«Щоб зробити виставу доступною, нам потрібно більше ресурсів»
Алессандро, як довго ви працюєте з темою доступності та чому почали нею займатися?
Я професійно танцюю з 2000 року і живу з рідкісним неврологічним захворюванням — хворобою Хіраями, яка почала впливати на мої кисті ще в підлітковому віці. Протягом кар'єри мені доводилося знаходити баланс між тілом, його обмеженнями, можливостями та очікуваннями професії, яка побудована навколо дуже конкретних уявлень про фізичні здібності та віртуозність.
Коли я почав створювати хореографічні роботи, мене особливо зацікавили мої руки: як вони змінювалися з часом і як ці зміни трансформували моє відчуття руху. Ці пошуки зрештою привели до створення моєї вистави ALTROVE.
Я хотів піддати сумніву уявлення про нормальність, фізичні можливості та те, що ми вважаємо «танцюючим тілом». Через цей процес я поступово познайомився зі сферою так званого «інклюзивного танцю», а згодом — із мистецтвом інвалідності (disability arts) та кріп-перспективами (crip perspectives), які відкрили мені нові способи переосмислення практики.
З часом мої запитання вийшли за межі тіла на сцені й торкнулися тих, хто на нього дивиться. Я почав запитувати себе: хто приходить дивитися вистави, які я створюю? Для кого я їх роблю? І які припущення я роблю щодо глядачів?
Ми часто створюємо вистави так, ніби всі в залі сприймають і проживають театр однаково. Але люди мають дуже різні тіла, відчуття, досвід і способи взаємодії з тим, що відбувається на сцені.
Я почав замислюватися, як ці різні способи сприйняття вистави можуть впливати на хореографію, драматургію, взаємозв'язок між звуком і рухом, і навіть на те, як ми розуміємо сам спектакль.
Це робота, яка постійно триває. Не всі мої роботи є повністю доступними. З практичної точки зору, доступність вимагає значно більшого бюджету. Потрібна команда людей, щоб продумати: що робити із субтитрами та як зробити їх креативними? Як залучити жестову мову, аудіоопис чи формати розслаблених вистав (relaxed performances). Усе це потребує експертизи, яку слід гідно оплачувати. Це означає додаткові витрати для театральної постановки, і в мене не завжди був на це бюджет. Але тепер я знаю, що важливо рухатися в цьому напрямку і чітко заявляти: щоб зробити виставу доступною, нам потрібно більше ресурсів.
Доступність означає насамперед фінансові ресурси чи є й інші важливі аспекти?
Насамперед усе починається з наміру — самої думки про це. По-друге, це креативність: скільки ми можемо зробити від самого початку, щоб інтегрувати ці елементи як хореографічний або театральний матеріал, замість того щоб додавати їх наприкінці вже готового процесу? І по-третє — ресурси.
«Ми відійшли від традиційного формату, коли навушники надягають лише ті, кому це потрібно»
Що для вас означає концепція «естетики доступності» та як ви використовуєте її у роботі?
Це концепція, яка існує вже багато років. Британська компанія Graeae першою формалізувала цей термін. Для мене естетика доступності означає щире врахування різноманітності аудиторії як ключової частини творчого процесу. Перша передумова — це визнання того, що ми не всі переживаємо виставу однаково. Спроба зробити виставу доступною для якомога більшої кількості форм різноманітності насправді збагачує художній твір, але це вимагає сильних креативних ідей.
У виставі zer-brech-lich, яку ми створили у співпраці з Ганноверською державною оперою, ми втілили аудіоопис (його традиційно створюють для незрячих чи слабозорих глядачів. – Авт.) як невід'ємну частину вистави, так що його чують усі в залі. Людина, яка виконує аудіоопис, технічно є четвертим перформером, хоч і невидимим: вона сидить за технічним пультом і виконує подвійну роль — перекладає та описує те, що відбувається на сцені. Його чують усі. Ми відійшли від традиційного формату, коли навушники надягають лише ті, кому це потрібно. У нашому випадку аудіоопис настільки інтегрований, що вистава не може відбутися без нього.
Так само із субтитрами: у нас було два екрани із цегли. У певний момент велика цегляна стіна падає й переміщується по сцені. Субтитри на цій поверхні мусять зміщуватися та перебудовуватися в новому фізичному просторі. У цьому сенсі субтитри беруть на себе майже хореографічну роль.
Ми розробляли це разом із нечуючим співавтором, який підказував, що необхідно в тексті, що зайве і де краще розташувати місця в залі. Часто проблема полягає в тому, що, якщо субтитри статичні, а дія на сцені рухається, нечуючі глядачі змушені лише дивитися на текст і пропускати саму виставу. Нам потрібне було креативне рішення, де субтитри візуально узгоджені з дією, а не існують окремо від неї. Як людина, яка більшу частину життя проводить у країнах, мови яких я не знаю, я постійно покладаюся на субтитри, тому знаю, наскільки важливо, щоб субтитри відповідали візуальному ряду.
Ми також працювали з форматом розслаблених вистав (relaxed performance). Він є найскладнішим, оскільки кидає виклик традиційним театральним канонам. У театрі часто прагнуть створити раптові, несподівані моменти, щоб «збудити» глядача. Але це може сильно тригерити нейровідмінних людей або людей з аутизмом. Ми знайшли спосіб попередити ці тригери на самому початку: ми пояснили, яким буде найгучніший звук, як виглядатиме найінтенсивніший світловий перехід, скільки триватимуть гучні звуки та чи буде сценічний дим. Ми залишили в залі приглушене світло, щоб люди могли вільно виходити та повертатися. Вистава зберегла театральну напругу та ритм, але стала доступнішою.
Звісно, параметри доступності відрізняються від людини до людини. Нечуюча людина може прийти на наступний показ і сказати, що вистава не була для неї доступною. Ось чому це залишається постійним процесом навчання.
Щодо естетики доступності в українському контексті — що ви побачили?
Я бачив тут дві вистави: одна була з англійськими субтитрами, інша — лише українською мовою. Як у багатьох країнах, мені здається, що ширшого розуміння доступності тут поки немає. Я не помітив специфічного врахування: а що, якщо глядач незрячий, нечуючий або нейровідмінний?
Втім, це стосується не лише України. Коли я ходжу до театрів у Базелі чи в інших містах і країнах, там цього теж часто бракує. Лише деякі майданчики поступово починають інтегрувати такі речі, як, до прикладу, «тактильні екскурсії» перед показом — коли незрячі глядачі за 30 хвилин до початку виходять на сцену, щоб торкнутися костюмів, матеріалів і декорацій, аби побудувати уявлення про візуальний світ вистави.
Окрім доступності, які ваші загальні враження від українського театру чи танцю?
Мої знання обмежені: я бачив дві вистави та познайомився десь із двадцятьма людьми. Але навіть із цього невеликого досвіду я відчуваю щирий інтерес і велику потребу в такій роботі. Люди тут мають чудові знання — на воркшопі я бачив людей із дивовижною здатністю тримати групу й ділитися інформацією.
Чому ви вирішили приїхати саме в Україну, щоб провести цей воркшоп і розпочати цей проєкт?
Мене щиро заінтригувала ідея провести воркшоп із ветеранами, дізнатися, яка тут реальність, і побачити, як моя робота може зробити свій внесок.
Чи були у вас сумніви щодо поїздки в Україну?
Ви тут живете. І ми з вами знайомі вже певний час. Це означає, що є певний рівень безпеки. Звісно, загальна ситуація ризикована, але я не почуваюся паралізованим страхом. Коли лунає сирена, я йду в укриття і не накручую себе. Поки я слідую вашим порадам, я можу робити свою роботу так само, як і в будь-якому іншому місці. Ми не їхали до Дніпра чи Києва; якщо ви кажете, що це місце відносно безпечне, я довіряю вашій оцінці.
«Люди без інвалідності використовують людей з інвалідністю для власного натхнення»
Повертаючись до естетики доступності: зараз в Україні існує нагальна потреба в доступності через воєнні травми та зміни тілесності. Водночас це викликає дискусії навколо естетизації травми чи каліцтва на сцені.
У спільноті людей з інвалідністю є відоме поняття: натхненне порно (inspiration porn). Це стосується ситуацій, коли людина з інвалідністю з'являється на сцені, і динаміка стає такою: «Якщо вони можуть це робити з інвалідністю, то ви, люди без інвалідності, не маєте виправдань». Люди без інвалідності використовують людей з інвалідністю для власного натхнення, розглядаючи їх як «бідних людей, які змогли подолати труднощі». Покійна активістка Стелла Янг блискуче розібрала це у своєму виступі на TED.
Для мене все зводиться до чіткого розуміння того, яку саме роботу ви робите. Є партисипативна соціальна робота, орієнтована на процес: її головна цінність полягає в самих учасниках, які знаходять у ній розширення своїх можливостей. Але зовнішній глядач не обов'язково сприйме це як самостійний мистецький твір. Існує реальна різниця між проєктом, орієнтованим на процес, і художнім твором, орієнтованим на результат і створеним для широкої аудиторії, яка може не мати жодного бэкграунду в цих питаннях.
Де ви проводите межу між соціальним проєктом, створеним для його учасників, і мистецьким твором, спрямованим на глядача та ширше мистецьке визнання?
Це повністю залежить від початкової мети проєкту та залучених перформерів. Люди з інвалідністю або без неї дуже різні — деякі виконавці мають винятковий сценічний талант, тоді як інші мають його менше.
Якщо мета — залучення спільноти, проєкт може залишатися орієнтованим на процес. Якщо мета — широка аудиторія сучасного мистецтва, ви мусите зважити, чи зможуть виконавці впоратися з тиском такої сцени. На нашому воркшопі у Львові, наприклад, кілька учасників з інвалідністю чітко продемонстрували потенціал вийти за межі стереотипних очікувань від того, що роблять перформери з інвалідністю.
Встановлення чітких меж і намірів від самого початку є вирішальним. Це дає розуміння, до кого ви хочете звернутися і чому. Ви мусите чесно збудувати рамку проєкту, щоб глядач розумів його умови. Чіткість необхідна, щоб уникнути патерналізму — коли глядачі аплодують кожній найпростішій дії лише тому, що на сцені людина з інвалідністю. Таке поблажливе ставлення нівелює саму мету.
Як практично ви будуєте рамку, яка запобігає жалості чи патронажній реакції аудиторії?
Одне з найпоширеніших очікувань людей, коли вони йдуть до театру, — побачити те, чого вони не можуть легко зробити самі: вони шукають складність, техніку та майстерність. Коли на сцені є справжня майстерність і складність, це виходить за межі фактів про присутні тіла та передає щось більше.
Глядачі звикли до винятковості: треновані актори пам'ятають текст, грають на інструментах, виконують складну хореографію. Ви захоплюєтеся їхньою майстерністю ще до того, як засвоїте сюжет. Робота, в якій є люди з інвалідністю, не повинна йти шляхом: «Ну, вони ж мають інвалідність, тому очікування не застосовуємо». Театральний простір усе одно висуває ці вимоги.
У вас є два шляхи: або ви активно деконструюєте ці очікування, працюючи з такими концепціями, як crip time (особливий часовий ритм людей з інвалідністю. – Авт.), змінюючи темп і пояснюючи, чому ви відмовляєтеся від традиційного сценічного ритму, що зазвичай найкраще працює в експериментальних театральних просторах; або ви напряму кидаєте виклик традиційним очікуванням. Моя амбіція — насправді хакнути великі, мейнстрімні сцени. Саме там є глядацька аудиторія і саме там можна змінювати сприйняття в масштабі.
Ви вважаєте, що важливо відповідати цим очікуванням?
Ви визнаєте, якими є ці очікування. Можна їх не задовільняти, але якщо цього не робити, то треба чітко пояснити, чому ви їх поршуєте і запропонувати переконливу альтернативу.
Існує не один спосіб визначити майстерність чи створити надзвичайну сценічну присутність; це не обмежується конвенційним типом тіла. У виставі zer-brech-lich троє перформерів з інвалідністю співають наживо, грають на музичних інструментах, деконструюють декорації, керують проекціями та виголошують текст. Вони демонструють дивовижну, адаптивну віртуозність і повністю володіють сценою. Окрім тексту, основне враження випливає зі спостереження за тим, як вони володіють простором і підтримують один одного.
Воркшоп у Львові анонсували як початок проєкту. Які наступні кроки?
Ми продовжимо розмову, коли настане слушний час, з'ясовуючи, що має сенс і що дійсно потрібно далі. На цьому етапі все відкрито: це може привести до перформансу або ж до повернення для проведення ще одного воркшопу з іншою групою.
Читайте такожМіло Рау і нова опера про Україну









