Олександр Савчук: чого може навчити есеїстика Юрія Шевельова
За радянської влади Юрій Шевельов пережив травми на різних рівнях. Передовсім на психологічному. Усі знали, що Шевельов — син білого генерала, тому він з народження був таврований як представник «неугодного класса». Кілька разів на Юрія Шевельова доносили — і дивом йому вдалося врятуватися. Він мав шикарну квартиру в центрі міста — радянська влада ущільнила її, відтак він мусив жити в частині власної оселі. Це було приниженням: це твоя власність, яку ти купив, але вона тепер не твоя.
У кожній науковій статті, написаній за совєтів, він мусив балансувати. Він звикся з обмеженнями, був не дуже відкритим і не висловлював своєї думки. Мабуть, завдяки цьому й вижив. Натомість мав силу й внутрішній світ, що дозволяли йому розвиватися, мріяти і ставати тим, ким він став.
Сучасна війна допомагає зрозуміти, що чорного й білого не існує, а є градієнт з відтінків сірого. Так було й у Юрія Шевельова за совєтів, а потім у Другій світовій війні. За німецької окупації місцева інтелігенція мала очікування, що німці дадуть можливість створити незалежну українську державу. У спогадах Шевельов описує момент, коли зрозумів, що цього не відбудеться. Він заговорив до німецького військового про культуру німецької нації, коли той прийшов забрати теплі речі в Шевельова: німець приставив йому пістолета до скроні — і всі ілюзії було розбито.
Була зима, холод, люди сиділи по хатах і страждали від голоду. Шевельов розраховував маршрути: як йому дійти з роботи додому, щоб на це вистачило калорій від спожитої їжі. Втома у вигляді втрати свідомості наздоганяла його, і коли він виїхав до Німеччини 1944 року. Виїзд з України для більшості інтелігенції був трагічним, але дав можливість розвитку. Шевельов не був би Шевельовим, якби він не опинився у Європі, а згодом у США.
Він не мав ані краплі української крові, з дитинства знав російську, французьку, німецьку, але не українську. При цьому його позиція щодо України завжди була сталою. Тому сьогодні його есеї залишаються для нас актуальними. В умовах повномасштабної війни ідентичність змінюється або набувається, тож його спогади — приклад набуття української ідентичності. Розмірковування Шевельова дуже корисні; мені й самому вони допомогли на початку 2000-х, коли я почав осмислювати власну ідентичність. Не завжди є поруч людина, з якою ти можеш поговорити на такі теми, а з есеїв Шевельова можна побачити, яким був його шлях. Також його есеї — певна машина часу, яка дозволяє його мовою, стилістикою та глибиною думки побачити, що у світі більш стале і тривке, а що віджило своє.
Його спогади насичені й відверті. Так писати важко. Шевельов писав, коли йому було вісімдесят років. Він не знав, скільки ще проживе і чи повернеться до Харкова. Не думав про те, хто його буде критикувати, і про те, що зміниться, коли він приїде до України. Тому це певною мірою сповідь.
Тамара Гундорова: коли в Україні з’явиться великий роман про війну
Сучасна есеїстика, яка, на моє переконання, є продуктом саме двадцятого століття, стоїть на трьох основних китах: цікава людська індивідуальність автора, знання фактів, тобто предмета, про який іде мова, і власні роздуми. Есей — це людина і її досвід. Це думання через писання, розгортання думки, в якому автор присутній зі своєю історією і тілом. Також в есеях передають реальні знання, розповідають про факти, явища, місця. Інший аспект есею — рефлексивність, вихід на ширші теми й міркування.
В українській есеїстиці Юрій Шевельов — золотий еталон. Його есеїстика характеризується несподіваністю і провокативністю, багатством культурних та історичних асоціацій, тонкою стилістикою і грою. Окрім того, Шевельов — це надзвичайно цікава і складна особистість, доля його відбиває ключові події двадцятого століття, поєднує материки й епохи. Тож у 2013 році український ПЕН на його честь започаткував премію, метою якої є не лише відзначити здобутки, але й стимулювати розвиток жанру есею в Україні. Нестабільні часи, людські травми й гострі переживання не особливо сприяють розвитку рефлексивної есеїстики, однак вони стають ґрунтом для есеїв автобіографічних. Загалом у нас за останній час з’явилися прекрасні зразки жанру. Есеї Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Станіслава Асєєва вже увійшли у світову скарбницю.
У ситуації війни не завжди є можливість і бажання говорити про абстрактні й загальні речі. Тому есеїстика набуває особистісного характеру і зростається з іншими жанрами: репортажами, нарисами, щоденниками. Тож цьогоріч капітула Премії Шевельова не шукала чистих рефлексивних есеїв. На це буде свій час. Спецвідзнаку отримав Василь Махно, чиї есеї межують з художньою прозою, мають потужну мову й особливу міфологемну образність. Він творить свій подільський полікультурний текст і водночас показує інший бік Нью-Йорка — як міста мігрантів і бездомних. Серед фіналістів — Антон Санченко з інформативними есеями про Чорне море та кораблі, Юлія Буйських з антропологічними дослідженнями про Польщу і життя переселенців, а також Мирослав Лаюк з книжкою про Бахмут, де війна подана під несподіваними кутами — через буденні речі й спостереження невійськової людини.
Іноді доводиться чути: «Коли в нас з'явиться наш Ремарк?». Скільки часу мусить минути, щоб з’явився великий роман про війну? Думаю, це питання не основне. Романи про війну будуть з'являтися вже з наступними поколіннями, коли виникне тяглість і визріють різні кути зору на минуле. Так сталося після Другої світової війни: народилися інші покоління, запрацювала постпам’ять, онуки зацікавилися тим, що пережили батьки і діди; виникла перспектива, що дозволяла побачити минуле з різних боків. Тож головне зараз — це колекціонувати й документувати емоції та досвід війни, тобто створювати архів пам’яті. І есеї — потужний інструмент документування персонального досвіду й деталей і фактів війни.