Володю, розкажи, будь ласка, чому ця реформа така актуальна?
Це не перша спроба реформувати культурну сферу — у 2018 році вже була спроба провести реформу культурних послуг. На жаль, тоді не вийшло, тому що це були старі рейки, по яких намагалися пустити новий потяг. Підхід з культурним кошиком, коли на одного громадянина припадає умовно 0,25 книжки чи 0,05 театральної вистави, був просто абсурдним.
Відтак цілісна реформа мережі закладів культури стала частиною нової стратегії культури як окрема операційна ціль. Це довгострокова робота, щонайменше на 15 років, адже роботу закладів культури неможливо реформувати фрагментарно: тут трохи попрацювати з оплатою праці, тут додати трохи культурних послуг, тут лібералізувати діяльність. Потрібен цілісний підхід.
Ми з колегами зібрались у Києві і два дні дискутували. До нас доєднався ексзаступник міністра охорони здоров’я Павло Ковтонюк, чий досвід у реформуванні медичної сфери був для нас дуже корисним. Коли почали тестувати перші версії підходів, швидко зрозуміли, що радикальні ідеї змін погано сприймаються культурною спільнотою (до прикладу, так було з ідеєю декаплінгу, тобто розведення інституції культури й оператора майна), тож ми відтестували наші ідеї в кілька ітерацій, перш ніж презентували результати в липні. Наразі ще не всі в культурній спільноті розуміють механіку реформи, але все, що ми презентуємо, здебільшого викликає позитивні відгуки.
На чому побудована філософія реформи, яку ви здизайнували?
Тут є три ключові тези. Перша – забезпечення культурної пропозиції замість утримання закладів культури. Зараз держава утримує заклади культури і фахівців, що там працюють, сплачуючи їм або мінімальні, або майже мінімальні зарплати. Цей дизайн системи успадкували з радянських часів, нині ж ця система є історичним пережитком. Говорячи про культуру, не можна мислити лише культурним продуктом, бо продукту як такого може й не бути, натомість може бути можливість створити щось або просто простір для співтворення. І наш підхід тут — дати доступ до розмаїтої культурної пропозиції та можливість створювати щось на території культури самостійно.
Друга теза — це забезпечення спроможностей через підтримку ефективності. Держава має дбати, аби ті, хто витворює культурний продукт, мали спроможність це робити. Пильнувати цю критичну точку нашої можливості провадити культурну діяльність, не допускаючи ситуації, коли спроможність втрачена і ми вже не в змозі ані знімати кіно, ані зберігати музейні фонди тощо. Тому ми маємо підтримувати ефективність, а не просто утримувати заклади культури. Не треба тримати 250 державних кіностудій — треба розуміти, які з них є критично важливими для розвитку вітчизняної кіногалузі, і забезпечити їхню спроможність ефективно працювати.
І третій ключовий момент — це відкритий доступ до культури. Ми пропонуємо, щоб у місцевих громадах була певна площа на кількість населення для творення культурної пропозиції (це може бути клуб, музей, бібліотека — вирішувати громаді). Так це перетворюється на публічний інвестиційний проєкт, держава ж отримує певні маркери, чому вона повинна виділяти кошти на культуру громадам. Ще один важливий пункт тут — вільний доступ громадян до культурних просторів.
Загалом же філософія реформи — це лібералізація з відповідальністю, коли держава дозволяє закладам культури і розвиватись, і заробляти, спрощуючи підхід до управління ними, але й вимагаючи натомість відповідальності з їхнього боку.
Звучить загалом як більш сучасний підхід до управління культурою. А якою є структура запропонованої вами реформи?
Одним з важливих елементів реформи є запровадження реєстру інституцій культури та креативних індустрій — ми переконані, що це дозволить піти від дихотомії комунальної та державної мереж закладів культури проти недержавної, адже якщо розмити ці жорсткі означення, ввівши нові поняття для позначення інституцій культури, то виявиться, що всім байдуже, чи незалежною інституцією є умовна DakhaBrakha, чи комунальною — важливіше, який культурний продукт вона створює.
Якщо інституція культури претендуватиме на публічне фінансування, вона мусить бути в реєстрі інституцій культури та креативних індустрій. Там будуть доступні стратегії культурних інституцій, щорічні звіти про їхню діяльність й інші ключові документи. Так реєстр перетворюється на потужний інструмент для аналізу й моніторингу за дотриманням прозорості і відкритості інституцій, навіть на ринкотворчий інструмент, адже це готова механіка для професійного мережування й запрошення колег до виступів чи створення спільних культурних продуктів.
Ваші напрацювання до реформи містять дев’ять ключових компонентів. Розкажи про них основне.
Кожен компонент є однаково важливим. Перший — це запровадження нової організаційно-правової форми. Ми пропонуємо ввести більш ліберальну форму некомерційного товариства, де засновником може бути не лише держава, але й особи приватного права. Це дозволить спростити механізми управління і фінансування культурних інституцій, самостійно формувати штатний розпис і загалом вести господарську діяльність.
Другий — інституційна прозорість і підзвітність. Ключовим показником ефективності інституцій стає наявність у них чіткої стратегії розвитку. Важливі елементи тут також конкурсний принцип вибору керівників інституцій, наявність наглядових рад, прозора звітність і регулярні фінансові аудити, а також зведення ключової інформації про діяльність закладів культури в уже згаданому реєстрі інституцій культури.
Третій компонент стосується фінансування закладів культури — ми визначали шість його типів. Перший — це базове фінансування, яке покриває те, за що держава відповідає за законом: наприклад, утримання музейних фондів. Також є інституційне фінансування — це гранти інституційної підтримки від одного до п’яти років, на які заклади культури можуть претендувати на конкурсних засадах. Є програмне фінансування — наприклад, коли держава фокусно фінансує на конкурсних засадах підтримку будь-якого пріоритетного напрямку, до прикладу, інклюзії. Ще є проєктне фінансування: ми заклали можливість надавати гранти некомерційними товариствами на місцях. Так у нас можуть з'явитися сотні умовних «громадських УКФ» по всій країні. П’ятий тип фінансування — це послуги на замовлення держави чи громади. І останній — це комерційні продукти (квитки, оренда, мерч, а також книгарні, кав’ярні та ресторани при закладах культури). Тож більша частка фінансування буде надходити на конкурсних засадах, натомість буде менше гарантованого роздавання грошей. Це зробить систему фінансування культури прозорішою та ефективнішою.
Четвертий компонент реформи — заохочення нових моделей інституційної взаємодії. Перша складова тут — це принцип розділення (або декаплінгу), що передбачає розведення інституції культури й оператора майна. Ця опція дає можливість кільком інституціям працювати на одній території, а оператору майна повністю експлуатувати споруду за призначенням. Другою складовою є формування ринку спроможних культурних операторів: оператори майна зможуть управляти кількома об’єктами інфраструктури, а інституції — діяти на базі різних об’єктів.
Наступний компонент — оновлення системи статусів. Будуть окремі статуси інституцій критичної інфраструктури й інституцій, що будують навколо себе екосистеми. Існуючі ж статуси та прив’язані до них пільги будуть переглянуті. Окрім того, повноваження держави, громади та керівника щодо культурних інституцій чітко розмежують.
Шостий компонент реформи — це регулювання доступу до культурних послуг і культурної інфраструктури. Тут є три ключові показники. По-перше, громади повинні мати певну площу інфраструктури на кількість населення з відкритим доступом, по-друге — певний відсоток бюджету громади має йти на фінансування культури та креативних індустрій, по-третє — має бути відкритий доступ до інфраструктури.
Сьомий компонент — нові принципи мережі інституцій культури та креативних індустрій. Тут також важливу роль відіграватиме реєстр інституцій культури — на публічне фінансування зможуть претендувати виключно заклади, що туди занесені. Також мають з’явитися державні платформи взаємодії з ключовими секторальними мережами — майданчики для взаємодії та policy-діалогів для театральної, музейної та інших спільнот у культурі. Окрім того, запустять державну програму мережування в культурній сфері, спрямовану на посилення спроможності й розвитку компетенцій культурних дієвців.
Передостанній компонент реформи — нові підходи до оцінки ефективності системи. Ми пропонуємо ввести щорічний огляд стану культури та креативних індустрій, що включатиме аналіз стану інституцій та ефективності їхньої роботи. Ключовою інституцією в цій частині стає Український центр культурних досліджень при МКСК. Також реформа передбачає проведення регулярних (що три роки) соціологічних досліджень культурної пропозиції від інституцій: її якості, доступу, залученості аудиторії тощо.
І останній компонент — підтримка трансформації та індивідуальні траєкторії реформування. Це постійне відстеження й аналіз трансформації мережі закладів культури, методична підтримка і моніторинг перебігу реформи. Для цього з’являться офіси підтримки реформи на обласному або міжрегіональному рівні.
Чи розроблена вже дорожня карта впровадження реформи? Який вигляд має?
Ми розробили низку принципів упровадження реформи. Перший — створення нового перед демонтажем старого, адже не можна просто зруйнувати систему, хай якою недосконалою вона є. Другий принцип — терпляча проактивність усіх залучених сторін. Третій — пильнування ефективності реформи. І останній принцип — робота у продуктивній коаліції зацікавлених сторін.
Також ми з командою визначили 10 стратегічних напрямків упровадження реформи: розробка політик, юридична й інституційна підтримка, інституційна підготовка закладів культури, програмний супровід та інші. За всіма цими напрямками відбуватиметься постійна робота на всіх етапах реалізації реформи. Усього цих етапів буде п’ять.
Перший займе близько трьох років і включатиме, зокрема, лібералізацію діяльності закладів культури й тестування нової системи фінансування. Наступний етап — комплексні пілотні проєкти і робота з нормативно-правовою базою (зокрема, прийняття рамкового закону, присвяченого реформі). Третій етап — формування нових компонентів системи національного рівня. Тут уже йдеться про монтаж цілих структурних одиниць нової системи і демонтаж старих. На четвертому етапі ми матимемо оновлену систему культурних інституцій, зростання відсотка конкурсного фінансування, систему постійного навчання й розвитку компетенцій для фахівців сфери культури. На останньому ж етапі з’являться центри підтримки реформи на регіональному і трансрегіональному рівні, інституції вже матимуть індивідуальні траєкторії розвитку, також буде сформовано базу кейсів інституційної трансформації закладів культури.
Ти окреслив досить далекий горизонт, близько 10 років. Сфокусуймося на першому етапі. Які ти бачиш тут потенційні виклики: ефективність упровадження ваших напрацювань з боку МКСК, можливий опір системи? І які є механізми протидії цим загрозам?
Я бачу тут кілька потенційних викликів. Перший — низька інституційна спроможність МКСК. Ризикну передбачити, що вона такою і лишиться: по-перше, через воєнний стан, а по-друге, через постійну зміну ключових кадрів. Проте наразі з боку МКСК ми бачимо готовність до співпраці.
Другий вагомий ризик — це досить обмежене коло експертів, що розуміють сферу культури як суспільну систему. Якщо з податками, системою регіонального розвитку системно працюють більше фахівців, то культура (особливо з погляду економіки та фінансування) все ще залишається tabula rasa. І це проблема, адже навіть якщо залити реформу грошима, це не замінить експертизи й системного розуміння сфери.
І третій ризик — це гроші. Без системної зовнішньої підтримки (з боку міжнародних партнерів) поступ цієї реформи може опинитися під питанням. Якщо донори не надаватимуть підтримки напряму, доведеться шукати спосіб інтегрувати цю реформу в Ukraine Facility Plan. Наразі відомо, що у вересні мають оновити план заходів до стратегії культури, куди можна буде внести всі напрацьовані завдання першої цілісної реформи мережі закладів культури.