В чому полягає проблема з муралами в Києві
Головна проблема з муралами в Києві в тому, що їх забагато і вони не регулюються фактично ні на якому рівні. Експертиза, естетика, законність і доречність — майже все сьогодні відсутнє. Тобто в людини є бажання — і вона малює сама або комусь замовляє. Якщо є гроші, то дуже мало шансів, що їй не вдасться це зробити. Таким чином ми опиняємось в ситуації, коли будь хто на свій розсуд може зробити мурал, прикриваючись тим, що зображення створюється на важливу соціальну тему. Наприклад, для комерційних цілей часто буде використовуватися тема військових – це такий собі, за іронією, «білий квиток», який дозволяє просунути в публічний простір інтереси власного бізнесу.
Результати відсутності регуляції ми бачимо в місті. Це сотні муралів (без перебільшення), в тому числі на історичних і культурних пам’ятках, які ніяк не пов’язані тематично, виконані спірно і часто не стоять на балансі міста (тобто вони будуть спотворюватися з часом і ніхто за це не відповідатиме).
На мою думку, обговорення має включати всі ці питання: доречності, відповідності місцю, законності. В першу чергу, має бути експертне погодження. Крім цього, має бути обговорення зі спільнотою, що живе в цьому будинку чи дворі і буде бачити мурал щоденно.
Мешканці vs експерти
Мешканцям потрібно надати компетенцію і легітимне право приймати рішення. А також зробити так, щоб ці рішення мали юридичну силу. Іноді це буде кворум, а іноді абсолютно всі мають погодитись, щоб зображення опинилось в їх спільному просторі.
Наприклад, коли ми цього року планували створити мурал в Брюсселі, муніципалітет запропонував нам чудову стіну в центрі міста, яка була погоджена для муралів заздалегідь. Але жителі будинку відмовили нам — мовляв, не хотіли політичного зображення на своїй стіні. Їх було п’ятеро, і всі рішення в домі приймались не кворумом, а кожним із них. На момент, коли ми прийшли з ескізом до жителів, в нас вже була розроблена концепція проекту, вона залучала локальних і українських художників, наш проект вписувався в програму культурного розвитку Брюсселя, художники розробили ескіз безпосередньо під цю стіну. Але нам відмовили. І це нормально. Зрештою ми знайшли іншу, більш відповідну стіну.
Важливо також те, що ми прийшли затверджувати проект до жителів, коли він вже пройшов експертну оцінку з двох боків — українського і бельгійського. І тільки потім опинився у місцевої спільноти. Має бути саме такий порядок, тому що жителі не є експертами в мистецтві. Але вони єдині, хто має право приймати рішення за критеріями подобається/не подобається, бо їм із цим жити.
Якою може бути процедура дозволу на мурали
В кожному місті процедура своя. В першу чергу я б орієнтувалась на вдалі приклади країн, в яких я працювала. Цей досвід можна адаптувати. Наприклад, у Відні є окремі площі для рекламних муралів. Оренда такої стіні коштує досить дорого. При цьому на ній не можна розмістити що завгодно. Це має бути естетична робота, яка відповідає щонайменше критеріям якісної ілюстрації. Таку стіну можна орендувати помісячно і, в залежності від бюджету, планувати свою рекламну кампанію. Там розміщується в першу чергу соціальна реклама. Проект проходить спершу експертну оцінку, а потім затверджуються адміністрацією района. Нам вдалося орендувати її на п’ять місяців.
В Брюселі триває дворічний проект з публічного мистецтва, що надає простір в першу чергу жінкам-художницям, яких у світі стріарту менше, ніж чоловіків. Таким чином, місто потроху наповнюється саме жіночими голосами. Тобто в кожного міста є своя особливість, але усюди збережено основний алгоритм:
– оцінка портфоліо художника, концепції проекту
– вибір відповідної стіни
– створення ескізу
– експертиза
– затвердження з місцевим ком’юніті
– затвердження локальною владою
В Києві процедура має бути такою, що збереже цю канву і порядок. Зараз у нас є тільки один пункт із шости — останній. А п’ять попередніх ігноруються. Потрібно розуміти, що перші чотири пункти –– це відповідальність муніципалітету. Треба найняти людину або відділ з декількох людей, які будуть обробляти ці заявки, оцінювати, обговорювати, погоджувати, відмовляти і так далі. Тобто, потрібен окремий новий відділ, або додаткове навантаження на тих людей, що вже працюють у Департаменті культури. Не думаю, що вони будуть в захваті і не вірю, що це тоді швидко буде вирішено, бо всередині немає мотивації. Я роблю висновок з того, що, якщо б вона була, ми б вже побачили рух у цьому напрямку. З того, що можемо спостерігати, рухи робить тільки Женя Кулеба.
Тож я думаю, що потрібна незалежна комісія експертів (кураторів, архітекторів, художників, дизайнерів), яка буде збиратися раз на тиждень і обговорювати пару годин актуальні заявки на волонтерський засадах. Всіх так дістала ця ситуація, що багато класних експертів будуть готові долучитися, аби це закінчилося. І я в тому числі. На перших етапах місто має цих експертів уповноважити, а з часом —інтегрувати цей принцип в структуру адміністрації.
Що робити з тими муралами, які вже є
Сучасний стрітарт тимчасовий за ідеєю, а на ділі виявляється скоріше довгостроковим. Треба переглянути все, що є, зрозуміти, що реально спаплюжує місто, і в першу чергу створювати нові проекти (що пройдуть експертизу) на цих стінах, а не на нових.
З муралами, що стосуються вшанування пам’яті, на мою думку, поки нічого робити не потрібно. Ми спостерігаємо, як місто змінюється під час війни. Так, частина з цих проектів, на жаль, спірні в своєму виконанні. Але вони з’явились як реакція на втрату. Люди не просто так це зробили. Їм болить, вони таким чином створюють суспільну літургію. І я бачу це не як візуальну проблему, а як негативний тренд, який виник тому, що в державі не відпрацьований інструмент роботи з політиками пам’яті: як працювати з колективною травмою, які ритуали, події, проекти, програми ми пропонуємо людям, що втратили близьких. Чому їм аж так потрібно кричати про свій біль, щоб виносити це в простір міста? На мій погляд, це тому, що ми не дали їм іншого способу опрацювання травми. І це відповідальність держави. Таким чином, для мене мурали з воєнними –– це не причина, це, скоріше, наслідок.
Інше питання, чи місто має бути мілітарізоване, чи мають діти щоденно бачити на стінах свого будинку людей у формі, джавеліни, дрони і ППО — для того, щоб пам’ятати, що вони зростають у війні. На мою думку, місто має бути місцем зцілення, а не місцем ретравматизації. І для цього нам потрібно перестати наносити на нього нові шрами.
