Євген Cверстюк «І настрій народу був такий, що йому потрібна була ця легенда»
Євген Сверстюк (13 грудня 1927 р., с. Сільце Горохівського району Волинської області — 1 грудня 2014 р., Київ). Український шістдесятник, літературознавець, публіцист, чільний представник дисидентського руху. Формуючись як особистість в умовах «відлиги», Євген Сверстюк потрапив до дисидентського руху наприкінці 1950-х років. Наприкінці 1950-х і впродовж 1960-х (аж до арешту 1972 року) Євген Сверстюк неодноразово протестував проти дискримінації української культури в СРСР. 14 січня 1972 року був заарештований разом із багатьма іншими українськими шістдесятниками. Слідство в його справі затягнулося аж на рік, хоча обвинувачення стосувалося лише «самвидавної» діяльності підсудного. У підсумку в квітні 1973 року «за антирадянську агітацію та пропаганду» Сверстюк був засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
-
Які основні дискусії були в Києві кінця 1980-х років? Можете згадати, хто і які ідеї обстоював? Наприклад, Набока вважав те, я вважав те, а ще інші інакше…
-
Ні, я так не можу. І мені навіть здається, що й дискусій особливих не було. Усе було таке синкретичне, таке загальне, що до визначення якихось особистих позицій ми не доходили. Позицій було в основному дві: одна проти влади і проти того стану, до якого довела влада українську культуру, і друга. Це було дуже добре висвітлено в Будинку культури на площі Фрунзе. Там збиралися «власті», присилали своїх людей від райкомів і від КГБ, звичайно, бо тоді КГБ тримало все в руках. З другого боку виступали так спонтанно на різні теми — про мову, культуру — люди з УКК [Український культурологічний клуб]
І їм було нічим крити: у той час був дуже великий бум на інформацію з Москви. Тоді важко було дістати «Новый мир», інші російські журнали. А там траплялися дуже цікаві публікації. У нас журнали продавалися в кіосках: «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», ціна по 11—14 копійок, а їх ніхто не брав. Оце ваша культура, оце ваша цензура, оце ваш інтелект.
Тоді зароджувалось гасло «Геть Щербицького», і воно звучало на кожнім кроці. КГБ ще не випускало зі своїх рук контролю, хоча цілком було очевидно, що воно не має інструкцій на такого плану події. Вони нікого не арештовували, нікого не затримували, а якщо й затримували, то вже під час святкування річниці Чорнобилю.
Це була перша спроба демонстрації, вони хотіли замовчати. Тоді виявила дуже велику активність дружина Набоки, Олесь Шевченко, інші. То, власне, я пригадую перший вихід на площу.
-
Скільки взагалі людей входило до УКК, не з боку влади?
-
Це було настільки невизначено, це було неоформлене
-
Членства не було як такого?
-
Майже завжди було кількасот. І дуже швидко поширювалася інформація, і дуже тягнулися люди до того. Я пам’ятаю одну свою лекцію про Шевченка, уже в 1987-му році. Це показник того, що вже можна було мати приміщення. У Будинку вчених дали зал. Вони ще не зовсім знали, кому саме, але вже й не дуже допитувалися. Якщо раніше допитувались, то тут не дуже. І я був трохи розгублений, коли побачив, як мало людей. А потім дивлюся: йдуть! Багато людей, цікавих, з такими обличчями, з таким інтересом слухають, що я цього й не чекав. І навіть приїхав хор український з Польщі, який шукав, куди піти ввечері, — і їх навели на це місце. Але це, здається, не був УКК.
-
Це було при товаристві «Спадщина»?
-
Мені здається, там було кілька товариств. Отже, я не пригадую жодного випадку, коли розганяли зібрання УКК. Інколи зали просто не давали. Мені запам’ятався той випадок, коли на площі Фрунзе у великій залі точилася дискусія. Ми не були дуже підготовлені до тієї дискусії. І дивлячись на розкладку, я зрозумів, що потрібно сказати слово. Насправді все було дуже стихійно, усе носилося в повітрі. І вони відчули поразку, стали контролювати приміщення, щоб не давати більше. Це єдине, що вони мали твердо у своїх руках. Стало питання про вибір нового голови. Пригадую, як мені пропонували, і я відмовився. У мене були такі мотиви: ні, я для них є як червоне для бика. Коли буду виступати, це не є ще спектакль для них, до цього вони не можуть бути готові, бо я можу виступити, а можу й ні, а якщо буду головувати, то цілком ясно, що туди треба кинути всі зусилля, щоб задушити й не допустити цього.
Я радився з Олесем Шевченком, і ми вирішили, що хай виберуть когось, а поки що я готуватиму доповідь про Стуса. Ішлося про те, щоб була підготовлена доповідь до 50-річчя з дня народження.
Я зібрав матеріали, тим часом Сергій Набока ходив вибивати приміщення. І він їм сказав, що в нас на порядку денному буде питання про план роботи на наступний рік. Це їх дуже зацікавило, і вони дали приміщення на фабриці «Взуттєвик» на Подолі. Але дуже далеко від центру. І в мене була підозра, що це таке невідоме приміщення, що там не збереться народу. Тим часом повна зала і стояли, зібралися. Своїм дали знати, що там не просто буде обговорення, що буде доповідь про Стуса.
Стус — це вже було ім’я. Ще неясне, але десь на вулиці якийсь хлопчина кричав: «Стус! Да этот гениальный поэт!» Це дуже добра реклама, коли чоловік на вулиці кричить. Якісь були спроби через Спілку письменників започаткувати. Спілка письменників була жалюгідно перелякана на той час і могла виконувати тільки те, що доручали дзвінками. Вона була абсолютно контрольована.
— Це Загребельний нею тоді керував?
— Я навіть не знаю, хто нею тоді керував. Вона тоді була ніщо. Я тільки можу сказати, що коли повернувся із заслання у 1984 році, восени 1983-го, то в Києві була така мертва тиша, що я знав тільки про одну подію. І ніякого зв’язку не було з колишніми колегами, поетами, літературознавцями. Я був абсолютно самотній. Улаштувався, як і на засланні, столяром. Зрозуміло, була зустріч із якимись чинами з КГБ, які мені пропонували якусь роботу в якомусь інституті. І я відмовився. Я сказав, що я не кандидат і не доктор наук, я не знаю, яку роботи вони можуть мені запропонувати. Я маю професію столяра і працював столяром п’ять років.
-
Це був кінець 1980-х років, коли ви працювали столяром?
-
Так. Їх це дуже не влаштовувало. Вони хотіли знайти таку роботу, яка була б дуже контрольованою і на якій можна було б тиснути, де можна було вимагати від робітника заяв, скарги, які можна буде розглядати. Тоді навіть стояло питання про те, чи мені до них звертатися по роботу чи самому шукати. І тут було дві точки зору. Ліберальніша була в Глузмана, який вважав, що треба самому шукати. А досить песимістична в Антонюка, який сказав, що скільки б ти сам не знаходив, усе одно тої роботи не візьмеш. Але мені пощастило, вдалося вдати, що я шукаю через них, але самому шукати, і після всіх експериментів я вже їх вивчив, що вони пропонують. Я вже був чоловік підготовлений. Я сам випадково зайшов у механічний цех фабрики номер два індпошиву, там уранці засідали і сказали: «Дивіться, нам якраз треба столяра, а тут він сам приходить. Так давайте його зразу й оформимо». І вони мене зразу оформили. І мої шпики, які супроводжували мене, навіть не здогадувалися, чого я туди зайшов, у це приміщення. Очевидно, вони здогадувалися, що шукав туалет. Тим часом я повертаюся вже фактично оформлений.
Я знайшов добру роботу, яка не була дуже контрольована. Я не буду розказувати, які в мене були пригоди, коли я виходив на вулицю зі своїм термосом і читав книжку, це було десь за містом. Книжка була «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. Підходить міліціонер і питає мене, що це. Вони перевіряли в тих місцях різних підконтрольних осіб, за якими стежили. Я дуже чемно з ним розмовляв, щоб він не поцікавився книжкою. І він книжкою не поцікавився. Я не знаю, що мені тоді було б, мав би дуже великі неприємності. Нового терміну вони тоді не дали б, звісно, за «Архіпелаг ГУЛАГ», але я відчував ситуацію, це були б підстави до роботи зі мною. У 1987 році вже було цілком очевидно, що вже нового терміну не буде, і ми вже не боялись того. Це дуже важливо, що навколо УКК збиралися люди, які були вже репресовані, які були переслідувані, які заглядали страху у вічі. Решта ще дрімала в летаргійному переляку, летаргійному сні.
У Києві було два десятки дисидентів. Решта була українська інтелігенція, вчителі, робітники. А між дисидентами було якесь внутрішнє коло, чи ви всі були різні, суджені за різними, хоч і подібними, статтями, але з різним життєвим досвідом. Фактично були різні, ми вже потім знайомилися. Ті, що були засуджені за подібними статтями, ще не поверталися.
Овсієнко ще сидів. Олесь Шевченко вже був, ми з ним відразу зблизилися, це була дуже близька позиція. Менше я знав про коло Набоки. Але було цілком зрозуміло, що це люди розкріпачені, з якими можна говорити, які не донесуть і яких можна не остерігатися. І це дуже важливе, не тому що боїшся, але не хочеться входити в цю пусту гру, коли є можливість щось робити.
— А роль комітету держбезпеки в тих подіях… Очевидно, ви бачили зримий образ кагебіста або райкомівського працівника якогось, який приходив і впливав, галасував, заводив непотрібні розмови. Але ж КГБ хотіло мати або й мало свою людину у вашому середовищі. Чи ви стикалися з такими підозрами? Пам’ятаю початок 1990-х, кінець 1980-х у Миколаєві. У нас було вкрай непристойно про щось запитати, якщо тобі про це не розповідали. У нас виходила газета «Чорне море», як у вас «Наша віра». Я хотів туди писати замітки, але мені ніхто не робив такої пропозиції. І я розумів, що не можу туди запропонувати послуги, поки мене не запросять. І так сталося, що я став редактором цієї газети, не написавши туди жодної замітки. Це були паралельні світи: я купував цю газету, мене бачили, але я не міг нав’язати як учасника подій […] І ми дуже боялися, що в нашому середовищі є люди, прислані спецслужбами. Оця підозріливість була тут, у Києві, бо в нас коло українське було дуже вузьке, я жив з 1989 до 1994-го в Миколаєві.
— Я вам скажу, що перевага тих людей, які були суджені, полягала в тому, що вони вже знали, чого боятися, а чого ні. Вони лякані, але гартовані. І зек відчуває плечима, чи є за ним шпик, чи ні, чого боятися, чого ні. Коли виступав, я завжди знав, що там сидять шпики, але хай вони слухають. Там був виклик певний, певне зухвальство. Особливо 1987-го року, по-перше, я хотів би сказати, Оксана Яківна Мешко поїхала за кордон і вона якось дала мені знати, що той Конгрес українців чекає від мене слова. Він був у Нью-Йорку. І це був період участі в УКК. І я підготував те слово, але як його передати? Я поїхав у Москву й по телефону передав до Західної Німеччини Галі Горбач. Московський телефон нейтральніший, ніж київський. Він міг, якщо оплатити, витримати і пів години, і годину розмови. Таким чином вдалося зухвало це передати, і воно там було прочитане.
На фабриці «Взуттєвик» я прочитав доповідь про Василя Стуса, до якої готувався і якій надавав великого значення, хоч і було фактично два дні для підготовки того всього, усе готувалося так несподівано, імпровізовано. Але є приміщення на такий-то день, отже, все має відбутися в такий-то день. Я прочитав цю доповідь, розраховуючи на те, що вони прийдуть. Більше того, я набрався зухвальства і сказав, що ця доповідь до 50-річчя з дня народження Стуса буде передана за кордон для ЮНЕСКО з метою відзначення 50-річчя замордованого в таборах поета. Це імпровізація, звісно, була.
У ЮНЕСКО подають за кілька років, узгоджують і так далі. Ну але сам факт — це було найбільш таємне, за це найбільше судили. А тут зухвало було оголошено, що це передаватиметься. Це перше. І друге, що мене вразило на цьому вечорі: уся аудиторія встала. І це була величезна аудиторія. Це засвідчило те, що громадська думка йде попереду, вони готові це чути. Для коректності мушу сказати, що доповідь справді була передана за кордон […] І було передано одному українському інтелігенту, доброму знавцю англійської мови. Він не наважився перекладати, але все одно доповідь була перекладена, передана до ПЕН-клубу, а ПЕН-клуб передав Горбачову. Я не сумніваюсь, що Горбачов це передав до Київського ЦК. Я припускаю, що та книжка, яку вони замовили з ЦК про Василя Стуса, має зв’язок із цим листом. Тому що самі по собі вони ніколи б не здогадалися, що є такий Стус і що він вартий того, щоб про нього видавати книжку.
—Це ви про яку зараз книжку говорите?
—«Дорога болю» [Стус В. Дорога болю: Поезії. — К.: Радянський письменник, 1990]. Замовили Михайлині Коцюбинській передмову й укладання. І звичайно, вона зраділа, що є таке замовлення, і зробила. Але я не сумніваюся, що в самому ЦК не було таких умів, які додумалися б, що пора видавати Стуса. Навпаки, скільки я пам’ятаю, були спроби подати Стуса на основі його кримінальної справи. І на оцю кагебістську статтю в мене є відповідь за підписом моїм… Потім була вже публікація. А вже восени 1989-го було перевезення праху Василя Стуса, була публікація Жулинського в «Літературній Україні» примирливого характеру. Мовляв, припускався поет помилок, не міг сконтактувати, зжитися зі своїм середовищем, влада теж припускалась помилок. Але це була спроба показати одного з таких невдалих поетів, які свого часу потрапили під колеса державної машини. Це мене так обурило! Я тоді був у Надії Світличної. Вона мені показала з жахом цю публікацію, і я, пригадую, зразу сів і написав памфлет «Тов. Коцький і Великий Птах». І назвав у цій публікації прізвище. Вона десь була опублікована в нашій газеті, а тоді в газеті «Слово». Це була боротьба за Стуса. І це була дуже серйозна боротьба. Вони відчули після похорону, що то був герой, вартий легенди. І тоді вони стали її гасити. Стали різними способами тримати під контролем цей міф. А я думаю, що фактично вони тільки роздували вогонь. І сама історія життя, і характер, і характер творчості — усе заповідалося на легенду. І настрій народу був такий, що йому потрібна була ця легенда.
Вахтанг Кіпіані, Євген Сверстюк. Вересень 2002 р.