів Емського указу були фінансові вливання у проросійські партії на Галичині. Вони почали отримувати дотації на власні друковані видання, покликані популяризувати москвофільство», – відзначає Олександр Хоменко.
Такі заходи мали б зруйнувати єдність центральної України та західної. Але план провалився. Письменники Наддніпрянщини почали друкувати свої твори українською саме на Галичині. Інших варіантів, власне, й не було, за винятком поодиноких можливостей видати книжку за кордоном (Михайло Драгоманов, приміром, відкрив друкарню в Женеві). І це тільки солідаризувало «західняків» із «наддніпрянцями».
«Ой, Богдане, Богдане, / Славний наш гетьмане! / Нащо віддав Україну / Москалям поганим?» – такі рядки були в оригінальному вірші Павла Чубинського, написаному у 1862 році. А починався він словами «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля…». Москалі віддячили авторові, заборонивши йому в’їзд в Україну.
Щоправда, не обійшлося без гострих мовних дискусій. Митці з різних регіонів України влаштували пікіровку на тему, чия мова більш літературна. «Скажімо, Нечуй-Левицький, чиї твори виходили у Львові, був категорично проти елементів живої галицької говірки в літературних і публіцистичних творах, – каже Хоменко. – Але як би не доводили письменники один одному свою правоту, їх не покидало відчуття того, що всі вони насамперед – українці. Власне, недарма Лариса Косач, яка також видавала поезію у Львові та Чернівцях, назвалася саме Лесею Українкою, а не обрала інший псевдонім».
Контрабандний “Кобзар” у коробках для папірос
Легально обійти Емський указ було неможливо – книговидання українською мовою на території російської імперії було зупинене. Але українську літературу видавали та завозили з-за кордону. «Наприклад, українські діячі в Празі видавали нелегально «Кобзар» Шевченка і переправляли його в Україну контрабандою. Тоді була мода на папіроси – цей популярний серед заможних класів товар завозили з Франції у коробках. Так от, «празький» «Кобзар» спеціально зробили такого формату, аби він входив в цю коробку», – каже Хоменко.
І продовжує: «Потім поліція, звісно, схопилась і зрозуміла, що відбувається щось не те. Бо під час обшуків у «неблагонадійних» звідкілясь з'являлися українські книги, заборонені до ввезення. Отже, хтось їх постачає, але як?.. Існувала також величезна кількість рукописної літератури, рукописних «Кобзарів», бо самвидав придумали не у 1960-ті. Просто наприкінці ХІХ століття самвидавні твори не друкували, а переписували від руки».
Емський указ діяв до 1905 року, до першої російської революції. А потім були ще дві «революції» – лютнева та жовтнева, обидві – 1917 року. І до влади прийшли більшовики, які виявилися хитрішими та гнучкішими, ніж російські царі. Принаймні, таким був «вождь світового пролетаріату» – Ленін.
Читайте такожВолодимир Єрмоленко: «Якщо Європа не буде на висоті технологічної революції, то стане колонією нових імперій»
«Він розумів, що якщо оголосити Україну неіснуючою, то проти нього будуть усі. Тому треба сказати, що Україна існує – ось вона – «хороша», соціалістична, радянська, з українською мовою. Просто вона в союзі з Росією, оскільки це дві братерські республіки. І таке визнання України й привернуло на бік Леніна багатьох», – зауважує Олександр Хоменко.
«Але Путін не прагне побудувати фальшиву Україну. Він взагалі негативно ставиться до ленінського досвіду. Мовляв, Ленін «створив» Україну, думаючи, що вона може бути підконтрольною, але не зміг знищити українську ідентичність. Тому зараз Путін і втокмачує всім і кожному, що України не існує. І українців ніяких не існує. Є лише росіяни, яких отруїв дух непокори, яких зіпсували поляки або австрійці, або якийсь міфічний генштаб, або ЦРУ, або Джордж Сорос, або хто завгодно. А для того, щоб змусити українців вважати себе росіянами, треба повністю знищити їхню ідентичність. Бо Путіну (на відміну від більшовиків) насправді непотрібна проросійська Україна, його влаштує тільки одна Україна – мертва».
І якщо подивитися на нинішню війну Росії проти України саме через таку призму, то всі пазли ідеально складаються. Включно із атакованою дронами та ракетами книжковою інфраструктурою… Нас убивали в минулому і вбивають у теперішньому. А майбутнє залежить винятково від нашої здатності протистояти такому знищенню.