Український інститут надіслав своє звернення понад 500 представникам партнерських інституцій і професійних мереж за кордоном і в Україні, заохочуючи їх поширювати заклик від свого імені, а також окремим листом звернувся до академічних спільнот та університетів Європи і Північної Америки. Інший відкритий лист про «культурні санкції» підписали понад 3800 журналістів, правозахисників, освітян, представників української культури. Аналогічні заклики ширять і відомі українці, які мешкають і працюють за кордоном.
Аргументи України неспростовні: Росія розв’язала невиправдану війну проти суверенної держави, грубо порушує норми міжнародного права, цинічно вбиває тисячі невинних людей і свідомо руйнує архітектурну спадщину українських міст. За таких умов будь-яка культурна співпраця з агресором нормалізує його злочини та створює для Росії нові майданчики для самопрезентації. Український інститут у своїх зверненнях наголошує: Росія десятиліттями інструменталізувала культуру для політичної пропаганди, вибілювання своєї міжнародної репутації, відволікання уваги світової спільноти від воєнних злочинів проти інших країн, утвердження імперських і колоніальних ієрархій у світовій гуманітаристиці.
У це дискурсивне поле були і є втягнуті провідні науковці, куратори, історики мистецтва, директори фондів, музеїв, фестивалів і філармоній. Чимало з них охоче співпрацювали з російськими державними інституціями навіть після 2014 року, воліли не зважати на сумнівне походження капіталу, який щедро фінансував таку співпрацю, і не ставили під сумнів токсичні, а подекуди й антинаукові наративи, які поширювались через російські мистецькі проєкти.
Особливо показовими були грандіозні виставки «російського мистецтва» у 2017 році, приурочені до 100-ліття Жовтневої революції, в MoMA в Нью-Йорку, Королівській академії мистецтв у Лондоні і Grand Palais у Парижі. Отримавши «режим найбільшого сприяння» і доступ до російських колекцій, іноземні куратори не цурались ані привласнення Росією художнього надбання України та інших країн, ані некритичної естетизації тоталітарного мистецтва.
Метафора «великої гуманістичної російської культури» остаточно вичерпала себе 24 лютого 2022 року, коли перші бомби впали на українські міста. Проте сентимент до Толстого, Достоєвського, Шостаковича чи так званого «російського авангарду» пишно квітне у свідомості мільйонів іноземців, які досі вірять, що культуру можна відокремити від політики, а відповідальність за війну покласти на одного-єдиного диктатора.
Солідарність усього світу з Україною справді безпрецедентна, і міжнародна культурна спільнота робить дуже багато, аби підтримувати Україну як словом, так і ділом. Утім реакція Заходу на заклики «скасувати російську культуру» є надзвичайно показовою для розуміння причин і масштабів проблеми, а отже – і для розуміння завдань, що стоять перед українською культурною дипломатією.
Низка інституцій, зокрема: Metropolitan Opera, Карнегі-хол та Баварська опера – розірвали контракти з диригентом Валерієм Гергієвим і співачкою Анною Нетребко й оголосили про відмову від співпраці з російськими митцями. Каннський кінофестиваль відмовився приймати офіційну російську делегацію та осіб, пов’язаних з російським урядом. На цьому тлі Королівська опера в Лондоні випустила ганебну заяву, в якій війна в Україні називається «гуманітарною кризою», а Росія не згадується взагалі. Більшість наших співрозмовників стримано відреагували на заклик припинити співпрацю з Росією, обмежившись словами підтримки і готовністю допомогти українським біженцям. Найбільш радикальну позицію очікувано озвучили інституції Польщі і Литви, натомість німці заявили, що «справжній ворог – це Путін, а не Пушкін», а більшість французів узагалі делікатно промовчали.
Водночас західні культурні й академічні інституції заповзялись запускати програми, покликані «примиряти» українців з росіянами й модерувати «міжкультурний діалог». Прикметно, що далеко не всі цікавляться, чи Україні потрібне примирення на четвертому тижні війни. Запускають численні резиденції і програми підтримки митців, розраховані водночас на українців, росіян і білорусів. Російські опозиціонери і «жертви режиму» урівнюються з українцями – жертвами війни; обидві сторони вважаються однаково постраждалими від Російської держави.
У такий спосіб розмивається спільна відповідальність усіх росіян за 23 роки путінізму, нинішню війну в Україні, пасивність та аполітичність суспільства, неспроможність і поразку громадянського спротиву. Дехто перевзувається просто в польоті: російський режисер Ілля Хржановський, очільник безнадійно скомпрометованого Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», заснованого на кошти підсанкційних російських олігархів Фрідмана і Хана, підписує лист з вимогою боротися проти злочинів Путіна в Україні. Усе це справедливо викликає гнів усередині України, але цілком нормально сприймається в умовному Брюсселі, Вашингтоні чи Берліні.
Ці симптоми не випадкові: вони засновані на фундаментальному нерозумінні іноземцями природи українсько-російських відносин, а також сприйнятті української культури й ідентичності як недостатньо суб’єктної та значущої. Тому міжнародна спільнота має нарешті збагнути, що війна Росії проти України є неоколоніальною, а кількастолітня боротьба України за незалежність – деколонізаційною; і ці екзистенційні задачі завжди будуть взаємовиключними. Україна виборює свою незалежність не лише зброєю, тому культурний фронт – не менш важливий, ніж воєнний.
Зверхній погляд частини культурного Заходу на українські заклики до бойкоту Росії й непереборне бажання «примирити» жертву з її агресором теж є глибоко колоніальними. Це світогляд, в якому діють жорсткі ієрархії: Росія все ще є центром, а Україна – маловідомою периферією; питома цінність російської культури вища, ніж життя людей; голос Росії за замовчуванням авторитетніший, аніж голос колонізованих нею сусідів. Ця парадигма безнадійно застаріла, тому ми категорично не можемо погоджуватись на «примирення» чи діалог, який не передбачає її деконструкцію.
Точка відліку будь-якого примирення з Росією знаходиться далеко в майбутньому: тоді, коли Росія повністю покине територію України, включно з Кримом і Донбасом; понесе відповідальність за воєнні злочини в міжнародному трибуналі і виплатить Україні репарації; коли впаде путінський режим, а наступний, демократично обраний уряд, рештки громадянського суспільства і медіа одностайно визнають і попросять вибачення в України за всі свої злочини; коли російське суспільство зможе критично осмислити свою поразку і зробити з неї висновки.
Звісно, цей сценарій звучить надто фантастично, але це не означає, що Україна має вже сьогодні погоджуватися на компроміси. Будь-яке прискорене чи передчасне примирення з Росією є вкрай небезпечним – воно стане новим витком реколонізації дискурсу про Україну в міжнародному контексті за старими правилами і в старих структурах. Іншими словами – збережеться нинішній погляд на Україну як культурну провінцію; Росія залишиться центром «слов’янських», «пострадянських» чи «євразійських» студій у світових університетах; світ охочіше примирятиметься з Росією, точніше жменькою її інтелектуалів, які все одно залишаться носіями імперського і колоніального мислення. Шанс для України встановити свої правила примирення може бути втрачений.
Питання «що робити з Росією після війни?» буде великим викликом для постколоніальних студій. Росія є прикрим анахронізмом, який випав з історичного часу і не пройшов болючий процес деколонізації, але це чомусь не готові розуміти західні інституції. Нинішня війна – шанс відкрити їм очі. Це шанс виробити нову оптику, нові засади співжиття і спілкування – не лише теоретичні, а такі, що втіляться в конкретні правові, економічні, гуманітарні політики, які опишуть і зафіксують новий світовий порядок. Україна має бути його співтворцем.
Роль української культурної дипломатії сьогодні – максимально наближати цей момент. Це завдання на довгі роки. У контексті російської війни культурна дипломатія має пропонувати не діалог чи примирення, а забезпечувати стримування (deterrence) від російського культурного і мовного домінування, захист від загроз для нашої ідентичності. Це наша робота на самозбереження.