Що у кращих випадках лишається незмінним, то це громадянська позиція. Намальована в руїнах балеринка Бенксі зворушує не в останню чергу як вияв співчуття та солідарності. А роботи чи не найвідомішого українського вуличного художника Гамлета Зіньківського просто рвуть серце. Митець виконує їх на стінах і брамах розбитих ворожими обстрілами харківських будинків із цілковитим розумінням ситуації, бо сам перебуває під обстрілами, як і кожен у місті. Гамлет Зіньківський намагається своїм стріт-артом підтримати співгромадян у важкі часи, і при цьому визнає, що має внутрішнього цензора та завжди чітко усвідомлює, що варто демонструвати на вулиці, а що ні (частина харківської артспільноти та мешканців міста ставиться до творчості Гамлета скептично. – Ред.)
А от Києву з муралами наче пороблено, і вже давно. Який там внутрішній цензор! Скандальні ситуації траплялися кілька років поспіль. От вирішили наквецяти на стіні будинку біля палацу «Україна» щось на тему героїв Крут. Про це публіка дізналася лише коли робота вже йшла повним ходом – і жахнулася. Бо потворне зображення не просто псує громадський простір, а ще й паплюжить історичну пам’ять. Та ніякі протести не допомогли, гидотна картинка здійснює візуальний терор і нині. Останнім часом до невідомих авторів «Крут» доєднується все більше амбітних аматорів, що жадають увійти в історію. Як-от скандальна Євгенія Фуллен, творчістю якої вже лякають дітей і дорослих. Що за дивне бажання «прикрасити» мазаниною те, у чому не тямиш – цілком пристойні будівлі? До всього, нині, під час повномасштабної війни, автори мазанини часто прикриваються патріотизмом, а кожного, хто проти оголошують ватником і совкодрочером.
Що ж до української архітектури 1960-1980-х (саме її дуже люблять «покращувати»), то у часи її створення навіть у кошторисах на проектування та будівництво був окремий рядок – витрати на монументальне мистецтво. Архітектор мав змогу обрати для співпраці одного з кількох десятків найкращих художників. І кожен митець добре розумів, як його твір взаємодіятиме і з будівлею, і з міським середовищем. А якщо архітектор не бажав заповнити той рядок у кошторисі, то мав право – він автор. І тому спроби аматорів «покращити» професійний авторський задум є, м’яко кажучи, наївними. До того ж, вони руйнують архітектурний образ споруди і, повторюся, здійснюють візуальний терор своєю нездарністю.
Огидно, що у ситуації довкола київських муралів брешуть та маніпулюють усі – і прибічники, і супротивники «народної творчості». Наприклад, мешканцям одного будинку наплели, що присутність муралу є запорукою утеплення будинку. Частина повірила і дала згоду. Інша частина, яка до того ж роздивилася у ескізі приховану рекламу горілки, вжахнулася і таки не дозволила спаплюжити стіну.
Інший приклад: до мене днями звернулася активістка з проханням виступити проти муралів на одній громадській будівлі і продемонструвала страшнючі ескізи буцімто пензля одіозної Фуллен. Я злякалася і написала відповідний текст. Добре, що він не потрапив у публічний простір, бо виявилося, що ситуація геть інша. Насправді власник будівлі попросив доволі відомого і цілком професійного художника (той працював безкоштовно) зробити якісь притомні ескізи муралів, бо на нього тисла районна адміністрація, вимагала «прикрасити» будівлю. Тож власник боявся, що пришлють якогось «умільця», який просто спаскудить стіни і заручився підтримкою фахівця. У такій ситуації можна принаймні обговорювати доречність муралів. На моє питання, чому моєю професійною думкою спробували маніпулювати, підсунувши «ліві» ескізи, отримала відповідь: «Мені так сказали».
Заради справедливості варто зауважити, що у світі ставлення до бруталізму вельми неоднозначне. Його часто відверто називають тоталітарним стилем (саме так!), лають за створення недружнього до мешканців міста середовища і намагаються знести. Ну, і розмальовують, звісно, щоб зробити середовище трохи веселішим. Хоча, до прикладу, бруталістичний лондонський мікрорайон Барбікан охороняється законом як пам’ятка архітектури. Напевне, такою пам’яткою мав би бути і київський Виноградар. І тут у мене виникає ціла низка питань, більшість з яких, імовірно, риторичні.
Куди поділися ті комунальники, що зовсім недавно заквецювали зеленою фарбою безневинні графіті на стінах? Можна подумати, зелена пляма на стіні гарніша за барвистий напис (і цей напис, зауважте, не слово з трьох букв). Чому всюди (не тільки у Києві) без жодних сентиментів збивають, замазують, затуляють утеплювачем професійні монументальні твори 1960-1980-х, а натомість дають волю таким персонажам, як одіозна Євгенія Фуллен? Хто і, головне, для чого дає подібним «митцям» гроші на їхні монструозні роботи? Чому у країні, де на очах розвалюються споруди XVI ст. (по всій Європі у таких зазвичай досі живуть), ніхто на це не зважає, проте величезний суспільний резонанс викликає спроба щось зробити з радянською архітектурою? Чому київські активісти не кидаються із таким самим завзяттям і одностайністю на захист, до прикладу, нещасного Миколаївського костелу, який руйнується на очах? І, нарешті, кому вигідно маніпулювати громадською думкою (а маніпулюють і захисники, і супротивники муралів) щодо начебто безневинної мазанини? Я не можу відповісти на ці питання коректно, бо у голові спливають самі теорії змов різного масштабу. Може, хтось підкаже?
