«Свинець на обличчя, ртуть на губи, беладона в очі»: жіноче тіло в період бароко

Бароко – епоха в європейському мистецтві та культурі, що тривала приблизно з кінця XVI до середини XVIII століття. Це час драми, пишності й контрастів, і за ним стоїть дуже неспокійна історична доба Контрреформації та абсолютних монархій. Тілесну реальність бароко визначали численні епідемії та не менш численні медичні теорії, що часто були згубними для пацієнтів.

Про жіночу тілесність цієї доби розповіла Оксана Самосійна, лікарка-гінекологиня та дослідниця історії медицини. У лекції на третьому Kyiv Baroque Fest вона розповіла, яким чином епідемії чуми й сифілісу впливали моду, чому аристократи боялися води, як пологи перетворювалися на смертельну лотерею і що змушувало жінок свідомо труїти себе. Публікуємо основні тези лекції.

Оксана Самосійна, лікарка-гінекологиня та дослідниця історії медицини, під час лекції на третьому Kyiv Baroque Fest
Фото: Костянтин Гомон
Оксана Самосійна, лікарка-гінекологиня та дослідниця історії медицини, під час лекції на третьому Kyiv Baroque Fest

«У селян, які не мали змоги викликати лікаря, було більше шансів вижити»

Коли я вивчала період бароко, то шукала точку відліку. Нею стала Реформація: Мартін Лютер написав 95 тез проти індульгенцій папи Лева Х, протестантизм почав набирати обертів, а католицька церква зібрала Тридентський собор, де 18 років обговорювали, як повернути прихожан і їхні гроші. Паралельно, після Тридцятирічної війни стабілізувалася політична картина Європи і набув масштабу абсолютизм. І церкві, і монархії потрібно було яскраво себе презентувати. Єзуїти відкривали колегіуми й університети (зокрема й на території України), але розуміли: вчитися – це довго, 10-15 років. І тоді дійшли думки, що мистецтво – це той шлях, який швидше залучить людей. Художникам, поетам, музикантам дали повний карт-бланш.

Для цього періоду було характерно багато важких захворювань. Із Середньовіччя в бароко перекочувала бубонна чума – три важкі спалахи пережили Лондон, Відень та Італія. Саме тоді з’явився відомий захисний костюм лікаря-епідеміолога: у дзьоб маски закладали різні трави, адже панувала теорія міазмів, тобто вважали, що всі хвороби беруться від брудного повітря, яке через відкриті пори проникає в шкіру. Через це ввели заборону на миття – воно стало «сухим». Католицька церква розцінила ванни як джерело розпусти, а лікарі підтримали, що відкривати пори небезпечно. Воду майже не пили, бо не знали, що її треба кип’ятити, тому вживали вино, сидр, лікери, настоянки та їли багато м’яса. Овочі й фрукти аристократи вважали їжею бідноти – через це на цингу й подагру страждали заможні дворяни.

Реклама

Лікар у захисному костюмі від чуми, характерному для XVII століття
Фото: wikimedia.org
Лікар у захисному костюмі від чуми, характерному для XVII століття

Основним лікуванням від усього було кровопускання. Людині роблять кровопускання – їй стає зле; роблять ще раз – стає ще гірше. Вважали: чим гірше хворому, тим більше крові вийшло, а отже, тим швидше він видужає. Тому добре було селянам, які не мали змоги викликати лікаря: у них було більше шансів вижити.

«Справжні пані носили маски з ґудзиком у роті, щоб мовчати»

Після відкриття Америки Колумбом, Європою поширився сифіліс. Венеція, втрачаючи торговельні позиції, робила ставку на карнавали, куди з’їжджалася вся Європа – і хвороба стрімко набирала обертів. Я розбиралася, як на карнавалі відрізняли шляхетну пані від куртизанки на роботі: справжні пані носили маски з ґудзиком усередині, який тримали в роті, бо не мали говорити, а ходили лише в супроводі. Натомість пані «на роботі» мала відкриті губи, бо мусила заговорити клієнта.

Сифіліс перетікав у хронічну форму, вражав судини й хрящі: у хворих провалювався ніс, тому до масок робили окремі накладки з носами. Іншим проявом хвороби було випадіння волосся, що підштовхнуло моду на величезні перуки. Хоча сам Людовік XIV не мав сифілісу – він просто почав втрачати волосся близько 20 років через генетичну особливість – саме завдяки його перукам ця мода набула шаленого масштабу.

Венеційський карнавал у живописі: П’єтро Лонгі, «Рідотто», 1720–1790, Рейксмузеум, Амстердам.
Фото: dailyartmagazine.com
Венеційський карнавал у живописі: П’єтро Лонгі, «Рідотто», 1720–1790, Рейксмузеум, Амстердам.

«Пологи були лотереєю: перед ними жінка писала заповіт»

Жінка в ту епоху не мала соціальної суб’єктності: спершу вона підпорядковувалася батькові, потім – чоловікові. Іншими варіантами були хіба що монастир або вогнище: полювання на відьом тоді тривало дуже активно. Шляхетних жінок цінували передусім як династичний матеріал. Аристократки не годували немовлят грудьми, віддаючи їх годувальницям, щоб зберегти форму грудей, і щоб швидше відновився цикл для нових вагітностей. Дружина одного польського короля народила 14 дітей, із яких вижили лише четверо.

Кожні пологи були буквально лотереєю: виживе жінка чи ні. Перед пологами жінка оцінювала майно, писала заповіт, ішла до церкви сповідатися й замовляти службу, бо це міг бути її останній день. Збіднілих і самотніх жінок відправляли до публічних лікарень – наприклад, у Парижі такий заклад називали «воротами смерті». На одному ліжку там могли лежати хворі на тиф, дизентерію, люди з ампутаціями й породіллі. Лікарі приходили приймати пологи одразу після розтину трупів, не миючи рук і навіть пишаючись закривавленим фартухом як ознакою великої практики. 

Повитуха поруч з жінкою в кріслі для пологів. Зображення з довідника по акушерству 16 століття.
Фото: Wikimedia Commons
Повитуха поруч з жінкою в кріслі для пологів. Зображення з довідника по акушерству 16 століття.

Реклама

Смертність від післяпологової гарячки була катастрофічною. Саме в цей час в акушерство приходять чоловіки-хірурги. Придворний лікар Клеман, який таємно приймав пологи у фавориток Людовіка XIV, перевів жінок зі стільчика в ліжко (у літотомічну позу), щоб краще бачити процес і допомагати. Науковець Морісо видав трактат про хвороби вагітних доступною мовою з ілюстраціями, а родина Чемберленів винайшла акушерські щипці й сто років тримала їх у таємниці, перевозячи в окремому ларці.

«Не маючи юридичних прав, жінки знаходили власні шляхи впливу»

Без контрацепції, без права на розлучення та захист від домашнього насильства, жінки шукали власні способи змінити життя. У Франції спалахнула ціла «справа про отрути» – від отруєнь тоді загинули сотні людей, а підозри торкнулися навіть фаворитки короля мадам де Монтеспан. Водночас існували й інші простори для реалізації: у Венеції при монастирях діяли освітні й музичні школи для дівчат (де, зокрема, викладав Антоніо Вівальді), і з того середовища вийшло багато яскравих, активних жінок.

Портрет Луїзи де Лавальєр (1644-1710)
Фото: the-athenaeum.org
Портрет Луїзи де Лавальєр (1644-1710)

Долі трьох найвідоміших фавориток Людовіка XIV також дуже показові. Перша, Луїза де Лавальєр, була глибоко набожною, народила королю чотирьох дітей, а згодом пішла в монастир і перепросила у королеви. Монтеспан задавала моду у Версалі й народила сімох дітей, але втратила владу й доживала віку в ізоляції. А третя, мадам де Ментенон, яка виховувала дітей Монтеспан, зрештою стала таємною дружиною короля, до думки якої він дослухався навіть у державних рішеннях. Вона не мала власних дітей, але організувала школу Сен-Сір для збіднілих дворянських дівчат, чиї батьки загинули на Тридцятирічній війні, давала їм ґрунтовну освіту й посаг, щоб видати заміж.

«Жінки застосовували вбивчий арсенал краси»

У Версалі не можна було залишатися сірою мишкою – слід було вражати, щоб король звернув на тебе увагу й наділив прихильністю та фінансами. Заради цього жінки застосовували вбивчий арсенал краси. На обличчя наносили венеційські білила зі свинцю – шкіра ставала порцеляновою, як у ляльки, але організм отримував важке отруєння. Червоні губи робили ртутною помадою, а в очі капали беладону, щоб зіниці розширювалися й погляд здавався пристрасним.

Мадам Віктуар, принцеса Франції, робота Александра Росліна, 1765 рік
Фото: wikipedia.org
Мадам Віктуар, принцеса Франції, робота Александра Росліна, 1765 рік

З дитинства дівчаток затягували в жорсткі корсети, які формували конусоподібний силует, але деформували ребра й внутрішні органи, спричиняли викидні та не давали нормально поїсти за столом. Додайте до цього лікування сифілісу ртуттю: лікарі забули принцип Парацельса, що все визначає доза, і закривали пацієнтів у ртутних бочках, радіючи сильній слинотечі як ознаці «одужання».

Жінки вже починали розуміти, що білила, ртуть і корсети руйнують здоров’я. Але в бароко головне – театр. Вони обирали ефект на сцені Версаля, навіть якщо це коштувало їм життя.

П'єр Міньяр, 'Франсуаза-Маргарита де Севіньє, графиня де Гриньян', 1669
Фото: Wikimedia Commons
П'єр Міньяр, 'Франсуаза-Маргарита де Севіньє, графиня де Гриньян', 1669

Віталія Сидоренко , журналістка
Реклама