Виставка була частиною ширшого дослідницького проєкту «Ілля Рєпін: Pro et Contra», який реалізував музей і в рамках якого фахівці шукали відповіді на запитання, що не мають простої відповіді. Чи можемо називати Іллю Рєпіна українським художником? Чи справді його рід походить від козака Ріпи? Рєпін чи Ріпин? Що пов’язувало художника з Україною, крім місця народження і 19 років дорослішання? Чи впливали на нього історики Яворницький, Багалій, Костомаров, з якими він товаришував? На кого в Україні впливав сам Рєпін?
«Отримуючи грант у рамках програми Museum Futures, яку курують RIBBON International та Мистецький Арсенал, ми не до кінця усвідомлювали, що взялися за надскладну справу, – каже в.о. гендиректора Київської картинної галереї і співкураторка проєкту Оксана Підсуха. – Тож дуже важливо, що навколо цієї масштабної теми нам вдалося об’єднати відомих експертів із різних галузей гуманітаристики. Це історикиня й директорка Музею Рєпіна в Чугуєві Світлана Бучаста, історикиня, дослідниця життя і творчості Дмитра Яворницького Яна Тимошенко з Дніпра, мистецтвознавиці Аліса Ложкіна та Олена Марініна, канадський літературознавець Олег Ільницький та американський мистецтвознавець Пітер Дорошенко, який також досліджує творчість Рєпіна. Результатом роботи платформи стала збірка дослідницьких текстів цих авторів».
Оскільки в цьому тексті прізвище художника зазначено як Рєпін, це означає, що дослідники не довели зворотнього. Суперечка про Рєпіна-Ріпина не сьогоднішня, вона точиться понад 100 років.
Співкураторка виставки Вікторія Величко розповідає: «Рєпін написав картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану” в 1880-х роках, і це був маніфест для українців, жест підтримки видимості українців на тлі прийняття імперією антиукраїнського Емського указу. На цьому ґрунті ентузіазму з'явилася легенда про те, що він – нащадок козака Ріпи, що він – Ріпин. У 1920-ті представники української мистецтвознавчої школи, зокрема, Федір Ернст підхопили цю традицію. У рамках політики українізації розпочався процес повернення на Батьківщину митців, пов'язаних з Україною, – тих, хто тут творив, хто народився, хто виїхав, але вважає себе українцем, хто втілював українські теми. Тоді, завдяки роботі паритетної комісії з обміну культурними цінностями, з Третьяковської галереї до Харківського художнього музею передали один із варіантів картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». І роботи Боровиковського та Левицького, що сьогодні зберігаються в нашому музеї, були передані до України саме в той час. На жаль, цей період був недовгим. У 1930-х Рєпіна «забрали назад» у Росію. У радянський час в Україні його творчість вивчали мало і практично “віддали” Росії як російського художника».
Зауважимо, що українська мистецтвознавча школа 1920-х зійшла нанівець – когось розстріляли, когось вислали, когось залякали, далі панівним став російсько-імперський дискурс, який задав мистецтвознавець Ігор Грабарь у 1920-1930 роках і який був визначальним впродовж всього ХХ століття.
«Чи не єдине ґрунтовне дослідження української теми в творчості Рєпіна зробив у 1960-ті роки, ще за Шелеста, мистецтвознавець Юрій Белічко. Це був останній «подих» радянської українізації. Потім все закінчилося, – каже Вікторія Величко, яка в період підготовки виставки зверталася до монографії Белічка «Україна в творчості І.Ю. Рєпіна». – Тоді дослідник мав змогу працювати в архіві Академії мистецтв у Петербурзі, а також дослідити українські архіви. Саме там і я знайшла посилання на листування з Євгеном Чикаленком, і тоді вже пішла в Інститут рукопису Національної бібліотеки України і прочитала ті листи».
Кураторки виставки Вікторія Величко і Оксана Підсуха запропонували такий підхід: українська ідентичність Іллі Рєпіна ґрунтується не на етнічному походженні, вона сконструйована свідомо.
«В листі до Чикаленка художник писав: "Стосовно мене Ви помиляєтесь, вважаючи, мабуть, мене природним малоросом”. Акцент на слові «природним» дає підстави вважати, що він усвідомлював себе українцем, але не з народження, а з власного вибору», – каже Вікторія Величко.
На виставці були представлені ескізи портретів селянина і селянки з Качанівки – маєтку відомих меценатів Тарновських, де Рєпін гостював більше місяця і написав багато підготовчих ескізів до «Козаків»; хати з села Покровське; етюд «Історик Микола Іванович Костомаров у труні»; ескіз пам’ятника Шевченку і портрет Шевченка; архівні документи, які показують мережу зв’язків Іллі Рєпіна з Україною. Рєпін всіляко сприяв Рисувальній школі Миколи Мурашка в Києві, упродовж життя листувався з Дмитром Яворницьким, Адріаном Праховим, Євгеном Чикаленком, Дмитром Багалієм. Через Яворницького у Петербурзі познайомився і потоваришував з трупою українського театру – Марком Кропивницьким, Миколою Садовським, Марією Заньковецькою. Не один раз навідував художника Миколу Ге на Чернігівщині.
Читайте такожПрахови, Стешенки, Ханенки: сімейні вулиці Києва. Частина 2
У 1914 році Рєпін планував створити у рідному Чугуєві вільні художні майстерні, так званий «Діловий двір». Раніше, понад п’ять літніх місяців 1880-го року подорожував Україною разом з юним учнем Валентином Сєровим, збираючи матеріал для картин «Запорожці» і «Вечорниці». Рисунки з одного з подорожніх альбомів, що художник свого часу подарував Дмитру Яворницькому, демонстрували на виставці. У доробку художника українська тема становить велику частку. А головне, каже Вікторія Величко, Рєпін розділяв українські цінності. В листі до російського критика Володимира Стасова Рєпін пише: «...ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства, як козаки».
Нанизані як намистини на стрічку, ці факти переконливіше за будь-які теорії показують зв’язок художника з Україною, духовну спорідненість, симпатію, замилування, повагу. «Тільки українки та парижанки вміють одягатися зі смаком. Ви не повірите, як в Україні чарівно вбираються дівчата, та й парубки теж вправно… це, справді, народний, зручний і граціозний одяг, не дивлячись на величезні чоботи. А які дукати, намиста!! Головні пов’язки, квіти!! А які обличчя!!! А мова!!! Просто краса, краса і краса!», – писав Рєпін Стасову.
Оксана Підсуха коментує: «Ми усвідомлюємо, що частина суспільства сьогодні прагне чорно-білих відповідей. Але, руйнуючи імперські міфи та концепти, важливо не спрощувати погляд на художника. Наше завдання – не лише повернути собі апропрійоване росіянами, але й осмислити суперечливі явища, напрацювати нові дослідницькі підходи до мистецької спадщини, яку творили в імперії. Постать Рєпіна в цьому сенсі – надзвичайно важлива. Це митець, який у часи загроженості української культури та мови, свідомо обрав українську ідентичність».
Переосмислюючи творчість Іллі Рєпіна, Київська національна картинна галерея переосмислює і себе, власну інституційну історію, колекцію, наративи, зв’язки. Оксана Підсуха каже: «Працюючи над проєктом, ми великою мірою спиралися на теорію, яку розвиває канадський літературознавець Олег Ільницький. Йдеться про чітке розрізнення понять «російська» і «імперська» культура. Остання була мультинаціональним проєктом, який творили представники різних народів. Ільницький наголошує, що Академії та інші навчальні заклади, а також російська мова були загальною «інфраструктурою», і її використання українськими митцями не є ознакою приналежності до російської культури. Минулого року ми започаткували виставковий проєкт «Віч-на-віч із…», у якому спробували «перепрочитати» творчість Миколи Ґе та Івана Айвазовського саме в цьому контексті. Ми акцентували увагу на етнічному корінні художників – французько-українському походженні Миколи Ґе та вірменському Івана Айвазовського (Ованеса Гайвазяна); продемонстрували їхній зв’язок із українським культурним середовищем; і, що найголовніше, спробували означити внесок цих митців у розвиток українського мистецтва, а не лише в загальноімперську культуру. Ми вдячні західним музеям, які на тлі російсько-української війни також розпочали перегляд колекцій. Міжнародна спільнота протягом століть перебувала «у полоні» російсько-імперської версії історії культури і на її «переписання» потрібен час і великі зусилля.
Я особисто переконалася у цьому, спілкуючись із західними колегами та журналістами під час реалізації музейної виставки Born in Ukraine в Швейцарії у 2022 році. Доводилося роз’яснювати, що в бездержавній Україні до 1917 року не було Академії мистецтв, тож наші талановиті майстри їхали навчатися до Петербурга чи Кракова, але цей факт не робить їх «російськими» чи «польськими» художниками. Так само автоматично не змінюється культурна ідентичність людини і в момент перетину кордону Батьківщини. Безумовно, нове культурне середовище впливає на митця, нашаровує нові «пласти», змінює його світогляд, тож наша задача – осмислити ці процеси в складності й динаміці. Наші сусіди поляки значно раніше за нас почали повертати й осмислювати національний культурний «капітал», створений в умовах Російської імперії. Зараз у Кракові відбувається виставка «Коріння й Небо», на якій ми представляємо «польський розділ» із колекції Київської національної картинної галереї – твори Володимира Орловського, Вільгельма Котарбінського, Генріха Семирадського, Льва Ковальского та ін. У процесі спілкування з колегами ми напрацьовували спільні підходи щодо тих постатей, які, на нашу думку, належать і до польської, і до української культури. Не в усьому наші погляди збігаються, адже йдеться про дуже чутливі питання й доволі травматичні сторінки нашої пам’яті».
Отже, науковцям потрібен час для того, щоб розібратися з тим клубком нашарованих «правд», які сприймали на віру довгі роки, поки вивчали мазок, колористику, композицію, і не зачіпали світоглядні поняття. А в публіки сьогодні є запит на однозначність. Як інституція може працювати одночасно із запитом на ясність та однозначність, і з потребою вивчати, розбиратися, розплутувати – без дедлайну на вчора? Інше питання – чому інституції і фахівці цього не робили раніше, принаймні за 35 років Незалежності України?
А що робити з класиками російського національного мистецтва, твори яких також зберігають в колекції «Національного музею «Київська картинна галерея» та в збірках багатьох інших українських музеїв? «Ці твори – частина державного музейного фонду й належать народу України, – каже Оксана Підсуха. Прийде час, коли ми подивимося на них через українську оптику». Для цього завдання колекція Терещенків із пізнішими «нашаруваннями» точно буде важливим матеріалом.
Читайте такожВиставка Рєпіна у Гельсінкі: м’яка сила культури та жорсткі змагання наративів