«Я шукав таку тему, яка залишається поза радарами»
Протягом повномасштабного вторгнення в тебе були короткі метри на різні теми: про митців («Кадирівська паляниця» та «Шпорик»), про переселенців і переселенок («Ті, що поїхали»), про жінок із Седнева, які є і в «Маленьких людях» («Крик душі, вікно та Великдень»). Чому ти вирішив сфокусуватися саме на літніх людях? Чим це тебе зачепило?
Оці короткі фільми, про які ти кажеш, — це був ресьорч перед зйомкою великого фільму. Зі стрічки «Крик душі, вікно та Великдень» і почалася повнометражна картина. Мене вразили люди, які обрали шлях боротьби, активних дій – попри свою безпорадність, попри те, що вони погано рухаються, попри вік. Бабусі, яка дивилася у вікно, рахувала російські танки і передавала інформацію розвідці, вже 87 років.
Я побачив щирість і через певний час зрозумів, що саме на цьому мені цікаво фокусуватися. Можна подумати про ролі жертви і героя. Мої персонажки начебто за всіма ознаками мають обрати собі роль жертви, просто скиглити і залишатися пасивними, а вони, навпаки, щось роблять, обирають собі роль героя.
Ти знайшов у літніх людях незвичний вітальний імпульс, який повністю суперечить образу героїзму, до якого ми звикли з медіа. Вони, виходить, залишилися трошки поза радарами, і їхні подвиги теж були непомітними.
І це важливо. Я шукав таку тему, яка залишається поза радарами. Образ, через який можна показати драматизм подій. І старі люди в цьому сенсі дуже вигідні.
Насправді вони і є носіями того, що ми називаємо миром. Через них можемо побачити цінність такого поняття, як дім. Тобто війна йде за свій дім, люди гинуть за свій дім, люди не хочуть покидати свій дім — ті, кого евакуюють. Це велика цінність.
А хто ці «маленькі люди», яких ти виніс у назву стрічки? Мені здається, що це літні люди, але твоя головна лінія — це волонтери, які допомагають їх евакуювати. Відповідно виникає запитання: чи всі, кого ти показуєш — це маленькі люди?
Саме так. Усі, хто залишався поза кадром чи поза радарами, як ти сказав. Ті, хто страждає від війни найдужче. Вони абсолютно беззахисні. Волонтерська група — герої, але вони ж не головні герої. Через них я заходжу до людей, яких евакуюють. Що вони лишають? Чому вони не хочуть їхати? І так далі, і так далі, і так далі — дуже багато аспектів.
«Маленькі люди» — це також токсичний концепт російської літератури. Ти ж виносиш ці слова в назву фільму. Чи думав про цей російський контекст?
Насправді не думав. Це Достоєвського ти маєш на увазі?
Так, зокрема.
Ні-ні. Абсолютно нічого асоціативного в цьому немає.
Ти ж розумієш, що я дивлюся на назву і думаю про це. І впевнений, що багато любителів російської літератури буде серед міжнародної авдиторії, які теж про це подумають.
Скажімо, американські продюсери, бродкастери попереджають, що це не дуже толерантна назва, тому що карлики можуть образитися. Для них це не Достоєвський. Для них це нетолерантно з погляду людей маленького зросту. Але мені ця назва здається влучною. Це іронічні маленькі люди. Ми граємося з цим, ми показуємо, як маленька людина може бути дуже-дуже великою.
Пам’ятаєш першу сцену, пролог, де я буквально показую, хто такі маленькі люди? Там сліпий дідусь, який самостійно не може взути чоботи і вдягнений, як дитина. У нього шапочка-вушанка, якесь пальто, і він абсолютно безпорадний. Я цей образ повторюю декілька разів. Є історія з евакуацією бабусі, яка їде в памперсі, і вона також безпорадна, як немовля. Ось про це йдеться.
У твоєму фільмі центральне місце займає евакуація. Водночас уже є фільм «Звідки куди» Мачека Хамели, присвячений цій теми, дуже вдало катається фестивалями. І мені здається, що на відборах він завжди битиме твій. Річ не в художній якості, а в тому, що є два фільми про Україну на схожу тему, але один має великий фестивальний шлях, купу відзнак і верифікований фестивалями як хіт, а інший поки що невідомий і від менш медійного режисера. Це моє припущення, але якщо ви подавалися на IDFA, то там так і сталося: у програмі є «Звідки куди» і немає вас. Що ти думаєш про це?
Нас на IDFA не взяли саме тому. Є два фільми з евакуацією, і «Звідки куди» досить розкручений. Я знаю про цю проблему, але це вже продумана історія.
«Звідки куди» націлений на показ на фестивалях. Наша стратегія розрахована на бродкастинг (покази на телебаченні. — Авт.). Ми намагаємося максимально широко продати фільм. Маємо досить великий пул бродкастерів, з деякими підписали договори про наміри.
У нас буде невелика фестивальна історія. Планую світову прем’єру, європейську – і, напевне, поки що все. Цього достатньо, щоб запрацював агент продажів, щоб розповсюджувати фільм по телеканалах. На фестивалі, куди ми зараз подаємося, не дуже перетинатимемося зі «Звідки куди».
Фільм буде у двох версіях. Кінотеатральна версія, яку показуватимемо на «Молодості», і телевізійна, скорочена (40 із чимось хвилин). Деякі телеканали, платформи просять саме телевізійну версію.
А ти плануєш розповсюджувати фільм на міжнародну авдиторію?
Так, цей фільм я задумував у першу чергу не для української авдиторії. Тому що ми в цій реальності живемо і для нас нічого дивного не відбувається. Звісно, евакуація і людська біда зараз тригерить усіх і матиме емоційний відгук в українських глядачів. Але світ – основна авдиторія в мене.
«Для мене важливою була деокупована зона і зона бойових дій»
Коли ти показуєш наслідки війни через страждання і несподіваний героїзм цивільних, чи сприймаєш свій фільм як антипропаганду?
Так. Цей фільм насправді і робився як якийсь артефакт, який можна показати і розвіяти деякі міфи. Міф про російськомовне населення Донбасу: більшість героїв у моєму фільму розмовляють чудовою українською, і це люди з Донбасу. Міф про проросійськи налаштованих жителів Донбасу: так, там досі є поодинокі люди [які вірять Росії], але в цілому це не так. У мене є досить багато матеріалу з колаборантами і агресивно налаштованими ватниками з Донбасу, але цей матеріал просто не входить у канву фільму. Він виглядає абсолютно чужорідним. Ще один міф — про пасивність українців: мої герої, ці бабусі і дідусі, вони дуже активні, дивляться в майбутнє і діють тут і зараз.
А розкажи трішки про героїв. Почнімо з волонтерів. Хто вони?
Це фантастичні люди. Це ГО «База UA». Якщо заглядати в майбутнє, я думаю, що це кістяк громадянського суспільства. Вони здатні побудувати все так, що воно працюватиме.
Антон — лідер. Він колега-оператор, починав волонтерську діяльність з того, що евакуював людей зі Львова до кордону на своїй машині. Там відбулася дуже драматична подія — бабусі, яку він віз до кордону, стало погано. Антон намагався її реанімувати, 40 хвилин качав їй серце, робив штучне дихання, але вона померла в нього на руках – інфаркт. Він уперше в житті зіштовхнувся зі смертю наочно.
Відтоді почав допомагати людям в Ірпені, Бучі і цих місцях. Далі Чернігів, Тростянець, після цього вже у складі групи, у нього з’явилися донори. Антон вільно розмовляє англійською, італійською, німецькою, і він знайшов декілька міжнародних волонтерських організацій, які взялися допомагати.
На Донбасі вони евакуйовували в Сєвєродонецьку, Лисичанську (Іван зняв про це фільм «Евакуація з Лисичанська». — Авт.), Бахмуті. Зараз їхня постійна місія працює у Краматорську. Оскільки евакуацій майже немає, вони займаються в основному гуманітарними речами.
У тебе ще є дідусь-художник, який розписав стелю янголами: там не зовсім зрозуміло — це церква чи просто фреска в хаті. Хто це?
Трішки про цю сцену перед тим, як розкажу його історію. Як ти гадаєш, про що взагалі ця новела?
Про мистецтво. Заради нього він залишався, в евакуацію забирає скриню з власними малюнками.
Дивись, по всьому фільму проходить історія з молитвою, релігійний мотив. Я в Бога не вірю і нерелігійний абсолютно, і волонтери також, але майже всі, кого вони евакуюють — вони постійно моляться. Навіть у самих волонтерів є ритуальна молитва, коли вони перед виїздом зупиняються, беруться за руки, якісь слова кажуть – і тільки після цього їдуть на місію.
В тій історії Антон з товаришем-американцем зустрічаються зі самим Богом. Він, звісно, намальований, але історія про те, що він усюди. У намальованому на фресці сонці, у фантастично красивому пейзажі, який вони бачать. Вони зустрілися з Богом, але не помітили його. Складно пояснити, що відбувається в цій сцені, але я намагався зробити її так, щоб вона була центральною у фільмі.
Мій герой — трохи художник. Він місцевий активіст, який відкрив маленький приватний краєзнавчий музей. Музей уже вивезли, і от цей чоловік попросив нас з Антоном вивезти скриню і ще цінні речі. Ми приїхали і побачили, що в нього там і фрески, і ще багато чого цікавого.
«Децентралізація кінематографу в нас відбувається дуже повільно»
Для мене з’явилася рима між Седневом — кордон з Росією, місце, де росіяни проривалися — і Бахмутом, де вони намагаються це зробити зараз і де проходить «кордон». Іншого зв’язку між Седневом і Бахмутом я поки що не знайшов.
Тільки те, що в Седневі такі самі бабусі, як і в Бахмуті, які не хочуть евакуюватися, які цінують свій дім, які такі самі українці.
Це міг бути і не Седнев? Просто Седнев тобі близький?
Абсолютно. Це могла бути деокупована Херсонська область. Для мене важлива була деокупована зона і зона бойових дій.
А чи важливо тобі позначити Чернігівщину на кінематографічній мапі України? Бо зараз вона не дуже там представлена.
Я особисто дуже переживаю за Чернігівщину і дуже люблю її. Сподіваюся, що там далі буде все гаразд і буде кіно. Власне, моя резиденція (йдеться про резиденцію Івана в селищі Жовідь. — Авт.) працювала 14 років, у нас були кінопокази, декілька проєктів з Довженко-Центром, ділилися фільмами з кінотеатром українського кіно «Ліра».
Чернігівщина, я сподіваюся, дуже перспективна. Але, на жаль, там, де зараз моя резиденція — це заблизько до російського кордону. Сусідні села обстрілюють майже кожної ночі. У наше село ще не прилітало, але всі змирилися з думкою, що прилетить. Ця наш форпост, перекопаний і замінований. Перебувати там не дуже доречно.
Ти згадав про резиденцію, а я питаю ще про кінематографічну репрезентацію, зафільмованість території. В ігровому кіно з цим узагалі дуже сумно — мало регіонів позначені та названі. Переважно це Київ, деякі східні області й окремі західні. Чернігівщину я не можу згадати.
Не зовсім так. По-перше, моє село в Сновському районі. Сновськ у 1990-х і до Майдану, поки працювали з москалями, узагалі був натурним майданчиком. Там була ціла інфраструктура. Місцеві робили кейтеринг. Було місце, де розміщували знімальні групи. Багато художників і груп постановників саме зі Сновська. Тобто це кінематографічне місто.
У Седневі знімали фільм «Вій» — перший радянський фільм жахів. Там знімали дуже і дуже багато картин. З останнього – фільм Марисі Нікітюк «Коли падають дерева». Це все відбувалося в Седневі.
Децентралізація кінематографу в нас відбувається дуже повільно. Ми не будемо говорити про радянське кіно, про кооперативний період пострадянського кіно чи період стагнації. Українському кінематографу як руху, що розвивається, не більш ніж 14 років. На початку все знімали тільки в Києві. Через деякий час з’явилися бази ренталу, свої спеціалісти в Одесі, у Львові. От власне й усе.
«Це були дуже нецікаві з погляду кінематографу часи — початок двотисячних»
А як так сталося, що ти був в українському кіно вест цей період, а дебютуєш, якщо не йдеться про телебачення, з кінофільмом тільки зараз — у свої 50 років?
Розумієш, яка штука: я здивовано усвідомив, що не маю жодного повнометражного документального фільму. По-перше, після інституту постійно працював за професією: як оператор-постановник, як режисер монтажу, як продюсер. Мав дві студії, які переважно орієнтувалися на комерцію. Оскільки в 1990-х нічого не знімали, я знімав рекламу. Це ж найкомерційніший з жанрів кінематографу і досить сильно затягує.
По-друге, після конфлікту з Копиловою, колишньою головою Держкіно, і після невдалої історії з фільмом «Максим Оса» не мав змоги сім років знімати за державні кошти. А в нас фінансування тільки державне. Тому була творча відпустка. Знімав якесь короткометражне, експериментальне кіно. Ми працювали з «Вавилоном’13». В основному займався своєю резиденцією. Сім років після 2014-го була перерва. Така моя історія.
Я коли готувався, знайшов твій телефільм «На мосту». На ютубі написано, що його «легко дивитися» і це «фільм вихідних»…
Насправді ці фільми було б добре повидаляти. Це знову комерційна історія. Не стільки для грошей, скільки тому, що на той час не знімали майже нічого. Я зняв два телевізійні фільми зі студією «Пронто» на замовлення нашого Film.UA. Звісно, на український і на російський ринки.
«На мосту» став абсолютним хітом. Як москалі дивляться свій улюблений «З легким паром» під Новий рік, так вони дивляться і цей шедеврище. Там історія про бідолашну дівчинку Альону, у якої все дуже погано, і коли вона вже хотіла кинутися з мосту у воду, її підбирає колишній продюсер телеканалу. А він смертельно хворий і залишає їй усе і на шару. Не хоче навіть трахнути. Це стало такою казочкою, яку всі дуже люблять.
У нас із цього фільму почалася дуже цікава двіжуха. Мав майстерню в центрі міста, там був відеопроєктор. І якось сів з Вовою Тихим (режисер, сценарист. – Ред.) пити вино, запустив йому фільм «На мосту» і почав розповідати про бекстейдж. Це було цікаво. І ми почали збиратися кожного місяця, нас ставало все більше. У результаті вийшов такий самодіяльний фестиваль. Творчого кіно майже не знімали. Якоїсь миті прийшло розуміння, що збиратися і показувати комерційну лажу одне одному нецікаво. Відбулася криза, і далі Вова став продюсером проєкту «Мудаки. Арабески», «Україна, goodbye», щось ще. Цей Карлофестиваль — ми так називали його, тому що він був карликовий — дав нормальний поштовх багатьом. І мені в тому числі.
Це були дуже нецікаві з погляду кінематографу часи — початок двохтисячних. Я більше ніколи не працюватиму в рекламі, але згадую цей досвід із задоволенням. Тому що в той час, коли колеги і колишні однокурсники працювали на телебаченні (це був єдиний шлях щось робити в кінематографі), я мав можливість експериментувати з плівкою, з іншою кіномовою, з дуже дорогими засобами. Короткі проєкти — великі бюджети. І тоді реклама ще не була настільки підвладна маркетологам. Вона була більш імпровізаційною, там можна було робити цікаві речі. Рекламний рух був продовженням кіношколи, і я дуже вдячний йому за багато речей.
«Мав амбітну ідею зробити з Максима Оси українського національного героя»
Розкажи, якщо готовий, про конфлікт з Копиловою і про «Максима Осу» — він мав бути дуже потужним та амбітним, але після багатьох змін продюсерів і режисерів вийшов доволі камерним. Що сталося?
«Максим Оса» — це фільм, який потрапив між колеса історії. Він починався дійсно як дуже амбітний. Бюджет було розраховано, коли долар коштував 8 гривень, а коли почали знімати, долар коштував уже 24 гривні. Ми мали можливість відзняти близько третини матеріалу.
Основою для сценарію був комікс мого шкільного друга. І мав амбітну ідею зробити українського національного героя. Не шароварного козака, а козака, в якого буде цікаво гратися дітям. Героїчного героя. Це насправді зараз зробив Олесь Санін з «Довбушем». Мета була така сама.
Починався фільм до Майдану, 2013-го. Потім стався Майдан. Копилова (голова Держкіно з 2010-го до 2014 року. — Авт.) дуже багато очікувала від нашого фільму. Її ця ідея національного героя і наше ставлення до матеріалу дуже вразили, і вона самолюструвалася. А коли почали знімати, приїхала просто на знімальний майданчик і сказала, що тепер вона головний продюсер, хоча не мала жодної угоди. Вона дуже сильна, темпераментна, з власним уявлення про роль продюсера в кінематографі. Наскільки я зрозумів, Копилова вважає, що продюсер — це людина, яка має командувати. А оскільки вона була, як тоді казали, смотрящим за кінематографом безпосередньо від сім’ї Януковича, ми не порозумілися з нею.
У нас була відверта війна, вона тривала два роки, абсолютно непродуктивно. Продюсери почали ділити проєкт ще до того, як його закінчили – і розірвали його на шматки. Номінально переміг я, але до тих пір, поки фільм не зняли інші продюсер, режисер, з іншими акторами тощо, я не мав можливості знімати за державний кошт.
Для мене це сумна історія, вона спричинила серйозну професійну кризу. «Максим Оса» був дуже і дуже амбітним проєктом, я витратив на нього багато душевної енергії, професійної енергії, так само як і вся знімальна група.
Як думаєш, у майбутньому ця історія зашкодить тобі на пітчингах Держкіно? Зараз усе вказує на те, що вони можуть повернутися.
Я не дуже про це думаю. Чесно кажучи, я звик жити без Держкіно і почуватися добре. «Поема для маленьких людей» — там українських грошей немає взагалі. Бюджет ми збирали по шматках на пітчингах за кордоном. Мені з цим затишно і нормально.
Я не дуже амбітний, не певен, що маю щось нести. Я роблю ті речі, які мені цікаві. Чудово чувся протягом цих 7 років, поки не знімав, мені було що робити. Моя резиденція перетворила спустошене село на цікаве місце, і весь час окупації там провисів український прапор. Його зняли з сільради, але оскільки мій будинок був загороджений парканом і ключа ні в кого не було, прапор висів. З нашого села п’ятеро вийшли зупиняти російські колони з танками. Село маленьке – 250 людей, але п’ятеро вийшли з жовто-блакитними прапорами. Дуже зворушливо. Усі ці п’ятеро — це були мої сусіди з найближчих будинків. Складно сказати, що я маю до цього стосунок, але наша діяльність якось вплинула на них. Вони не пасивні. Не такі пасивні, як були до резиденції. Це речі, якими я можу пишатися.