«Птахи і звірі. Всесвіт Гніздовського» — перша велика робота документалістки Надії Парфан після її нашумілого повнометражного дебюту «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» (2019). Новий фільм, знятий на замовлення «Суспільного», присвячений українсько-американському художнику, графіку, керамісту, мистецтвознавцю Якову Гніздовському.
Гніздовський народився 1915 року в Пилипчому на Тернопільщині. Переїхав до Варшави у 1938-му, де навчався в Академії мистецтв за стипендією митрополита Андрея Шептицького. Проживши чотири роки в таборах для DP — переміщених осіб, Гніздовський переїхав до США й уже за кілька років здобув визнання спочатку в національному, а потім у світовому масштабі. Його роботи «Зимовий пейзаж» і «Соняшник» прикрашали кабінет Джона Кеннеді в Білому домі. Твори Гніздовського зберігаються в Бібліотеці Конгресу, Бостонському музеї, Філадельфійському музеї, Університеті Делавер, Університеті Вашингтона, Батлер Інституті, Фундації Вудварда, збірці Нельсона Рокфеллера (у США), в музеях Японії, а картина «Переміщені особи», де з гумором і співчуттям зображено побут DP у таборі в Німеччині, стала іконічною.
Як зробити цікавою документальну біографію? Як вийти за рамки невиразної, але причепливої просвітницької структури — поясний план сидячого коментатора в кадрі, фрагмент архівної зйомки, закадрове пояснення, наступна сидяча голова і так далі, аж до моралі про колосальне значення героя?
На щастя, Парфан — формалістка в найкращому сенсі слова. Зокрема, «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» — неігровий мюзикл, «Я не хотіла робити фільм про війну» (2022) — емоційна сповідь від першої особи, а новела «Це побачення» (2023) — знятий одним кадром з позиції водія проїзд ранковим Києвом. У кожному випадку вибрані форма чи жанр максимально працюють на сюжет.
У «Птахах і звірах...» Надія як слід використала можливості, що їх давав матеріал. Найвідоміші роботи Гніздовського — графічні зображення звірів, надто ж котів, надто ж його ідеально смугастого кота Жерома. Тож головним оповідачем Парфан робить кота.
Вона бере українського кота Даню і запускає його в кадр прямо з перших секунд. До речі, про цю частину кастингу варто сказати кілька слів. Як написав Надійчин чоловік і продюсер Ілля Гладштейн у фейсбуці: «Одного разу на вечірній прогулянці з Курбасом (собакою. — Авт.) сусідка, що вигулювала свого пса, розказала мені історію, як вона їхала в таксі з водієм і його котом, і показала фоточки. Це була усмішка долі: смугастий, соціальний і готовий до великої кількості переміщень кіт! Далі була складна операція пошуку сусідки (собачники знають імена собак, але не їхніх власників), розмова зі службою підтримки таксі, а далі — зі здивованим водієм. Як не дивно, все вдалося і вже за пару тижнів цей молодий котоактор став на слизьку стежку знімання».
Імʼя — це умовність, бо перед камерою Даня таки дійсно стає Жеромом, який живе вже не перше котяче життя. Він лежить ідеальним калачиком, за його ж словами. Його смужки досконалі, його рухи природні, а головне — він багато розмовляє. Голос актора озвучування Слави Бабенкова приблизно такий, якого ми могли б очікувати від кота — тягучо-поблажливий, або кумедно-наполоханий, або затишний і присипляючий. Він завжди в моменті: допомагає копирсатися в архівах, мчить у купейному поїзді до місця необхідної зустрічі; по-хазяйськи вмощується на полиці; у Пилипчому уважно дивиться на овець, чиїх предків, можливо, малював молодий Яків; прискіпливо обстежує місцевий музей Гніздовського. Парфан написала для Жерома блискучий текст, який хочеться цитувати:
«Якщо кота немає в інстаграмі, це кіт Шрьодінгера».
«Консультант з питань овець та кіз пастух Степан».
«Жероме, ти сів на мою стиранку!» — «Ну сів, але ж як!»
«З такою моделлю олівці самі малюють».
«Хвосте милий, скільки тут паперів!»
Режисерка дає найширший біографічний контекст. Вмонтовує фрагменти кінохроніки з Гніздовським, зафільмованої в Америці. Бере інтервʼю в родичів митця по обидва боки океану. Залучає мистецтвознавців і колекціонерів, а також відомих персон — кінорежисерку Ірину Цілик, історика Вахтанга Кіпіані. Спілкується через Жерома з дорослими і дітьми в Пилипчому. Вводить у кадр шанувальників Гніздовського — тату-майстра Теодора і воїна ЗСУ Ореста, який замовляє собі татуювання, що копіює одного з котів Якова. Звісно, рівноправними учасниками, бодай епізодичними, стають і інші тварини з дереворитів художника: вівці, кози, птахи, тигри й улюблена модель Гніздовського — орангутанг Енді з Бронкського зоопарку. Надія вимальовує барвистий мікрокосм, де люди, твариний мистецькі образи діють на рівних.
Тож не може бути іншого завершення, ніж історії про улюблених тварин, які герої(ні) розповідають на камеру, а дехто з ними і позує — як-от Кіпіані зі своїми песиками. Головне ж, насамкінець Парфан вводить композицію Гніздовського просто в кінооповідь, відтворюючи прямо перед камерою «Переміщених осіб» — ті самі шість лежанок, тільки на них — герої фільму плюс, звісно, Жером зі словами «Як добре мати свою людину». Зворушливо, але не сентиментально.
«Птахи і звірі. Всесвіт Гніздовського» — приклад нестандартного, а отже, цікавого біографічного кіно. Без найменшого натяку на монументальну бронзу і підручниковий пафос.
Хороший прецедент. Хай і поки що одиничний.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.