Раз на рік, коли стає тепло, у селі Волсвин Сокальського району Львівської області “розквітають” білизняні мотузки. Нащадки Катерини Коліди, жінки, яка тут народилась, виросла, прожила життя і померла, вивішують на сонце 18 килимів ручної роботи. Унікальний спадок, що буяє шовковими і вовняними квітами всіх кольорів веселки, Катерина вишивала близько пів століття. Її діти передали вироби онукам. Красива сімейна традиція виросла з хобі і творчої жили старшої представниці роду.
Куди голка, туди й нитка
Катерина любила прикрашати все навколо себе зі самого дитинства. Малою носила одяг, оздоблений квітами, плела труночки. Ані художньої, ані звичайної загальної освіти отримати їй не вдалося. Рано померли батьки, довелось піти зі школи і працювати. Певний час батька дівчині заміняв брат Василь, що взяв на себе всю важку роботу. Але його заарештували. Василь потрапив у сталінський концтабір, де зник безвісти.
Катерина вийшла заміж, народила трьох доньок. Кожну вільну хвилину малювала і вишивала. Збирала гербарії, взимку обводила рослини рожевим милом і, дивлячись на літні заготовки, створювала малюнки на тканині. Спідниці, запаски, гольмани (жилети) на оксамиті, сукні, кожухи – все було прикрашено вишуканою вишивкою і могло б слугувати нитяною енциклопедією квітів Львівщини.
Чорне, вишневе, червоне тло, рослинні композиції традиційною гладдю. Майстриня все життя пропрацювала в колгоспі на сільськогосподарських роботах, вишивала у вільний час для власної розради. Жінка вдосконалила народний стиль вишивання, і сталося це з тривіальної потреби економити нитки, які вона виготовляла з одягу. Його ж збирала по сусідах і родичах. Односельці згадують, що Катерина, побачивши на комусь одяг потрібного їй кольору, могла попросити продати його. Нитяні вузлики на її витворах знаходимо тільки зі зворотного боку полотна. Це робить візерунки бездоганно гладенькими.
Вишивала майстриня для дітей, онуків і знайомих. Почала в часи радянського дефіциту, коли килими вважали предметом розкоші, коштували серйозних грошей і на їх придбання вишиковувались черги. Чекати іноді доводилося роками. Донька Катерини якось поділилась з матір’ю бажанням мати килим і неможливістю його швидко придбати. «Я тобі вишию», — вирішила майстриня.
Таємниці родинної скрині
Раз на рік килими на мотузках у Волсвині утворюють теплі строкаті коридори, подивитись на які сходиться все село. Таких тільки 18 штук в усьому світі, і тепер вони — музейна цінність. Скопіювати таку роботу дуже важко: Катерина не використовувала нічого готового, ані малюнків-зразків, ані фабричного оздоблення процесу вишивки. Тільки голки, флора Львівщини і нитки-саморобки.
Постійна нестача матеріалів уповільнювала роботу і відтягувала момент, коли подарунок можна було вручити новому господарю. Або додати до колекції, з якої Коліда позичала витвори односельцям в особливих випадках. Онука майстрині Оксана розповідає, що про вишиті килими її бабусі село дізналось через чиєсь весілля. Тоді родичі молодих попросили позичити щось вишите, щоб накрити брезентові намети, що їх зазвичай ставлять на свята. Катерина радо погодилась. «Відтоді кожне весілля у Волсвині нагадувало казкове шатро», — каже Оксана.
У музеї представлено шість робіт Катерини. Їх розташували на балконній частині другого поверху будівлі, поруч з музейною колекцією радянських килимів усіх часів, на великій торцевій стіні, єдиній для обох поверхів. Штамповане фабричне виробництво разюче контрастує з барвистим хендмейдом з Волсвина, який нагадує про що завгодно, та тільки не про епоху дефіциту. Родичі Коліди запропонували вишитий доробок музею, тому що вдома ним уже ніхто не користується. Мода на «килимові гніздечка» минула; донька Катерини зізнається, що вішати на стіни такі прикраси вже ніхто не буде.
Окрім музею декоративного мистецтва і родини, вироби майстрині зберігає сільська церква. На прохання місцевого священника Катерина вишила оздобу для богослужіння; зробила це дуже швидко, з душею. Частина її доробку пахне ладаном і миррою, перебуває під захистом вищих сил. Можливо, колись і ці роботи поповнять постійну колекцію музею, яка містить і старовинні українські зразки XVII століття. Під час війни їх не експонують зі зрозумілих причин. «А ви їх провітрюєте?» – питаю в співробітниці, що наглядає за залою з килимами, уявивши оксамитове багатство на мотузках у лаврському дворику. «Старовинні килими зберігають у складеному вигляді, пересипані тютюном», — пояснює вона. Посміхається і йде розглядати килим з Волсвина з великими жоржинами.
Мій телефон повідомляє про початок повітряної тривоги. Відвідувачі і працівники музею спускаються в укриття. Кидаю останній цього дня погляд на килимові стіни і встигаю здивуватись, що сигналу тривоги в приміщенні майже не чути. По дорозі згадую, що, окрім як для тепла і престижу, в радянські часи килимами користувались також для звукоізоляції. У музеї килими Катерини Коліди зажили власним життям і навіть навчилися гасити тривогу київського воєнного дня.
Виставка проходить у Національному музеї українського народно-декоративного мистецтва (Києво-Печерська лавра) до 27 серпня.
