«Море принесло мені «Марусю Чурай»
«Знаєте, як мені прийшла думка поставити Марусю Чурай? – запитує режисер Ростислав Держипільський. – Це було в Хорватії. Ми були там з родиною, і я спочатку хотів ставити Шевченка. Йшов по примор'ю, думав. Почав падати дощ, піднявся вітер. Я приходжу десь через півтори години в дім, де ми тоді жили, і весь тремчу, а дружина каже – ну що, ти щось придумав про Шевченка? Я відповідаю: ні, мені море принесло Ліну Костенко і «Марусю Чурай». А потім злякався, бо подумав, що негідний такої висоти. І все відклав. І через півтора року, знов на морі, мені ніби голос якийсь сказав: «Як не поставиш «Марусю Чурай», то тобі кінець». І все, я зрозумів, що мушу. І тоді почали збиратися достойні люди, найкращі актори, з якими ми зробили спектакль. І це була фантастика – зовіть собі як хочете, але така фантастика сталася».
«Маруся Чурай» – вистава, з якою Франківський драмтеатр виступив ще влітку. Про неї «Лівий берег» детально писав раніше. Нагадаймо, що спектакль не академічний, а вельми новаторський. З Марусею, яка палить, з Грицем, який лежить під апаратом штучного дихання, з суддею-жінкою замість «канонічного» судді XVII століття, описаного Ліною Костенко…
Сама авторка проти такої інтерпретації не заперечує. Вона розповідає, що одну з вистав «Марусі» на її вимогу зупинили, хоча «актори, звісно, старалися» – але Держипільський отримав карт-бланш. «Переважно я не втручаюся у суміжні мистецтва. Вони роблять своє, і я їм не диктую, а роблю своє, і в це ніхто не втручається», – каже Ліна Василівна. І маше рукою – мовляв, нехай «хуліганять».
Слово бере Олесь Санін – кінорежисер, оператор, актор і продюсер. Він розповідає, як допомагав «Ростику», тобто Ростиславу Держипільському, у роботі над спектаклем. «Ростислав придумав, що третину площі сцени займає екран. Я кажу – а як будуть дивитись на артиста, якщо його зображення виводять на екран, і одна голова буде 5 на 7 метрів? Тож я придумав історію, як все це буде працювати і не відволікати від дії».
Звертаючись до Ліни Костенко, Санін каже: «Я намагався передати вітання пошукам тих людей, які мене вчили, та тому часу, у який ви писали. Щоб поезія існувала на сцені. І щоб вийшло таке необароко, яке б передавало той час, козацтво, епоху… Ми не можемо це відтворити цілком і повністю, але ми можемо передати глядачу наше враження про це».
«Не став Гамлета, якщо не маєш Гамлета»
Для когось з молодих акторів робота над «Марусею Чурай» – ні, не дебют на сцені, але одна з перших головних ролей. А от для заслуженої артистки України Наталії Половинки (у спектаклі вона грає Чураїху, маму Марусі) спектакль за цим текстом став доленосним – подивившись його ще на зорі Незалежності, Половинка обрала кар’єру акторки.
«Для мене ціле життя виявляється дуже важливим міф про Марусю Чурай. Бо веде, я переконана, наш народ і нашу культуру – пісня. Пісня – у самій основі культури, вона передає найцінніше, що є в цьому народі. І сама пісня створила образ Марусі Чурай. Мене вражає текст, написаний Ліною Костенко, бо мова Марусі поєднує і пісенну мелодику, і мовлення того часу, якого ніхто з нас, звісно, не застав. Це таке невичерпне джерело народної мудрості і краси, якоїсь вишуканої, шляхетної краси і висоти… Тому я думаю, що у нас попереду ще багато-багато роботи, щоб ми могли й надалі вчитуватися в текст Ліни Василівни і промовляти його, бо скільки б ми не йшли за ним, а він все одно – попереду».
Наталія Половинка разом із Марією Стопник співають «Ой у вишневому саду…», і сльоза, яка згадана у цій народній пісні, бринить вже на очах слухачів. Стопник грає Марусю, і режисер Держипільський вважає цю акторку справжньою знахідкою. «Як то кажуть, не треба ставити «Гамлета», якщо немає в тебе Гамлета. Але це той випадок, коли у мене була Маруся. Так, вона теж Маруся – Марія Стовпник. Ми не знали, якою має бути Чураївна – висока, низька, чорнява чи білява. У нас є наша Маруся, й вона неймовірна».
«Спочатку було страшно, – ділиться Стовпник. – Мені подзвонив Ростислав Любомирович і почав говорити про Марусю Чурай. Ми вирішили, що треба подумати якийсь час. А потім сказали собі: так, робимо, бо вже не страшно. І вийшов у нас (показує руками) ось такий стовп. Величезний стовп небесний, а потім – вибух. Бо ця вистава – і матеріал, і образ набагато вищі за всіх нас».
«Це було патологічне життя»
Таке усвідомлення вищості тексту зумовлює епоха, у яку він був написаний. А це були похмурі роки брежнєвського застою. «Коли я писала це, знаєте, яким мій стан був? Як у Марусі Чурай: «Оця тюрма – оце і є свобода, бо я вже тут нічого не боюсь», – цитує поему Ліна Костенко. – Бо вже й арешти йшли, і не було у мене тоді якихось приємних почуттів. А там, де згадується названий брат Марусі Іван, це було моє звернення до Івана Дзюби. А коли я писала про Марусю у тюрмі, то думала про те, як там, в ув’язненні, ведеться Євгену Сверстюку?».
Ліна Василівна згадує дисидентів-шістдесятників, яких переважно вже немає на цьому світі. Звучать імена Алли Горської, Надії Світличної… Поетеса розповідає, як святкували у радянські часи заборонене Різдво, як співали «Червону Калину». «І якби сусіди почули – а вони таки чули – то могли донести. Розумієте, це було патологічне життя… Я витримала його тільки тому, що мені писалося те, що розсувало цю темряву. Писала «Марусю», а її довго не друкували. Закінчила десь у 1973-му, і перша реакція була – не друкувати, бо це націоналістичний твір. Але Бажан його врятував. Бажан написав позитивну рецензію, і тоді все – значить, можна друкувати».
«Я зараз дивлюсь на вас і радію, – каже Ліна Василівна. – Радію навіть у такий страшний час. Йде війна, і завжди маю при собі флешку – якщо уб’ють, то при мені буде все те, що я пишу зараз. Щоб нічого не пропало».
«Дякую вам за пігулку від байдужості, – вступає в розмову народна артистка України Надія Левченко, яка зіграла у спектаклі суддю. – Ми вчили «Марусю Чурай» хрестоматійно, а потім – уривками акторськими. Такою тяглістю «Маруся» йде зі мною 23 роки поспіль. Дякую вам і за цю тяглість, бо завдяки їй я можу відкрити твір і щоразу знайти для себе щось нове, що пробуджує в мені бажання йти далі. Дякую і за те, що зараз у мене жижки трусяться – але не від повітряних тривог та вибухів, а за те, що я сиджу поруч з вами».
«Текст не відпускає. Ми говоримо репліками з вистави»
«Знаєте, тексти зникають, затираються, але з «Марусею» відбувається найдивніша річ. Вона не відпускає. Ми досі говоримо репліками з цієї вистави в повсякденному житті. І це, насправді, з одного боку дуже класно, а з другого – страшно. Нас не відпускає цей текст. І ми досі живемо з цими персонажами в житті, і це так дивно», – зізнається Олег Панас, виконавець ролі Гриця.
Коментуючи сказане Панасом, Ліна Костенко зауважує, що заклала у свій твір декілька шарів мови – природну мову тих часів, мову канцелярську та суддівську, мову пісенну та власну поетичну мову. Враховуючи тодішній стан з українською мовою у державі, вона вважала за свій обов’язок зберегти усі оці мовні нашарування.
Те, що переживала Україна тоді – де-факто під радянською окупацією – акторам стає зрозумілішим тепер, діляться учасники спектаклю. Нинішні страшні часи російської навали озиваються у них і часами радянського поневолення, і часами, до яких відсилає «Маруся Чурай» – війн, які в часи Богдана Хмельницького точилися за право України на існування.
Виконавиця ролі Бобренчихи – тобто матері Гриця – Ольга Комановська, говорить про своє прочитання цього образу. Вона очищує Бобренчиху від негативного сприйняття як людини, котра думає лише про матеріальні статки та заможну невістку і яка схиляє Гриця до того, аби він розірвав стосунки з Марусею. «У мене син одинчичок, панове, і запечалля на душі одне, одна у серці шпичечка тернова, – не дай же Бог, у прийми дремене», – цитує Комановська свою персонажку і не може стримати сліз. У акторки також є син, каже вона, і нині «шпичечка тернова» прочитується як біль і тривога кожної матері, чий син на війні.
«На спектаклі я був щасливою людиною»
Тема війни затягує присутніх, і хтось запитує у Ліни Костенко, як тримається вона зараз – під акомпанемент постійних вибухів – і як трималася у похмурих 1970-х, коли війна проти України тривала також, але була іншою. Рятували діти, каже Ліна Василівна, «моя донька і мій чоловік, якого я дуже любила». А друге рятівне коло – це робота і ще раз робота. Можливість писати, доки пишеться.
Діалог продовжує кінознавець Сергій Тримбач – він зазначає, що під час вистави, яку він переглянув напередодні, почувався по-справжньому щасливою людиною. «Я відчував, що живу не в цьому просторі, не в 2026 році. Але водночас відчував і нинішній проміжок часу. Відчував, що я – українець. І розумів, що війну ми виграємо, тому що ми вистоїмо. Бо збережемо те, що зберігали всі ці роки – свою самість».
Нас багато що розділяє, каже Тримбач, але є речі, які й об’єднують та зшивають країну. «Ми – люди певної конкретної культури, яка невпинно розвивається. І це доводить те, як органічно сучасні костюми, сучасний антураж вписані у події XVII століття. І це дивовижно, Ліно Василівно, як доносять ваш текст актори. Ростислав має всі підстави пишатися такими акторами. Тож ще раз дякую за це щастя, яке я пережив і з яким я житиму ще довго», – додає він.
Присутні дякували і акторам, і режисеру, і співаку та композитору Святославу Вакарчуку, який взяв на себе музичне оформлення вистави. Сам він зазначив, що вважає для себе великою честю брати участь у подібному проєкті. А всі ми, напевно, вважатимемо великою удачею, що жили в одну епоху з Ліною Костенко та героями її творів. Хотілось би додати «безсмертних творів», але це вже прозвучить надто пафосно. Хоча її рядки переживуть і нас, і наших нащадків. Не переживуть лише Україну – доки буде в нас своя держава, доти буде і свій театр, поезія, своя культура. І своє щастя, про яке говорив Сергій Тримбач.
Читайте також«Маруся Чурай»: суперечлива вистава про війну, кохання і культурний фронт
