Я хотіла б розпочати нашу розмову з ширшої перспективи і поговорити про культурну співпрацю між Україною та Францією. Як охарактеризували б довготермінову взаємодію між нашими країнами у сфері культури?
Францію як країну і Французький інститут як інституцію справді пов’язують багаторічні теплі стосунки з Україною та її культурним середовищем. У Французькому інституті в Києві вже багато років відбувається безліч культурних активностей, однією з яких довгий час був фестиваль «Французька весна», добре знаний і цінований українською аудиторією.
Проте треба визнати, що у вашій країні за ці роки відбувалося значно більше українсько-французьких культурних проєктів, аніж у нашій. До прикладу, у Франції ніколи не було умовної Української весни. І, якщо вже зовсім чесно, до останніх років французи вкрай мало знали про Україну й українську культуру. Звісно, певне знання та розуміння про український контекст мали культурні менеджери, експерти, дипломати й інші вузькі фахові аудиторії, що бували в Україні або мали іншу нагоду познайомитися з культурою вашої країни. Але про широкі верстви французького суспільства не йшлося.
Як змінилося це знання про Україну та її культуру у Франції за останні роки, зокрема за період повномасштабної війни?
За останні роки, на які припало повномасштабне вторгнення Росії в Україну, знання про вашу країну у Франції справді помітно змінилося. Початок великої війни шокував французьку націю не лише на рівні факту несправедливого й агресивного вторгнення Росії до України, але й у тому сенсі, що, як і інші європейські нації, ми раптом усвідомили, що досі знали про Україну вкрай мало. Першою думкою після початку повномасштабного вторгнення було: «О Боже, почалася війна в Україні! Стривайте, а де взагалі Україна? І що ми про неї знаємо?». А як можна виявити власну солідарність з болем країни, якої ти навіть не знаєш?
І це, з одного боку, зрозуміло, а з іншого, дивовижно — французи завжди цінували так звану велику російську культуру, натомість дуже мало знали про українську.
Власне. Тож оговтавшись від першого шоку, ми почали активно шукати нового знання про Україну — французи прагнули дізнатися, що це за країна, якою є її культура, історія, ідентичність.
І одним з найдивовижніших відкриттів стало те, як багато спільних сторінок історії ми маємо та наскільки наші нації є близькими в культурному й ментальному сенсі: обидві мають давню культурну традицію та сповідують європейські цінності.
Мене тішить, що Французький інститут у Києві є важливою частиною цього процесу «прискореного пізнання», адже до нас зверталися і досі звертаються багато французьких колег, культурних експертів, представників інституцій і журналістів, що хотіли б зробити якийсь проєкт чи подію, пов’язані з Україною. Тож у цій ситуації ми змогли стати ще одним містком між Францією та Україною.
Відтак за останні кілька років ми пройшли шлях від майже абсолютного незнання про Україну до ситуації, коли можемо впевнено сказати: «Ми вже нарешті щось знаємо про українську культуру і тепер прагнемо дізнатися значно більше».
Наразі ми перебуваємо в певному компенсаторному процесі: українці протягом довгих років знали про Францію та її культуру набагато більше, аніж ми про вашу, тож тепер наша черга відкривати для себе Україну та все, що з нею пов’язано. І саме частиною цього важливого процесу є організований нами спільно з Українським інститутом сезон України у Франції.
Чи це знання на рівні «ми нарешті щось знаємо про Україну» включає і ширші аудиторії французького суспільства?
Це дуже цікаве запитання. Наведу один приклад. Нещодавно ми з колегами відвідали поетичні читання української поетки та військовослужбовиці Ярини Чорногуз у паризькому театрі й були надзвичайно вражені. Зала на 1000 місць була вщент заповнена, а після події люди стояли в довгій черзі, щоб купити книгу Ярини й отримати автограф. Я була щиро здивована — парижани досить перебірливі щодо відвідин культурних подій, адже їх у французькій столиці щодня відбувається безліч. І попри це інтерес до події був надзвичайно високий.
Ще якісь чотири роки тому було неможливо уявити, що в Парижі збиратимуться повні зали на поетичні читання українських письменників. І я гадаю, це найкращий доказ того, наскільки зросла увага до України та її культури серед французької аудиторії за цей час.
Ще один приклад. Минулого року ми організували триденну дискусійну подію за участі українських культурних професіоналів у Ренні, що у Бретані. Я мала певні сумніви, чи вірно ми обрали локацію: Ренн сучасне і динамічне місто, але я вагалася, чи достатньо там знають про український контекст, чи не відчуємо ми там ефекту Ukraine fatigue? Чи взагалі прийдуть люди?
У результаті триденна подія перетворилася на серію активностей тривалістю в цілий місяць завдяки інтересу аудиторії й долученню локальних партнерів. І скрізь було багато людей, зокрема і молоді. Тому, на щастя, я можу щиро сказати, що уваги та інтересу до України у Франції з часом стає все більше, натомість жодної втоми від розмов про Україну я не бачу. Навпаки, ми захоплюємось українцями та їхнім прикладом стійкості та боротьби. Не уявляю, як у поточних обставинах вам стає сил не почуватися жертвами обставин, а продовжуватися боротися, захищати і розвивати власну країну.
Річ у тім, що ми за своєю природою не жертви, ми борці. Як казав наш класик Тарас Шевченко, «борітеся — поборете».
Саме так. І цей приклад суспільної консолідації перед таким страшним викликом, як повномасштабна війна, неймовірно надихає і змушує інші нації витися у вас. І це ще одна причина, чому решта європейців сьогодні прагнуть краще пізнати і зрозуміти Україну та її культуру.
Так, гадаю, зараз саме час аналізувати український досвід і вчитися. Тому що сьогодні відчайдушно боремося ми, а всього за кілька років на нашому місці можете бути ви.
Так, на жаль, гадаю, ви праві. І нам усім справді є чого повчитися в українців.
Ще один аспект, якого я хотіла б торкнутися в розмові — це захист культурної спадщини. Франція має добре розвинені культурні політики в цьому напрямку і під час повномасштабної війни активно допомагає Україні в захисті культурної спадщини. Як це відображає французьке ставлення до важливості збереження спадщини?
Франція справді завжди приділяла багато уваги як захисту власної культурної спадщини, так і співпраці з іншими країнами в цій сфері. Наша історія складалася так, що ми і самі втрачали багато цінної для нас спадщини, тож добре розуміємо країни, що перебувають у подібній ситуації, як нині Україна.
Ми маємо цілу низку організацій, що опікуються захистом спадщини в усьому світі, однією з найвідоміших є фонд ALIPH, що має багато міжнародних зв’язків, у тому числі і з українськими музейними інституціями. Вони не лише надають активну допомогу українським колегам, а й організовують візити до Франції для навчання й обміну досвідом (і це саме двосторонній обмін, оскільки український досвід у збереженні спадщини також є для нас дуже цінним).
Ще однією дуже потужною інституцією в цьому контексті є Лувр: цей музей дуже багато робить у сфері збереження спадщини на міжнародному рівні (а в останні роки заразом і для репрезентації мистецтва з колекцій найкращих українських музеїв, як-от музей Ханенків). Тож ця робота відбувається в багатьох формах і вимірах.
Поговорімо про проєкт сезону України у Франції. Якою є концепція цього проєкту та як виникла його ідея?
Ця ідея виникла в наших українських колег. Коли вона вперше прозвучала, ми одразу зрозуміли, що це чудова думка. Обговорюючи її з представниками різних професійних аудиторій у Франції: митцями, культурними інституціями, експертами, журналістами, — ми зрозуміли, що вони всі надзвичайно зацікавлені в можливості краще познайомити французьке суспільство з українською культурою та її актуальними практиками. І тоді ми сказали: «Чудово, зробімо це!».
Примітно, що ми практично одразу зіштовхнулися з різницею наших підходів у плануванні з українськими колегами: ми звикли планувати подібні міжнародні колаборації заздалегідь, орієнтовно за два роки. Проте очевидно, що через війну і пов’язані з нею обставини ви в Україні просто не можете собі дозволити планувати так надовго, натомість мусите бути дуже гнучкими й мобільними.
Так, два роки на планування культурного проєкту — розкіш, якої ми в Україні собі наразі не можемо дозволити.
Абсолютно. І я чудово це розумію, як і мої французькі колеги. Відтак ми усвідомлювали, що мусимо рухатися швидко. Ми почали говорити про ідею сезону України у Франції минулої осені, і проєкт уже на старті.
Якою є структура проєкту? Відомо, що він матиме широку географію та відбудеться не лише в Парижі, а охопить цілу низку французьких міст, при цьому буде побудований за принципом зв’язків між містами-побратимами з наших країн. Як це відобразиться на механіці проєкту?
Саме так. Оскільки Франція — досить велика за європейськими мірками країна (так само як і Україна), ми від початку очікували, що одразу багато французьких міст захочуть бути залученими до цього проєкту, тож ми шукали концептуальну рамку, що дозволяла б це зробити якнайкраще. І зрозуміли, що найлогічніший спосіб — це підсвітити зв’язки й паралелі між нашими містами. Тож ми побудували структуру проєкту на основі зв’язків міст-побратимів: побратимом Лілля є Харків, Марселя — Київ й Одеса тощо.
В історії, ідентичності й особливостях наших міст справді багато такого, що утворює важливі символічні зв’язки та сенси. Узяти хоча б українську Бучу та французький Дюнкерк. Багато французів за останні роки дізналися безліч назв українських міст і знають про події, що там відбулися або відбуваються. Але, провівши паралелі з історією та особливостями власних міст, ми здатні значно глибше осягнути досвід українського суспільства і зробити наше партнерство багатовимірним і ціннісним.
Коли розпочнеться сезон України у Франції та як довго триватиме? Які події в його рамках уже можна анонсувати?
Сезон України у Франції, що має назву «Вояж в Україну. Культура дає відсіч», стартує вже 1 грудня і триватиме до початку квітня, утім події, присвячені українській культурі, відбуватимуться у Франції і поза цим часовим проміжком.
Одна з важливих дискусійних подій у межах проєкту пройде у відомому паризькому театрі Théâtre de la Ville. У її фокусі буде запитання про те, як культура може опиратися й протидіяти складним викликам, як-от війна. У цьому вечорі візьмуть участь французькі й українські митці, а програма буде мультидисциплінарною та включатиме як різні мистецькі практики, так і дискусії.
Також я відзначила б низку подій, що відбудуться в середині грудня в Théâtre de la concorde. Це будуть кроссекторальні події, що торкатимуться різних питань — від глобальних викликів до прав людини.
У кінці березня пройде ще одна неймовірна подія, пов’язана з класичною українською музикою — це буде концерт за участю української органістки Ірини Калиновської та хору «Київ» у базиліці Сен-Дені, де виконають і твори Валентина Сильвестрова.
На вашу думку, у чому важливість подібних двосторонніх ініціатив?
Такі проєкти можуть збагачувати й бути надзвичайно цінними, і я тішуся, що співпраця в межах сезону України у Франції побудована на відкритому діалозі й кооперації. Ми максимально відкриті до співпраці, і для нас важливо знати, що думають українські інституції та професіонали культури про те, як краще говорити про Україну та її культуру за кордоном.