Про регіональну промоцію української культури за кордоном і залучення іноземних партнерів до культурної співпраці
Максим Козицький, очільник Львівської обласної військової адміністрації:
«Світ сьогодні абсолютно відкритий. Питання промоції — наскільки ми вміємо себе показати. Коли хочемо показати Україну, треба показувати її не лише від Трипілля і до ХХ століття. Завдання полягає в тому, щоб показати і сучасну Україну, сучасне мистецтво, засноване на традиції. Але світу цікава новизна. І те, наскільки ми відкриті до світу, визначає те, наскільки ми цікаві йому. Тому важливо думати сучасно.
Якщо йдеться про Львівщину, ми мали чудово реалізований проєкт з паном Одрехівським «Іван Франко в Хорватії» (йдеться про скульптурну композицію "Поет і Птах", створену українськими скульпторами Василем і Володимиром Одрехівськими та відкриту на честь Івана Франка в місті Ловран 2022 року. — Ред.). Нині говоримо про пам'ятник Коцюбинському на Капрі. Ми говоримо про те, що, аби бути присутніми на сучасній культурній мапі світу, треба мати свій павільйон у Венеції — і Львівщина готова долучитися. З міністром культури говоримо про те, що якщо вдасться зробити це, то Львівщина готова долучитися до проєктування і знайти на це кошти.
Я не бачу, щоб нам закривали якісь шляхи. Перш за все треба мати сміливість. Сміливість бути собою».
Артур Юрченко, член наглядової ради клубу Маразлі Одеського національного художнього музею:
«Ми співпрацюємо з іноземними фундаціями та іноземними інституціями, які активно допомагають музею.
Почалося все з тих прильотів у 2022 році, коли повибивало всі вікна (йдеться про пошкодження музею внаслідок ракетної російської атаки 23 липня 2022 року. – Ред.). І той злощасний приліт 5 листопада 2023 року – коли російська ракета зруйнувала майже половину залів музею. Було зруйновано фасад, пошкоджено покрівлю. Було завдано багато шкоди.
Тоді підключилися французькі організації і досить багато інших європейських, які допомагали не лише грошима. Вони робили проєкти, направляли кошти, і брали на навчання до себе фахівців музею. Такої діяльності було досить багато.
Але це не лише про гроші, а також про розвиток, дослідження й оцифрування колекцій. Музей отримав багато досвіду, співпрацюючи з тими організаціями. Можу сказати, перепон не було».
Про культурний проєкт як бізнес-проєкт
Сергій Устенко, керівник компанії «Карпатська джерельна», партнер проєкту CultHub:
«Я вважаю, що необхідно підтримувати проєкти, які можуть бути самодостатніми. Тобто культурний проєкт від самого початку повинен бачити, як буде себе підтримувати. Звісно, на початковій стадії: три місяці, шість, дев'ять місяців, до року, він може потребувати початкових інвестицій, як будь-який проєкт.
Але засновники, люди, які надихають його, повинні бачити: чи буде він популярним, на яку аудиторію розрахований – перш за все, йдеться про проєкти за кордоном – як він буде себе підтримувати, як буде себе окупати. Бо, на мою думку, якщо люди, які приходять із цим проєктом, вважають, що він буде підтримуватись весь час, це мертвонароджений проєкт».
Про роль держави в культурних ініціативах
Сергій Устенко:
«Я і до війни не дуже сподівався на державу. Так простіше, бо менше розчарування. А зараз, зважаючи на ситуацію з бюджетом, не схоже, що в наступному році ситуація буде значно кращою. Для мене це більше фантастика.
З власного досвіду бачу, що потрібно шукати людей, спроможних на створення проєктів, на які є запит закордоном.
Часто наша проблема полягає в тому, що ми народжуємо якийсь об'єкт культурної спадщини цікавий для внутрішнього споживача. Але взагалі не цікавий для зовнішнього. Треба розуміти, що цікаво зовнішнім споживачам – кожній конкретній країні. Для цього треба вивчати ці країни, їхню культуру. Більш глибоко розуміти та бачити певне переплетення з Україною в минулому, щоб вибудувати ці паралелі. На що може бути запит? Мені здається, ми колосально не допрацьовуємо в цьому.
Але це не означає, що держава не може взяти активну участь. Що може зробити держава? Перш за все, інвестувати час і кошти у вивчення потреб основних наших партнерів: які продукти Україна може їм запропонувати.
По-друге, зважаючи на брак коштів, людських ресурсів, менеджерів, держава може сконцентруватися, а не намагатися зробити все.
Третє – це робити колаборації з партнерами. Я впевнений, що в цьому в нас великий простір для співпраці. Країна за країною. Але робити ці колаборації, розуміючи потреби цих країн та паралелі з Україною.
І четверте, це знаходити проєкти, які почали проростати самі по собі. У кожній країні багато українців зараз живуть за кордоном. Я знаю багато прикладів культурних проєктів, які розпочалися взагалі без коштів. І часто вони потребують навіть не стільки коштів, скільки уваги держави на місцевому рівні».
Максим Козицький:
«Коли ми говоримо, чи допомагає держава, чи недостатньо допомагає. Я вам можу сказати про обласний бюджет.
Якщо йдеться про обласний бюджет 2026 року, то на галузь культури виділяється близько 900 млн грн. Ви уявіть, це багато. Але мережа дуже велика. Тому ті гроші розсіюються – вони часто неефективні.
Бо коли йдеться про керівників інституцій, на жаль, не всі вони розуміють, що таке керувати сучасним закладом. Часто їм не вистачає менеджерської освіти. Бо вони звикли працювати в іншій системі. Треба займатися освітою: щоб директори, які обіймають посади, трохи змінювали парадигму мислення.
Та сама «Тисячовесна», проєкт президента України, мені дуже заходить. Тому що це можливість для керівників закладів навчитись проєктному мисленню: писати проєкти, залучати фінансування, мислити над тим, яку кількість коштів можна заробити з цього проєкту. Так, це перший крок. Але для них це важливий освітній елемент. Як їм вдасться? Подивимось.
Тому гроші в галузь ідуть. А от ефективність їх використання, як на мене, досі, на жаль, низька».
Артур Юрченко:
«Я думаю, що з державою треба дружити. Тому що вона має ті потужності: і фінансові, й інтелектуальні, й людські, які ми, як окремі індивіди, не маємо. Нам для розвитку потрібна підтримка держави. Щодо Одеського національного художнього музею, то ми відчуваємо цю підтримку. Так, не в повній мірі, але вона є.
Клуб «Маразлі» займає до 20% від фінансового фонду Одеського художнього музею. Решту надає держава або іноземні партнери. Тому я за те, щоб працювати з державою».
