У маленькому залі Театру драматургів вимикають світло і вмикають музику та диммашину. У проході з’являється жінка – у білій сукні і кокошнику, скоцюрблена, спирається на палицю. Десь такою можна уявити Альонушку, слухаючи вже легендарного «Павліка Морозова» Подерв’янського: «...уся зелена, пазурі в крові а посмішка, як в Бєрії…» З рота дівчини-потвори справді стирчать пластмасові вампірські ікла.
Так розпочинається вистава «Зелені коридори» за п’єсою Наталки Ворожбит у постановці Олекси Гладушевського. Здавалося б, дивний початок, як для вистави про війну. Метафори, образи – хіба це ще працює, після стількох смертей, що їх ми побачили?
Продовження витримує стиль. Входять два чоловіки з крилами ангелів і в камуфляжних шортах ЗСУ. Спокійний тон їхньої розмови контрастує з кричущістю костюмів. Далі одна за одною з'являються акторки. Вони всі з дешевими штучними діамантами на шиї й у красивих сукнях, куплених, імовірно, десь у комісійному магазині чи секондхенді. Усі жінки на підборах. Вони дають відчути, що подобаються собі. Сцена нагадує аматорський показ мод. Сміливість сценічного підходу викликає інтерес.
Героїні — це кошатниця (Діана Попова), домогосподарка (Катерина Ларіонова) і манікюрниця (Марія Хахуляк); у березні 2022 року десь на кордоні вони тікають від війни. Кожна зі своїм маленьким горем. Кошатниця не змогла вивезти всіх тварин і тепер постійно думає, як повернутися по них. У домогосподарки троє дітей, зруйнований дім і чоловік у ЗСУ. Манікюрниця – з Бучі, вона здебільшого мовчить, і її погляд говорить сам за себе.
Апофеозом цього свята краси і вишуканості стає вихід актриси, яку у виставі грає Олександр Якобчук. Актриса нічого страшного не пережила, але будь-які жахи може зіграти на сцені, навіть померти сто разів.
Усі разом персонажі створюють галас, який на диво гарно суміщається з позірною вишуканістю костюмів. Ще більшого гротеску дійству додає музичний супровід з хітів популярної і класичної музики. На сцені панують бурлеск, балаган і буфонада в кращих традиціях української літератури 1990-х.
Спочатку таке дійство насторожує і дивує. Але сцена за сценою гротескність вистави завойовує сприйняття. Стає очевидно, що поєднання вампірських ікол і штучних діамантів – то свідомий вибір театральної мови, і уява включається у гру.
Згадуються життєві сцени чи то весіль, чи то родинних свят, де в ресторанах гучно грає караоке, жінки справді ходять на підборах, у штучних діамантах і дешево-дорогих сукнях, а чоловіки розказують, як будують собі замки між погано заасфальтованими дорогами. А тоді згадується нестерпне бажання одягнути красиву сукню на початку великої війни. Бо раптом уже ніколи більше не буде змоги це зробити?
Тим часом на сцені кожна героїня проживає свою ініціацію біженки. Домогосподарка втрачає чоловіка, але отримує можливість «вдало вийти заміж»; кошатниця намагається впоратися із самотністю, тому постійно сидить у різних чергах; жінку з Бучі переслідує привид минулого і віденський добродій, що благородно-хтиво волів би звабити красиву українську біженку. Актриса знайшла своє місце під сонцем в іноземних фільмах про українських біженців, а водночас неминучий тягар дискусії про переговори, примирення та інші стереотипи, що їх намагаються нав’язати Україні іноземці.
Шаблонність, ескізність персонажів корелює з шаблонністю їхніх суконь. На сцені розігрується ніби начерк емоції чи спогаду, який переживає глядач. П’єса, а разом з нею вистава постійно відсилає до образів, які з документів воєнного часу стали його стереотипами. Чи то гламур, чи то любов до краси, чи то несмак, доведені до краю, завдяки своїй прямолінійності розморожують цей стереотип і дають вихід у реальні почуття. Так, що спочатку хочеться плакати, а потім сміятися.
Окрему увагу привертає образ актриси. Разом зі своєю внутрішньою драмою творчої особистості, що розривається десь між зіграною феесбешницею в російських серіалах та Оленою Пчілкою чи Лесею Українкою в українських, вона розігрує драму української історії. Олена Теліга, Степан Бандера, Микола Леонтович – усім їм доводилося робити екзистенційний вибір між еміграцією та загибеллю. Утім навіть за кордоном багатьом не вдавалося уникнути смерті. А яку екзистенцію України обираємо ми, коли їдемо чи залишаємося – змушені замислитися глядачі.
Олександр Якобчук розігрує драму української історії перебільшено, подекуди грубо, карикатурно. І ця відстороненість створює простір для питання: а скільки ще разів маємо робити цей вибір між смертю і втечею, героєм і зрадником? Що недобачили в минулому, чому вимушені знову і знову, як актриса з вистави, готуватися до сцени розстрілу? І чи дійсно можна бути до такого готовим?
Memento mori, нагадує нам театральний карнавал краси і страждань, створений Олексою Гладушевським. Вульгарність мови вистави настільки перебільшена, що, зрештою, відсилає до реальних переживань – подекуди притуплених у житті, адже смерть уже давно перемішалася з ранковою кавою.
Чи може мистецтво говорити про війну в країні, кожен мешканець якої прямо чи опосередковано став свідком воєнного злочину? Чи можливо (і чи варто) грати на сцені той біль, що його пережили твої сусіди, родичі, знайомі, односельчани або власне ти сам/а? Як можна покпинити зі своїх ран так, аби інші не сприйняли такий жест за насмішку? Яким може бути театр посеред війни, повсякденна жорстокість якої збільшує і без того надмірну інтенсивність присутності в кожен момент? Як грати в театрі, коли катарсис для багатьох уже відбувся наяву?
«До війни я цікавився гламуром і модою, – зазначає Олексій Гладушевський у відкритій розмові після вистави, – але зараз мене нічого не хвилює так, як війна… тому я вирішив говорити тією мовою, яку добре знаю і відчуваю». Відповідь режисера на ці питання проста, але відверта.
Серйозність дурнуватості цієї постановки п’єси Ворожбит не викликає сумнівів, але викликає довіру. Навряд чи за широкими мазками гротеску можна роздивитися деталі акторської гри чи будь-які інші нюанси. При цьому навмисна плоскість та одновимірність вистави Гладушевського провокує багато емоцій у того, хто її дивиться. Є про що подумати. Не про кошатницю чи домогосподарку. Про себе.
Складно сказати, чи такий режисерський підхід спрацює вдруге. Але навіть раз – це багато, як для українського театру.
