У перший день повномасштабного вторгнення гендиректор Музею війни Юрій Савчук особисто спакував і вивіз виставку «За волю України». Це був перший масштабний українсько-американський проєкт, присвячений модерним українським військовим формаціям, зародженим у Першу світову війну та в Перших визвольних змаганнях. Виставка проходила у приміщенні Виставкового центру Музею війни. У наступні дні працівники спакували найцінніше з головної експозиції та відправили на захід країни. Проте вже 5 березня 2022-го в музеї з’явився перший артефакт-свідок великої війни — головний прапор країни, знятий для оновлення, але залишений на зберігання. Зараз він підвішений до стелі у вступному залі Головного корпусу.
Головний корпус під монументом «Батьківщина-мати» був зачиненим для відвідувачів з 24 лютого 2022-го до 20 жовтня 2023-го, тож активніше використовували інші приміщення: Виставковий центр, у якому вже 8 травня 2022 відкрили виставку «Україна — розп’яття», що зібрала близько 1700 артефактів з деокупованих районів Київщини й Чернігівщини. Через рік вона отримає «музейний Оскар» у Лондоні (спеціальна нагорода журі міжнародної премії Museum and Heritage Awards-2023. — Ред.). Її частини в різних конфігураціях покажуть за кордоном, у тому числі в ООН, де екскурсії нею водитиме постійний представник України Сергій Кислиця.
Також вперше для експонування почали використовувати Нижню браму Києво-Печерської фортеці XVIII ст. Там від 24.02.2022 пройшли кілька цікавих проектів, які поєднували / порівнювали події Другої світової й сучасної війни Росії проти України: «Лендліз. Перезавантаження» (куратор Андрій Солонець) — про західну допомогу Україні; «Обереги з війни» (кураторка Світлана Даценко) — з артефактами, які вважали захисними під час Другої світової та після неї; «24.02» (кураторка Людмила Рибченко) — з докладним аналізом перших годин, дня, тижня повномасштабного вторгнення; виставка до 10-ліття батальйону «Айдар» (кураторка Ірина Коцаб’юк).
У Верхній (малій) брамі відкрили мультимедійний проєкт «Діти…», що розповідає про загиблих від рук росіян українських дітей. Проєкцію з фото супроводжує музична композиція «Спи, моє дитя» (Руслан Горовий, Сергій Жадан, Віктор Верба). Його відвідують більшість іноземних урядових делегацій, які приїздять до Києва.
Згодом музейні простори почали розширювати. Зробили ремонт у технічних приміщеннях Виставкового центру: там у рамках проєкту «Тризуб Батьківщини» (більше знаний як заміна герба СРСР на щиті монумента на тризуб) до цього часу працює виставка, присвячена історії тризуба: знак князя Володимира в середньовіччі, відродження в часи Перших змагань і УНР, використання в народній творчості в міжвоєнний період (зрозуміло, за межами СРСР), на Майдані 2013–2014 рр. і в сучасній російсько-українській війні. Зараз музей продовжує активні ремонтні роботи в Головному корпусі, що дадуть нові можливості у виставковій і фондовій діяльності.
Коли безпекові умови дозволили відкрити Головний корпус (нагадаю, після заміни герба СРСР на тризуб, щодо якої в Україні точилися запеклі дискусії, в російській пропаганді посипалися заклики вдарити по монументу, бо «вони ізнасіловалі русскую женщіну тим тризубом»), інтерес до «Батьківщини-матері» зріс у рази. З часу повномасштабного вторгнення найвищий монумент у Європі та третій за висотою монумент жінки у світі набрав популярності через патріотичні меми. Мистецтвознавиця Діана Клочко зібрала їх і сформулювала запитання: «Чому українці можуть набивати тату з "Батьківщиною-матір'ю", у тому числі з тризубом, але бояться його уявити реально на цьому монументі?». Після опитування в Дії (заміну герба СРСР на тризуб підтримали 85 % респондентів) у результаті дуже копіткої і затратної роботи цей проєкт реалізували. Інтерес до відкритого врешті символу незламності, яким став монумент «Матьківщина» (так його колись назвав художник Сергій Поярков), спонукав і до відвідин музею, його експозицій.
Популярною була, приміром, виставка «Загроза з неба» — про збиті російські дрони, реалізована спільно з ГУР і «Новою поштою». Чи виставка про Суджанський регіон і його історичні зв’язки з Україною, відкрита вже за місяць від початку Курської операції Сил оборони, з назвою «…за межею свого рідного краю» (цитата зі сільського збору мешканців регіону в 1920-х, на якому вимагали приєднання до України). Друга частина цієї виставки — фото із Суджі та з околиць, які музейний фотограф Роман Пупенко зробив у серпні 2024-го.
Максимально зросла відвідуваність двох оглядових майданчиків монумента (36 м, оглядовий по повному колу «під спідницею Батьківщини-матері»; і 92 м, за її щитом). Незважаючи погоду. Це позначається на зростанні фінансових надходжень (квиток на верхній майданчик коштує 500 грн. — Ред.).
Коли згадана Діана Клочко в лекції про меми говорила про те, що наш монумент є атракцією і працює на Перемогу, вона була цілковито права. Зараз, коли заходи краще планувати в місці, де є укриття, зал під «Батьківщиною-матір'ю», який сам по собі є укриттям, — популярна локація. Кількість орендошукачів зросла: у залі проводять від наукових конференцій до ДВІЖу й національного відбору Євробачення. Крім того, на території Музею війни знімають кліпи зірки світового масштабу: бельгійський репер Damso, американські рокери Frightened Rabbit, британська співачка Paloma Faith Crybaby, нідерландський гурт Within Temptation — і це також не безкоштовно.
У важкі часи війни музейні простори також перебирають на себе певні соціальні функції, які раніше не були їм властиві. Про це чимало говорили на дискусіях Міжнародного форуму Via Carpatia, що пройшов у Києві 12–13 листопада 2024-го. До дискусій долучилися музейники, книговидавці, художники, представники театральної та кіновиробничої сфер.
Представниця Музею Революції гідності Ольга Сало розвинула тезу про те, які зміни відбулися в музейній сфері після 24 лютого 2022-го: «Музеї були змушені переглянути свою функцію, шукати простір для діяльності із сучасними митцями, але також для усвідомлення своєї ролі. Раніше не було очевидно, що музей — це такий собі форум, до якого приходять не тільки відвідати, послухати екскурсовода в експозиції, а й для того, щоб поспілкуватися в умовах, коли зростає запит на з’ясування власної ідентичності». Побоювання її інституції, що з повномасштабною війною згасне інтерес до теми Майдану, не виправдалися: «Ба більше, чимало відвідувачів з різних регіонів зізнаються, що до 2022 року вважали Майдан негативним явищем у нашій історії, що краще б його не було, він був для них тригером початку війни у 2014-му. Зараз вони розуміють, що Росія була агресором завжди, а Майдан був нашим першим успішним досвідом спротиву цій агресії».
Художниця Ганна Криволап розповіла на Via Carpatia про тенденцію, яка виникла у зв’язку з тим, що музеї сховали чи вивезли в евакуацію найцінніше, а відтак вивільнили площі для експонування сучасного мистецтва. Сама вона за рік відкрила чотири персональні виставки в Україні, хоч раніше обмежувалася однією, фокусуючись більше на експозиціях за кордоном.
У Музеї війни на подібних площах зараз триває глобальна виставка «Війна: зворотна перспектива», у якій сучасне мистецтво про війну межує з творами українського радянського мистецтва з фондів музею, створеними і під час Другої світової, і пізніше — про Другу світову. Паралелі прочитуються неозброєним оком, хоч, як завжди в музеях, краще потрапити на кураторську екскурсію (Антон Логов, Марина Богуш, Юрій Горпинич). У просторі цієї виставки вже пройшли кілька публічних заходів, зокрема, дискусія про те, як трактувати радянське мистецтво, згромаджене в запасниках українських музеїв.
Про роль музеїв як місця зустрічі розповів на форумі Via Carpatia директор Музею Франка у Львові Богдан Тихолоз. За його словами, оскільки цей музей позиціонує себе як Дім Франка і відвідувачів трактує як майбутніх приятелів, то працювати в цьому напрямку легко: «Музеї — шелтери за своєю природою. Вони в надійних укриттях повинні зберегти ті культурні цінності, які визначають нашу ідентичність. Музей — це не тільки скарбниця, не тільки укриття, не тільки сховище. Музей — це форум, це місце дискусії, місце формування ідентичності». Тихолоз переконаний, що після викликів російської агресії, коли музеї подекуди стають мішенями, відповідальність за роботу з творення ідентичності зросла в рази: «Це місця для людей, які ніде деінде, може, не зустрілися б: ні у школі, ні в університеті. Для локальних спільнот і внутрішньо переміщених осіб, для наших закордонних гостей і партнерів. Вони, може, вперше зустрічаються і випрацьовують спільну формулу нашої модерної ідентичності».
Зараз відбувається процес створення єдиного реєстру Музейного фонду України. Коли розробники почали збирати інформацію від близько 800 українських музеїв, у яких згромаджено близько 12 млн артефактів, то виявилося, що 32 % музеїв не підключені до інтернету, а кожен четвертий не має комп’ютера. В умовах, коли загроза бути зруйнованим чи окупованим існує щодня, необхідність оцифрувати музейні колекції є першорядним завданням, котре повинно йти паралельно із суспільною роботою. Музей війни хоч і був серед розробників єдиного реєстру, щойно доєднується до процесу. Певна проблема існує в тому, щоб вносити дані про нові надходження водночас і до внутрішньої системи, до якої склалася довіра, і до реєстру, щоб знайти людський ресурс на перенесення даних про ті 400 тис. з лишком експонатів, що нагромаджені до початку російсько-української війни 2014 р., і про ті наразі 22 тис., що зібрані про цю війну.
За спостереженням Ольги Сало, настав такий час, коли окремі люди, родини почали активно вплітати свої історії у спільну велику, ділитися спогадами, особистими речима. Змарнувати такий час — втратити щось назавжди: «Ми, власне, не гаємо часу, щоб переосмислити свою роль. Музеї стали згуртованішими, зрозуміли, що є спільнотою, зрозуміли важливість кожного».