Радянська “казка бочки”
Одним із найкращих творів видатного англійського сатирика Джонатана Свіфта (Jonathan Swift, 1667–1745) заслужено вважається політичний памфлет “Казка бочки” (A Tale of a Tub), який був написаний між 1694 і 1697 рр. і вперше вийшов друком у 1704 р. Назву свого твору сатирик вигадливо пояснював тим, що серед моряків ніби існує давній звичай, який полягає у тому, що, зустрівшись у морі з китом, мореплавці викидають за борт порожню бочку, аби відволікти увагу морського велетня й уникнути потенційної небезпеки нападу з його боку. Зацікавившись бочкою, яка хитається на поверхні води, кит, буцімто, залишає корабель у спокої, і він далі може спокійно собі плисти у своїх справах. Історію про кита і бочку Дж. Свіфт, звісно ж, вигадав: фразеологізм “казка бочки” в англійській мові означає “молоти нісенітниці”. Однак і метафора про яскраві вигадки, якими політики та державні мужі намагаються відвернути увагу від суті справи, також зажила власним життям.
Приховуючи вчинення злочину геноциду українців, Радянський Союз вже навесні 1933 р. застосував свою “казку бочки”. Таким опосередкованим методом заперечення Голодомору, до якого більшовицький режим СРСР вдавався вже у момент його вчинення, стало відволікання уваги шляхом штучного створення іншого інформаційного приводу, який, згідно з наміром його організаторів із радянських спецслужб, мав притягнути увагу громадськості в країнах Заходу. У березні 1933 р. радянські спецслужби заарештували за звинуваченнями в саботажі та шпигунстві шістьох британських інженерів кампанії “Метрополітен-Віккерс” (Metropolitan-Vickers), які працювали в СРСР за контрактом, обслуговуючи обладнання електростанцій. Прикметно, що судовий процес над британцями почався вже через місяць після їх арештів — 12 квітня 1933 р. Зазвичай слідство та підготовка до суду в СРСР тривали значно довше. До прикладу, у випадку Шахтинської справи від перших арештів підозрюваних до початку суду минув майже рік, у випадку процесу Промпартії, Першого та Другого Московських процесів цей термін складав приблизно по пів року. Єдиною політичною справою в СРСР 1930-х рр., коли суд почався вже через місяць після арешту підозрюваних, став перший із п’яти процесів у справі вбивства Сергія Кірова.
На певний час західна преса передбачувано переключилася на висвітлення долі обвинувачених британців, що відвернуло її увагу від Голодомору. Московський кореспондент “Юнайтед Пресс Інтенешенел” (United Press International) Юджин Лайонс (Eugene Lyons, 1898–1985) описав у своїх спогадах зустріч заступника завідувача Відділу друку та інформації Народного комісаріату закордонних справ СРСР Костянтина Уманського (Константин Уманский, 1902–1945) з акредитованими в Москві західними журналістами, які хотіли бути присутніми на планованому процесі над британськими інженерами. Зустріч відбулася в кінці березня 1933 р. Радянський чиновник, який де-факто виконував роль головного цензора в питаннях поширення інформації акредитованими в СРСР представниками західної преси, уклав із журналістами угоду: репортерів допустять на процес інженерів, натомість вони не писатимуть про голод. Крім цього, вони мали пообіцяти, що у своїх публікаціях заперечать твердження Ґарета Джонса (Gareth Jones, 1905–1935) про голод в Україні. Ю. Лайонс згадував, що спочатку К. Уманський вимагав, щоб західні журналісти прямо спростували заяви Ґ. Джонса, але в ході багатогодинної суперечки їм вдалося домовитися про те, щоб лише “в обтічних фразах проклясти Джонса як брехуна” (in round-about phrases damned Jones as s liar).
На той момент у Радянському Союзі існувала практика, яка полягала в тому, що іноземні журналісти мусили узгоджувати з більшовицькою цензурою тексти своїх репортажів, які пересилали на Захід (матеріали передавали у вигляді каблограм із Центрального телеграфу у Москві). Цензор міг заблокувати передачу будь-якого тексту, що йому не сподобався. Ще одним додатковим важелем впливу на акредитованих у СРСР представників західних засобів масової інформації, було скасування візи на перебування в СРСР або відмова в її продовженні. Саме в такий спосіб ще у 1929 р. з Москви був висланий німецький кореспондент “Берлінер таґеблятт” (Berliner Tageblatt) Пауль Шеффер (Paul Scheffer, 1883–1963), який писав критичні матеріали про колективізацію.
Про імітативний характер судового процесу над британськими інженерами свідчать нетипово м’які для СРСР вироки, які винесли підсудним: одного із них виправдали, трьох вислали за межі СРСР, ще одного засудили до двох, а іншого – до трьох років ув’язнення. Двох британців, що отримали реальні тюремні терміни, звільнили вже в липні 1933 р., після чого вони безперешкодно виїхали з СРСР. Отже, два засуджені інженери відбули всього по чотири місяці ув’язнення, враховуючи час, проведений у слідчому арешті. Використавши процес у якості інформаційної операції, Кремль зовсім не мав наміру псувати стосунків із Заходом.
Андрій Козицький — історик, дослідник геноцидів та історії політичного насилля у ХХ ст., кандидат історичних наук. Доцент Львівського національного університету імені Івана Франка, старший науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду.