Наставником трибутів 12 сектору в оригінальний трилогії був Геймітч Абернаті (Вуді Гаррельсон) – цинічний пияк, що не справляв враження видатного бійця-виживальника. Новий приквел переносить глядача в часи юності Геймітча; його тут грає субтильний Джозеф Зада, який недавно тріумфував в серіальній екранізації роману Стейнбека “На схід від Едему”. Події фільму розповідають про те, як юний Абернаті став переможцем 50-х Голодних Ігор та перетворився з бунтаря на циніка.
За новий фільм, як і майже за всю франшизу, відповідає режисер Френсіс Лоуренс. Він знов відтворює типовий візуальний світ “Голодних ігор”, де гротескні костюми та грим створюють разючий контраст між багатіями Капітолія та злидарями решти Панему. А навколишній антиутопічний всесвіт тримається на дисонансі між рукотворними склепіннями з химерними архітектурою та дизайном, що вбирає в себе усі можливі стилі, та пейзажами, де природа, завдяки комп'ютерній графіці, докручена до рівня кітчевих зображень на настінних календарях.
Крім Геймітча Абернаті, молоду версію отримують й інші відомі персонажі цього всесвіту. Роль президента Сноу замість покійного Дональда Сазерленда виконує, як і в попередньому приквелі, Райф Файнз. Цей образ лиходія не такий яскравий, як Лорд Волдеморт з “Гаррі Поттера” чи Амон Гьот зі “Списку Шиндлера”, утім він непогано доповнює файнзівську колекцію персонажів-антагоністів. Ведучим Голодних Ігор, Замість Стенлі Туччі, стає Кіран Калкін – і він прекрасний в цій маленькій, але важливій ролі. Не менш яскраво у фільмі засяяла Ель Феннінг в образі молодої Еффі Трінкет. Натомість молодий політтехнолог Плутарх Гевенсбі у виконанні Джессі Племонса слабший за старшу версію, яку втілив Філіп Сеймур Хоффман: хоч Племонс грає на високому рівні, та до харизми Хоффмана все ж не дотягує.
Утім, попри впізнавану стилістику і плеяду яскравих акторів, фільму не вистачає найважливішого елемента – власне, самих Голодних Ігор. Вони тримали інтерес до франшизи, де підлітки-гладіатори не просто вмирали, а перетворювали смерть на видовищне реаліті-шоу з рейтингами, ставками, фаворитами та спонсорами. Та в новому приквелі цифровізована альпійська долина, в якій мають рубатися підлітки, виглядає максимально стерильно. Учасників і учасниць аж 48, і ніхто з них, крім Геймітча, не має повноцінної сюжетної лінії, яка могла би розкрити образ. Ці персонажі ніби існують лише для того, щоб вмерти за кілька хвилин після зустрічі з Геймітчем на арені.
Щоб не перетворити новий фільм на клішовану антиутопію, де бунтар-красунчик руйнує систему, Лоуренс пропонує макіавелівський тейк про те, що перемогти систему здатен лише той, хто знає, як вона працює. Цьому режисер присвячує третю частину фільму, де державна пропаганда перетворює героїзм Абернаті та жертовність його друзів на піррову перемогу, відбираючи в героя буквально все. І саме це запускає еволюцію персонажа Абернаті з юного і палкого революціонера в пропаленого циніка, якого і зіграв Гаррельсон в оригінальний трилогії.
Всупереч сподіванням, бунтар не ламає тоталітарний механізм, а розуміє, що його неможливо зламати самотужки. Цей висновок може виглядати цинічним, адже позбавляє фільм романтичного фльору, коли герой силою духу та харизми може зламати безлике зло. Водночас, він виглядає ніби “дорослою версією” підліткової франшизи, пояснюючи, що без знань та досвіду ентузіазм нічого не вартий. В результаті фільм стає розмовою про те, що ціна повстання проти несправедливості часто лежить не в площині героїзму, а в площині компромісу та прийняття умов, які ти не здатен змінити просто зараз. Головне – не забувати, що гнучкість потрібна, щоб зрештою зламати систему, а не щоб її очолити.
“Голодні ігри. Жнива перед світанком” – перша спроба поговорити з підлітковою аудиторією по-дорослому. Хай це не найкращий фільм франшизи за видовищністю та динамікою сюжету, однак він точно пропонує найбільше ідей, які можна обговорювати після перегляду.
Читайте такожВід супермачо до неврастеніка — як мінявся образ Джеймса Бонда









