«У селян, які не мали змоги викликати лікаря, було більше шансів вижити»
Коли я вивчала період бароко, то шукала точку відліку. Нею стала Реформація: Мартін Лютер написав 95 тез проти індульгенцій папи Лева Х, протестантизм почав набирати обертів, а католицька церква зібрала Тридентський собор, де 18 років обговорювали, як повернути прихожан і їхні гроші. Паралельно, після Тридцятирічної війни стабілізувалася політична картина Європи і набув масштабу абсолютизм. І церкві, і монархії потрібно було яскраво себе презентувати. Єзуїти відкривали колегіуми й університети (зокрема й на території України), але розуміли: вчитися – це довго, 10-15 років. І тоді дійшли думки, що мистецтво – це той шлях, який швидше залучить людей. Художникам, поетам, музикантам дали повний карт-бланш.
Для цього періоду було характерно багато важких захворювань. Із Середньовіччя в бароко перекочувала бубонна чума – три важкі спалахи пережили Лондон, Відень та Італія. Саме тоді з’явився відомий захисний костюм лікаря-епідеміолога: у дзьоб маски закладали різні трави, адже панувала теорія міазмів, тобто вважали, що всі хвороби беруться від брудного повітря, яке через відкриті пори проникає в шкіру. Через це ввели заборону на миття – воно стало «сухим». Католицька церква розцінила ванни як джерело розпусти, а лікарі підтримали, що відкривати пори небезпечно. Воду майже не пили, бо не знали, що її треба кип’ятити, тому вживали вино, сидр, лікери, настоянки та їли багато м’яса. Овочі й фрукти аристократи вважали їжею бідноти – через це на цингу й подагру страждали заможні дворяни.
Основним лікуванням від усього було кровопускання. Людині роблять кровопускання – їй стає зле; роблять ще раз – стає ще гірше. Вважали: чим гірше хворому, тим більше крові вийшло, а отже, тим швидше він видужає. Тому добре було селянам, які не мали змоги викликати лікаря: у них було більше шансів вижити.
«Справжні пані носили маски з ґудзиком у роті, щоб мовчати»
Після відкриття Америки Колумбом, Європою поширився сифіліс. Венеція, втрачаючи торговельні позиції, робила ставку на карнавали, куди з’їжджалася вся Європа – і хвороба стрімко набирала обертів. Я розбиралася, як на карнавалі відрізняли шляхетну пані від куртизанки на роботі: справжні пані носили маски з ґудзиком усередині, який тримали в роті, бо не мали говорити, а ходили лише в супроводі. Натомість пані «на роботі» мала відкриті губи, бо мусила заговорити клієнта.
Сифіліс перетікав у хронічну форму, вражав судини й хрящі: у хворих провалювався ніс, тому до масок робили окремі накладки з носами. Іншим проявом хвороби було випадіння волосся, що підштовхнуло моду на величезні перуки. Хоча сам Людовік XIV не мав сифілісу – він просто почав втрачати волосся близько 20 років через генетичну особливість – саме завдяки його перукам ця мода набула шаленого масштабу.
«Пологи були лотереєю: перед ними жінка писала заповіт»
Жінка в ту епоху не мала соціальної суб’єктності: спершу вона підпорядковувалася батькові, потім – чоловікові. Іншими варіантами були хіба що монастир або вогнище: полювання на відьом тоді тривало дуже активно. Шляхетних жінок цінували передусім як династичний матеріал. Аристократки не годували немовлят грудьми, віддаючи їх годувальницям, щоб зберегти форму грудей, і щоб швидше відновився цикл для нових вагітностей. Дружина одного польського короля народила 14 дітей, із яких вижили лише четверо.
Кожні пологи були буквально лотереєю: виживе жінка чи ні. Перед пологами жінка оцінювала майно, писала заповіт, ішла до церкви сповідатися й замовляти службу, бо це міг бути її останній день. Збіднілих і самотніх жінок відправляли до публічних лікарень – наприклад, у Парижі такий заклад називали «воротами смерті». На одному ліжку там могли лежати хворі на тиф, дизентерію, люди з ампутаціями й породіллі. Лікарі приходили приймати пологи одразу після розтину трупів, не миючи рук і навіть пишаючись закривавленим фартухом як ознакою великої практики.
Смертність від післяпологової гарячки була катастрофічною. Саме в цей час в акушерство приходять чоловіки-хірурги. Придворний лікар Клеман, який таємно приймав пологи у фавориток Людовіка XIV, перевів жінок зі стільчика в ліжко (у літотомічну позу), щоб краще бачити процес і допомагати. Науковець Морісо видав трактат про хвороби вагітних доступною мовою з ілюстраціями, а родина Чемберленів винайшла акушерські щипці й сто років тримала їх у таємниці, перевозячи в окремому ларці.
«Не маючи юридичних прав, жінки знаходили власні шляхи впливу»
Без контрацепції, без права на розлучення та захист від домашнього насильства, жінки шукали власні способи змінити життя. У Франції спалахнула ціла «справа про отрути» – від отруєнь тоді загинули сотні людей, а підозри торкнулися навіть фаворитки короля мадам де Монтеспан. Водночас існували й інші простори для реалізації: у Венеції при монастирях діяли освітні й музичні школи для дівчат (де, зокрема, викладав Антоніо Вівальді), і з того середовища вийшло багато яскравих, активних жінок.
Долі трьох найвідоміших фавориток Людовіка XIV також дуже показові. Перша, Луїза де Лавальєр, була глибоко набожною, народила королю чотирьох дітей, а згодом пішла в монастир і перепросила у королеви. Монтеспан задавала моду у Версалі й народила сімох дітей, але втратила владу й доживала віку в ізоляції. А третя, мадам де Ментенон, яка виховувала дітей Монтеспан, зрештою стала таємною дружиною короля, до думки якої він дослухався навіть у державних рішеннях. Вона не мала власних дітей, але організувала школу Сен-Сір для збіднілих дворянських дівчат, чиї батьки загинули на Тридцятирічній війні, давала їм ґрунтовну освіту й посаг, щоб видати заміж.
«Жінки застосовували вбивчий арсенал краси»
У Версалі не можна було залишатися сірою мишкою – слід було вражати, щоб король звернув на тебе увагу й наділив прихильністю та фінансами. Заради цього жінки застосовували вбивчий арсенал краси. На обличчя наносили венеційські білила зі свинцю – шкіра ставала порцеляновою, як у ляльки, але організм отримував важке отруєння. Червоні губи робили ртутною помадою, а в очі капали беладону, щоб зіниці розширювалися й погляд здавався пристрасним.
З дитинства дівчаток затягували в жорсткі корсети, які формували конусоподібний силует, але деформували ребра й внутрішні органи, спричиняли викидні та не давали нормально поїсти за столом. Додайте до цього лікування сифілісу ртуттю: лікарі забули принцип Парацельса, що все визначає доза, і закривали пацієнтів у ртутних бочках, радіючи сильній слинотечі як ознаці «одужання».
Жінки вже починали розуміти, що білила, ртуть і корсети руйнують здоров’я. Але в бароко головне – театр. Вони обирали ефект на сцені Версаля, навіть якщо це коштувало їм життя.








