На золотавому тлі жовтня майоріли барвисті фестивальні прапорці, глядачі поспішали на зустріч з пригодами, а настрій учасників випромінював бажання спілкуватись та ділитися враженнями. Інтонації дивування та захоплення звучали у розмовах фахівців та глядачів після перегляду вистав, що доповнили програму поза конкурсу. Так, словацька казка "В гості до Сонечка" (реж. Марцін Мажець) Львівського академічного театру естрадних мініатюр "І люди, і ляльки" замінила показану в онлайн конкурсі виставу "Сніжинка для вовчика" ( реж. Олекса Кравчук). А прикарпатські лялькарі мусили докласти значних зусиль, аби глядачі побачили роботу Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок ім.Марії Підгірянки. Непередбачені обставини змусили замінити показ вистави "Момотаро" на показ казки за мотивами білоруських народних сюжетів "Про те, про се". Обидві вистави були створені режисером Володимиром Підцерковним і зберігають в репертуарі пам'ять про роботу майстра. Конкурсні роботи цих колективів отримали високі відзнаки Журі, а позаконкурсні вистави спонукали до розмов про стиль спілкування з малятами.
Про те, чи допомагає гра говорити правдиво ми говорили з учасниками фестивалю. Моїми співрозмовниками стали Світлана Храмкова та Тетяна Шелельо - акторки львівського театру "І люди, і ляльки", актор Івано-Франківського обласного театру ляльок Петро Бабінець та вінницькі школярки Марія Колесник, Надія Іванишина, Ірина Коваль, Ангеліна та Іванка Білоконь - учасниці Дитячого Журі. Бесіди торкались роздумів про традиції театру для дітей в культурах різних країн, режисерських задач, які скеровують гру акторів, огляду можливостей театру. Спробую передати почуте.
Розмова з актрисами Світланою Храмкова та Тетяною Шелельо струменілась в атмосфері шоколадного кавування. Спогади про те, як створювалась вистава "В гості до Сонечка", яке вона має звучання в репертуарі театру, які вимоги окреслюють стиль гри з сучасними глядачами наповнювали нашу бесіду. Тези розмови я поєднала у монолог, бо на мою думку дует актрис звучав гармонійно та цілісно і зі сцени, і під час інтерв'ю:
" Польський режисер Марцін Мажец (Marcin Marzeс) з Гданська, працює в театрі Teatr Barnaby. Це театр одного актора. Він режисер своїх вистав, і по суті актор. Але він співпрацює і з іншими театрами. Ми познайомились з ним на нашому фестивалі "І люди, і ляльки" у Львові. І запросили до співпраці. Репетиції цієї вистави проходили в Польщі два роки тому назад. Наші актриси разом з художницею інтенсивно працювали і показали виставу у Гданську. А коли повернулись, то признавались, що нічого не пам'ятають, бо то була дуже насичена робота, і багато нюансів в останній момент було вирішено. Те, як працює Марцін значно відрізнялося від звичного для нас процесу. Він дуже просто розмовляє з дітьми, нічого не награє. Намагається завжди показати живість ляльки. Дати їй життя. Це виявляється в широкому проявленні, широких пристосуваннях. І наші актриси цього ніяк не вловлювали. Їм було це важко. Робити яскравого персонажа і водночас не грати його, а відштовхуватися від своєї природи - зовсім не звично. У здавалося б, банальних речах, він бачив не банальність, і витягував щось особливе та цікаве. Так Іжачок у нашій виставі не спокійний мудрець, який збирає грибочки та яблучка, а блюзмен, який несе певну сучасну філософію.
І п'єсу "В гості до Сонечка" написав Марцін Мажец. Він був впевнений, що в нас ця казка дуже відома, як "Колобок" чи "Котигорошко". Але ми не згадуємо цей сюжет, як дуже відомий. Ельвіра Босович, наша художниця та координаторка роботи, переклала текст українською. Польською інакше звучать слова. Приміром, "равлик" польською звучить: "шлімак". І відразу тон інакший виникає, ніби слово по-іншому віддає енергію. Курчатка в польському варіанті мають колоритний характер розбишак. А в українському перекладі, їх слова звучать ніжніше. Так мова відкриває акторові колорит персонажа та підхід до ролі. Мова дуже важлива, слово дуже важливе. Ми через цю енергію життя намагаємося ляльку оживити. Режисер ставив завдання не ускладнювати, а навпаки йти по простому, тому що це - найкраще. Ми занадто ускладнюємо життя, виправдовуємо героя, шукаємо його діям пояснення. А в грі усе просто. Але потрібно гру наповнити життям, енергією.
Коли Марцін бере ляльку в руки, вона в нього стає божевільна в дуже доброму сенсі цього слова. Лялька може бути дуже проста, навіть грубо зліплена. На неї подивишся, то здається, що дітям її не слід і показувати, але коли він нею діє, то дивишся і дивуєшся. А ще він працює дуже близько перед дітьми. В Польщі взагалі діти нерідко сидять на подушках перед сценою. Дуже часто діти "пишуть" казку разом з виконавцями. "Як ми назвемо цього героя?" - запитує актор, і діти називають персонажів, з якими актори вже грають так, як назвали діти. І тоді глядачі стають учасниками. Дуже часто малята приходять на сцену, торкаються ляльок. І це вважається нормальним. Для нас дивно, якщо на сцену вийде якась дитина і почне бити поганого персонажа, або наказувати йому припинити щось робити. Бо у нас сприймається сцена за простір для акторів. А в Польщі дуже часто після вистави діти мають можливість ляльку потримати в руках, хоч потім майстрам їх нерідко доводиться лагодити. Марцін не привласнює собі ані роль, ані ляльок, ані виставу. І таким чином він не закривається від дітей і не каже: "Це моя робота, сидіть і дивіться", а він каже їм навпаки: "Підійдіть ближче, давайте зіграємо разом, будемо разом творити".
А ще ми отримали цінний досвід про те, як не шукати "правильність" або "неправильність" вчинків та не ускладнювати ланцюжок сюжету. Приміром, в казці курчата зустрічають Зайчика, якому вони обіцяють дати шоколадку за допомогу. А потім про це забувають. Є така даність. І ми не акцентуємо те, що курчатка не виконали обіцянки. Переживали ми за це, та й добре. Просто в п'єсі не важлива та шоколадка, а важливе гуртування героїв до якоїсь спільної ідеї - спільної дороги. А коли до появи карантинних обмежень не було вимог щодо дистанції між акторами та глядачами, то актори в зал виходили і проходили поряд з дітьми. Також у п'єсу вбудовані жарти та звичні репліки, які проявляють менталітет суспільства. З цією шоколадкою були трохи незрозумілі ходи і ми доповнювали тексти власними жартами. Так, репліки мами курки передають звичні нам дотепи між батьками та дітьми. Важливим є і те, що героям вистави допомагає впевненість та впертість: ніхто не знав, але усі йшли. А курчатка у казці першими помічають проблему та поєднують інших. Їх наївна віра що у пригоді вони дійдуть до Сонечка - дуже простий приклад того, що варто докладати зусилля до відновлення в житті тепла та світла.
Сміливість вистави була в тому, що ця робота на двох акторів. В нас є ще дві вистави в такій категорії: "Пустотливе жабеня" та "Хто сказав "Няв"?". Це планшетні вистави, всі три на двох акторів. Але "В гості до Сонечка" відрізняється музикою, стилістикою ляльок. Вони не зовсім "правильні". Якщо ти дивишся на ляльку, то вона не викликає одразу захоплення, але вона цікава своєю неправильністю, опуклістю, лохматістю. А музика у виставі також не є банальною. Бо в театрі для дітей дзвіночки та синтезатор часто спрощують звуковий простір. Ми прагнемо глядачам ще до початку вистави вмикати таку музику, яка налаштовує їх на певну атмосферу: щось середньовічне, або колоритно львівське, те що допомагає налаштуватися на певний настрій. Тому що музика окреслює картинку, і це важливо. Марцін жартома назвав музику до цієї вистави "казахське техно", але у цьому є особлива ознака - поєднання незмінного, кореневого наспіву та колориту сучасних ритмів. Це не спрощений наспів дитячих мелодій, а повноцінна музична канва вистави, яка відкриває дітям діапазон різного.
Розмова торкалась і роздумів про акторські "злами", і про відповідальність за обраний стиль спілкування з глядачами, в якому дія відкриває дітям життєві цінності. Приємним сюрпризом під час церемонії закриття фестивалю звучало рішення Журі відзначити роботу акторки Тетяни Шелельо особливою нагородою "За створення низки образів у виставі".
Робота Дитячого Журі фестивалю нагадувала квест, в якому підлітки день за днем аналізували переглянуті вистави. Їх розуміння конфлікту та аргументи на захист антагоністів відкривали причини інтересу дітей до негативних героїв. Міркування юнок про те, що в житті не кожному слід виказувати власні емоції, дозволили припустити, що актор - людина, яка довіряє іншим. І тому актор не приховує емоції від глядачів. Навіть негативна роль має відкрити те, що переживає персонаж. Тобто, театр вчить довіряти, виявляти емоції та вміти їх тлумачити. Дівчата щиро поєднували спогади дитинства та роздуми про силу мистецтва:
"Коли є негативний герой, ти не зразу розумієш в чому він поганий, адже інколи він робить, навіть, і добро. Ось я згадую казку про мельниківну, яка усіх женихів гарбузами закидала. Вона загадала для себе такого чоловіка - неможливого. І до неї прийшов справжнісінький ЧОРТ. І цей ЧОРТ сказав їй:"Я той, кого ти бажала - і лихий, і добрий; і володар, і раб твій; і багатий, і бідний". І вона виконувала три його завдання. Але замість того, щоб похвалити її, він казав: "Не потруївся твоїм калачем - і на тому спасибі". Вона була дуже самолюбива, дуже любила свою вроду, весь час проводила коло дзеркала. І коли до неї приходили женихи, навіть якщо вони були непогані і подобались їй, гординя не давала їй сказати: "Давай познайомимося". Вона завжди в них гарбузами швиряла. А коли їй дістався справжній ЧОРТ, вона пішла на базар, щоб виконати останнє завдання і вишити рушник. Там мельниківна побачила хлопця, який був і гарний, і добрий, але від своєї гордині вона його, можна так сказати, "відшила". А потім ще довго про нього думала. А коли він прийшов до неї свататися, то як ви думаєте, вона вийшла за нього? В кінці було питання, чому ЧОРТ називався і добрим, і лихим. Лихим - бо він і є лихим, а добрим чому? А хто зняв з неї пиху, хто заставив її працювати? Хто допоміг їй зрозуміти, хто їй точно потрібен і хто їй подобається?"
Дівчата запропонували відзначати у майбутньому яскравих виконавців ролей негативних героїв. Адже місія акторів - так зіграти персонажа, який заважає добру, щоб підкреслити значення вчинків героїв, які долають перепони. Аби рухатися наввипередки, театру важливо чути камертон, який пропонує глядач.
"Приз глядацьких симаптій", за визначеням Дитячого Журі, отримав колектив Івано-Франківського обласного театру ім.Марійки Підгірянки саме за позаконкурсну виставу "Про те, про се". Лялькарі з Івано-Франківська захопили глядачів вигадливою грою. А роздуми про місію лялькаря актор Петро Бабінець, відкрив у розмові, яка кристалізувала принципи правдивої гри:
- Ви свідомо йшли до того, щоб бути актором в театрі для дітей?
- З досвідом, з часом розумієш, що в театр для дітей, як і в будь-яку сферу та професію, люди потрапляють невипадково. Бо все ж таки, коли ти працюєш для дітей, ти маєш своєю присутністю створювати живу енергетику. Щоб дитина дивилась на тебе і розуміла, що ти хочеш від неї. А ще додаємо те, що ми називаємо святим - енергетику слова. Чому кажуть, що коли діти дивляться виставу, то ти їх ніколи не обдуриш? Дитину обманути найважче у житті, бо вона чує слово і зчитує емоцію, яку ти підкладаєш до слова, вона відчуває, чи вдасться спілкування. Насправді цьому треба вчитися...а ще до цього треба мати внутрішню потребу. Я не свідомо йшов, мене привело. Я вчитель музики, але потім я почав працювати в драмі і з драми мене запросили в театр ляльок. І я в дорослому віці вперше побачив у житті лялькову виставу. Я настільки був захоплений, як малі діти, коли щиро відбувається дійство. Правда, я не люблю цього визначення , що театр ляльок - це для дітей. Театр для будь - кого - для дітей, для дорослих. Тому дуже хороше визначення, що театр для тих, кому від 3 до 103. Хоча найважча аудиторія, то є дитяча аудиторія. З нею треба думати що ти робиш, і що ти говориш.
- Вистава "Про те, про се", здається розмовою, в якій діти вам потрібні.
- Бо в цій виставі такий стиль і жанр, який дозволяє легкість у спілкуванні. Інакше це буде просто розповідь казочки з показом, бо ми працюємо з ляльками простої вертепної форми. Але її також треба оживити. Чесно вам скажу, цю виставу ми вже граємо роки. І я ніколи збоку її не бачив. Але ми жодного разу не мали однакової вистави. І це найдивніше, бо як станок, я не можу працювати.
- Дитяче Журі відзначили саме вашу виставу, хоча були інші за схожим казковим сюжетом. Юні експерти висловили думку, що театр відтворює, як одну історію і в житті по-різному можуть передавати різні люди.
- Це круто. Тоді ми донесли свою ідею. Бо режисер вистави Володимир Підцерковний особливо пильно вибирав драматургію. І це була п'єса білоруського драматурга, яку режисер сам перекладав. Він казав, що театральний переклад відрізняється від літературного, бо дію на сцені задає слово. Тому логіка тексту задає легкість гри, лягає на те, що ти робиш. Ми так близько живемо, білоруси та українці. А я до того часу, як ми почали роботу над виставою не думав, що у білорусів не той самий "Колобок", і не та сама "Коза Дереза". А в них, виявляється, історії про пиріжок і про козла. У знайомих сюжетах відбувається щось інакше, відкриваються особливі повороти і навіть, закони життя народу.
Нам ця вистава легко грається, бо ми з Тарасом Винником, дуже добре відчуваємо на сцені партнерство. Я інколи і не бачу, що саме Тарас робить, але відчуваю його. І ми розуміємо хто про що думає і відчуваємо, що маємо робити в будь-який момент. У нас дуже класно ансамбль склався - як починаємо виставу, так і живемо на сцені, ніби ми прийшли з реального життя".