Так сталося, що Конгресу культури історично випало фіксувати зміни вітчизняної спільноти в різні роки. І ще чомусь кожна його ітерація ставала в певному сенсі етапною в контексті цих змін. Так, перший, 2019 року, підбив підсумки й досягнення перших п’яти років після Революції гідності (коли вдалося створити низку інституцій, запустити прозорі процедури й правила гри тощо). Другий, 2021 року, оприявнив системну кризу в культурній сфері, із ціннісним конфліктом між державою та культурним середовищем, із системною втомою та великим знаком питання щодо того, чи можемо ми, професіонали культурного поля, повноцінно назвати себе спільнотою.
Конгрес культури зразка 2023 року засвідчив, як усі ми змінилися лише за два роки. Нині питання про те, чи ми спільнота і що нас об'єднує, навіть не виникає. Набагато важливіше (і цікавіше) дискутувати й міркувати, як трансформується наше відчуття приналежності до спільноти під час повномасштабної війни. Про те, що саме ці «ми» — як ніколи загрожені, але заразом як ніколи об'єднані – сьогодні здатні й хочемо робити. Саме тому дуже важливо, що цьогорічний Конгрес став, серед іншого, місцем розмови про спільнотність як здатність відкинути вторинні суперечності заради спільної мети. Про важливість того, аби по-справжньому слухати й чути одне одного, визнаючи внесок і зусилля кожного й допомагаючи іншим голосам звучати й бути почутими.
Заразом виявилося, що нова дійсність, хай би якою химерно складною вона не була, генерує якісь абсолютно нові сенси. Конгрес культури 2023-го міркував, говорив і дискутував про спектр тем, яких не просто не існувало в суспільній адженді два роки назад. Частину з них було складно намацати й укласти в слова ще якісь пів року тому.
Як ми всі насправді змінилися, ідучи крізь темні часи, крізь втому й виснаження? Що відчувається як найважливіше, окрім базового вижити-вціліти-вберегти-відновити? Що нас найбільше тригерить, страшить, про що так хочеться поговорити, що неясно, як це робити? Наприклад, де взяти вдосталь душевних сил, віри в завтра, професійної та людської чутливості, щоб говорити про все розмаїття досвідів війни? Як витворити бодай якийсь образ майбутнього, коли часом здається, що не маєш ґрунту під ногами? Як говорити про те, на опис чого в прямому сенсі бракує слів?
Криза називання й означення, спричинена цією війною, коли мова фактично безсила описати дійсність, наштовхнула кураторів одного блоку Конгресу Зоряну Рибчинську й Остапа Сливинського на ідею порозмовляти про те, як наша нова реальність вимагає нової мови й способів говоріння.
Що ж відбувається з мовою під час війни? Як змінюються формулювання, лексика, як слова набувають інших значень? Як трансформуються приватні й публічні комунікації? Як змінюються наративи й tone of voice усередині спільнот і в розмові з різними аудиторіями під час війни? І про що ми мовчимо?
Під час війни мова стає способом порозумітися й об’єднатися, виразником емоцій, зброєю, захистом і маркером, важливою частиною ідентичності. Перетворюється на своєрідний камертон, спосіб не просто передати повідомлення, а насправді пояснити себе й власний досвід, почути й зрозуміти іншого, знайти «своїх», набути відчуття безпеки й наново відчути сенс і смак життя.
Ще один кластер тем, яких торкнувся (а деякі лише зачепив) Конгрес культури – це все, що пов'язано з вимушеною міграцією, фізичною та подекуди ментальною розірваністю між тими, хто переживає війну у власній країні, і тими, хто наразі перебуває за кордоном.
Окрім досить очевидних тем, як-от витворення чи зміна наративів й українських голосів у міжнародному полі, дискусії торкнулися і менш проговорених, ба навіть часто замовчуваних тем на кшталт розірваних зв'язків у культурній спільноті, частина якої вимушено опинилася за кордоном, або неможливості планувати персональне й суспільне майбутнє в умовах, коли нереально спрогнозувати, хто й коли повернеться до України.
У цій водночас професійній, спільнотній, але і суспільно важливій розмові стає зрозуміло, як непомітно, але неухильно війна трансформує українське суспільство. Як ми вчимося не відкладати до кращих часів складні теми й незручні питання, натомість ставимо їх собі й одне одному.
Насправді це розмова не лише про те, «хто повернеться, а хто ні» – ідеться про те, як буде виглядати й функціонувати українське суспільство в найближчому майбутньому. Як будуватимуть соціальні зв'язки, як розподілятимуть відповідальність за зміни на краще, як ми будемо створювати спільне майбутнє, у якому захочеться жити й куди захочеться повертатися (адже можливість повернення в довоєнне минуле — це ілюзія; повернутися можна буде тільки в майбутнє, яке ще належить створити).
Шлях додому (або ж шлях до майбутнього) за наших обставин може бути довгим і складним. Але готовність думати й говорити про важливість тут особистого внеску (від міркування «Що я можу зробити, аби допомогти повернутися або реінтегруватися?» до готовності присвятити частину життя відбудові країни) — це добрий маркер.
Третій день Конгресу, «Пробудження голосу», фокусувався навколо розмови: того, як ми розповідаємо власні історії, як вибудовуємо й трансформуємо наративи, але не в останню чергу, як ми слухаємо, а головне – чуємо. Чи стає нам чутливості й емпатії бодай подумки приміряти someone else’s shoes, чи виходить нам тримати баланс між бажанням бути почутими й готовністю чути? Чи здатні примирити такі різні перебуті досвіди, не знецінюючи жоден?
Думка деяких спікерів про новонабутий потужний міжнародний голос України, на жаль, впирається в сувору реальність, де ми маємо справу з відчутною втомою європейських суспільств від новин про українську війну, ерозією підтримки й іще чималою кількістю викликів. У цій ситуації, безумовно, треба міркувати про те, як адаптувати наші наративи й повідомлення для міжнародної аудиторії, але водночас варто дивитися на речі реалістично: ми маємо величезну кількість міжнародних аудиторій, до яких хочемо звертатися й доносити їм наше бачення, і вкрай мало ресурсів на досягнення цих цілей. Можливо, варто (і професіоналам культури, і вже точно державним інституціям, відповідальним за публічну культурну дипломатію) чітко розставляти пріоритети й фокусувати зусилля саме на них. Адже перед нами вкрай складне завдання – утримати рівень міжнародної уваги до України й поглиблювати рівень знань і розуміння про нашу країну та її культуру.
Серед дискусійних панелей і неофіційних розмов під час Конгресу культури постійно виринало слово «майбутнє». І це ще одна добра ознака. Адже думаючи й говорячи про те, яким воно може бути, як нам не зійти із цієї марафонської дистанції, як зберегти себе й одне одного на цьому шляху, ми щодня поволі наближаємо його.
Зараз годі уявити, про що ми говоритимемо за два роки, під час наступного Конгресу культури. Попереду точно багато викликів і дуже багато роботи. Але вже зараз очевидно: ця робота, у тому числі інтелектуальна, буде не лише про практики виживання, але й про відновлення й розвиток.
Конгрес культури UKRAINE! UNMUTED у Львові організували Інститут стратегії культури та ГО «Вірменська 35» за підтримки Львівської міськради, Українського культурного фонду, Міжнародного фонду «Відродження», ЗМІН Фундації та Львівської політехніки.