Для мене 2021 рік — це насамперед рік продовження глибоких розмов і рефлексій про те, що відбувалося з нами як суспільством/ами за останні 8, 30, 80 років. Відбувся перехід публічних дискусій на наступні рівні, і хоч де-не-де пробігає така сама чорна киця, яка пробігала в 1994-му або у 2014-му, матриця збоїть не так фатально, як нам здається.
На моїх полицях стоять величезні видання про згадування та реактуалізацію — українських рецептів і культури приготування їжі, українських періодичних видань про культуру, української кінокритики 1920-х, побуту та звичок трьох поколінь українців. У медіа — багато матеріалів про те, якою були українські музика, мистецтво, кіно, журналістика, книговидання, театр сто, шістдесят, двадцять п’ять років тому. Усі ці книги та статті осмислюють чи бодай фіксують важливі для нас усіх фрагменти нашої історії. Вони доводять, що розмова про нас почалась не вчора і навіть не тиждень тому — вона з різною інтенсивністю і в різних формах триває певний час, а ми можемо цю розмову продовжувати на власних умовах, не винаходячи наново велосипед.
Дискусія про те, чи має український гуманітарний дискурс пам'ять і саморефлексію, повертає в новий бік. Тепер здається важливішим відчути, де межа між тим, що ми називаємо «інституційною сталістю», на яку молилися вісім післямайданних років, та інституційною інерцією, яка не дає не те що втілити необхідні зміни — помислити їх у нових, нескомпрометованих термінах. Які наративи нам слід переглянути, а які добряче проаналізувати і, видобувши з них щось корисне, піти далі?
Ми стали більше говорити про те, якими словами себе описуємо. Чи ми святкуємо встановлення чи відновлення незалежності? Що відбулося з нами в 1991 році? Чим був радянський проєкт для України? Чому ми зносимо одні пам'ятки і лишаємо інші? Чи бувають пам'ятники, встановлені без насильства? Як говорити про останні (щонайменше) 100 років української історії, не впадаючи в консервативну екзальтацію і жонглювання пережованими не нами наративами? Як говорити про те, що дійшло до нас через ненадійних оповідачів; оповідачів, яких цензурували; оповідачів, які нічого не розповіли?
Моноліт Історії нарешті кришиться, і з нього почало проростати життя — в розмовах про персональні досвіди тих, хто пережив (чи не пережив) ХХ століття, про неофіційні репрезентації, про роль фотографії та архівів, про стратегії оповідування. У такому ключі не страшно поговорити не лише про жертв, довкола яких ми будували свої гранд-наративи останні роки, а й про виконавців; про тих, хто стояв поруч і мовчав; про бенефіціарів; про те, що поділ на жертв і виконавців себе давно вичерпав, і можна нарешті почати уточнювати ступені залученості бабусь і дідусів в історичні події, хвіст яких не дає нам добре спати і донині.
У 2021 році вже дуже складно оголосити псевдоісторичний висновок про 10,5 мільйонів жертв Голодомору, назвати критиків цього висновку «рукою Кремля» і встановити це за даність. Дискусія довкола підрахунку жертв голоду 1932-1933 років змусила гучніше і ясніше поставити питання про методологію цих підрахунків і про інструменталізацію жертв. Починаєш навіть вірити у те, що антинаукова профанація рано чи пізно програє.
Як програв Сергій Лозниця, зробивши свій «Бабин Яр. Контекст» з універсалістською претензією на демонстрацію «правди». Ще п'ять років тому такий фільм був би однією з головних подій українського інтелектуального мейнстриму, але чи то режисер втратив чутливість і набув класичного колоніального погляду, чи то тему обрав не до снаги — фільм хоч і став гучним інформаційним приводом, але жодного внеску в розмову, яка триває, не зробив.
У намаганні продовжити свою препарацію «радянського» простору, антропології натовпу і оприявнення логіки, за якою у ХХ столітті чинились страшні речі, Лозниця врешті явив недосконалість своїх методів. Тема Голокосту вкотре продемонструвала, що без емпатії та постійної саморефлексії до неї краще не підступатись. У білому пальті пострадянського інтелектуала з вузьким набором універсальних, як йому здається, інструментів не можна нарізати салат з яскравої хроніки тих часів і претендувати на прорив у документалістиці. Тим більше, якщо вся ця хроніка знята представниками тоталітарних режимів і не може не нести на собі відповідний тягар репрезентації. Режисер це, на жаль, жодним чином не рефлексує у фільмі, відтак апропріюючи нацистські та радянські меседжі, зашиті у використаній хроніці.
Авжеж, лишається багато тем, яким бракує оприявнення, називання речей своїми іменами і детальних дискусій. Є ризик, що скандал з картиною Ади Рибачук і Володимира Мельніченка завершиться маленькою перемогою, а не початком роботи інституту репутації і змінами в артринку. Є ризик, що красиві сториз в інстаграмі зі званнями заслужених діячів культури зацементують мафіозну структуру управління культурою, яка наразі існує. Є ризик, що принцип мовчазної згоди, за яким нині відбувається багато процесів — від вибору художнього керівника одного великого меморіального центру до здачі фільмів у центральному органі виконавчої влади, який відповідає за кінематограф, — матиме нищівні далекосяжні наслідки.
Але поки ми про це запитуємо одне в одного, поки підтримуємо розмову і залишаємось у тому емпатичними, співчутливими, нетоксичними і прозорими, ми маємо майбутнє. У тому майбутньому будуть і бажані зміни, і болі, і підсумки року, який знову здаватиметься найважчим, і знову розмови, розмови, розмови. Коли розмови припиняться і слова втратять сенс, майбутнього більше не буде.