Сюжет фільму розгортається у 1926 році. Олександр Довженко (Григорій Бакланов) прибуває в Одесу на запрошення друга – головного редактора Одеської кінофабрики Юрія Яновського (Максим Самчик), щоб зняти історично-пригодницький фільм “Звенигора”. Однак з’ясовує, що знімати доведеться державне замовлення – пригодницьку стрічку “Сумка дипкур’єра” про героїв-чекістів Теодора Нетто та Йоганна Махмасталя, і що його запросили режисером, бо він отримав західну художню освіту та має досвід дипломатичної роботи.
Довженко, звісно, спершу хоче відмовитися, але врешті погоджується. Зокрема і тому, що починає крутити “лямур де труа” з балериною Ідою Пензо (Поліна Василина) і Юрієм Яновським. Аргументи останнього, що “Сумка дипкур’єра” – це хороший старт, щоб потім зняти “Звенигору”, також звучать переконливо. Однак знімальний процес перетворюється на велику чекістську гру, де радянські спецслужбісти слідкують за кожним кроком колишнього петлюрівця Довженка і оцінюють ідеологічну вивіреність майбутнього радянського блокбастера, затягуючи самого режисера у дивні напівшпигунські інтриги.
Читайте також«Довженко. Великий компроміс»: уважний погляд на великого українського мрійника
Щоправда, уся ця шпигунсько-трилерна лінія у фільмі виглядає відверто натужно та неправдоподібно. І це робить “Довженко. Перший погляд” сильно схожою на стрічку “Крути.1918”, де сценаристом також був Костянтин Коновалов. Там, на тлі однієї з важливих битв Української Революції 1917-1921 років, також розвивалася абсолютно надумана та нереалістична шпигунсько-трилерна сюжетна лінія, яка лише збивала і без того слабенький пафос основного сюжету. Фільм тоді нещадно критикували, зокрема фахові історики, як Андрій Руккас.
У “Довженко. Перший погляд” ніби йдеться про становлення українського кінематографа, мрії про “Голлівуд на березі Чорного моря” та покоління найталановитіших українців, що жило на курорті й творило новий вид мистецтва. Але фокус стрічки постійно збивається на майже менторські настанови про те, що чекісти перманентно нищили українську культуру. Радянська каральна машина, звісно, доклала криваві долоні до української культури: не дарма це покоління митців згодом назовуть “Розстріляним відродженням”; однак події фільму відбуваються не у 1937, а в 1926 році – під час розквіту української культури. Відповідно, закиди чекістів про недоречність знімати “Тараса Шевченка” у розпал радянської політики українізації виглядають щонайменше дивно.
Водночас стрічка має сильний козир у вигляді акторського складу. Бакланов, Самчик і Василина навіть фізично схожі на героїв – Довженка, Яновського та Пензо. Між акторами є хімія і їх любов виглядає у кадрі цілком живою. Щоправда, сцена сексу на трьох видається досить цнотливою та зіжмаканою, хоч і дає хороший урок “розбронозовіння” хрестоматійних класиків.
Фактурними є й другопланові ролі. Богдан Бенюк грає директора Одеської кінофабрики Павла Нечесу і прекрасний в ролі відставного моряка та старого більшовика, який при цьому інстинктивно розумів кінематографічну богему. А Роман Ясіновський видає чудовий в своїй ницості та мерзенності перфоманс чекіста Лівшиця.
Та все ж “Довженко. Перший погляд” впирається у проблему всіх українських історичних фільмів останнього десятиліття, від вже згаданих “Крути 1918” до “Іншого Франка” – це бутафорність історичного сеттингу. Жанр історичної драми, тим більш байопіка – дуже дороговартісний різновид кіно. Костюми, декорації, локації, реманент – все це дороге задоволення, яке потребує не лише кропіткої праці художника-постановника та художника з костюмів, але й зовнішніх консультантів: від фахових істориків до антикварів та приватних колекціонерів. Усього цього у фільмі занадто мало і виглядає воно занадто глянцево і плоско. Візуальний світ “Довженко. Перший погляд” скидається на історичні телефільми межі 2000-х - 2010-х. Чудовий перфоманс акторського колективну не може подолати рамки рукотворного всесвіту.
Одеса 1920-х з її гламурним шиком кіношного життя тут виглядає радше театральною декорацією чи музейною реконструкцією ніж живим простором минулого – і це сильно псує враження від стрічки.
Обмеженість візуальних засобів цього фільму особливо помітна на контрасті з відносно свіжим фільмом «Будинок „Слово“: Нескінчений роман» Тараса Томенка. Там режисер, також оперуючи досить невеликим бюджетом, створив унікальний кіновсесвіт, де акторам вдалося органічно зіграти літературну тусовку 1930-х в її автентичному просторі: серед локацій, зокрема, була досить неочевидна для фільму про літературу будівля Інституту математики НАН України.
Фільм “Крути. 1918” завершувала щемка мелодія, що супроводжувала показ фото справжніх героїв Крут та їх біографічні довідки. Цей момент був найсильнішим у фільмі. В “Довженко. Перший погляд” Коновалов знову вдається до цього трюку – але тепер він вдається йому значно гірше, адже обличчя реальних історичних діячів він “оживлює” штучним інтелектом, і це створює ефект “зловісної долини”.
“Довженко. Перший погляд” – це чесна спроба переосмислити наших класиків та епоху в якій вони жили. Режисер Олександр Довженко був новатором у кінематографі, він постійно експериментував з монтажем, камерою, декораціями, працював на символізмом в кадрі. Шкода, що перший повнометражний ігровий байопік про нього створили відверто застарілими методами.
Читайте такожОлександр Довженко: між радянським та українським