Скільки я його пам’ятаю, він завжди підсвічував справжніх майстрів, або талановитих початківців, або видатні явища. І за ці роки, що він настроював світло і наводив промінь на тих, хто заслуговує овацій, сам непомітно опинився в режисерському кріслі за кадром, поза софітами. Він не був noname режисером чи продюсером, Боже збав – артистична натура, впізнаваний мистецький почерк, яскрава комунікабельність і найширший нетворкінг завжди виносили його в центр уваги, і все ж він залишається недооціненим. Може, від цього теж умирають?
Контури реального масштабу Проскурні проявляються тільки зараз, коли душа відділилася від тіла, а в некрологах уважніше перераховують усе, що Сергій зробив. І з’ясовується, до всього культового й епохального в українській культурі часів Незалежності і трохи напередодні він причетний: львівський фестиваль альтернативної культури «Вивих», перша «Червона рута», презентація книжки «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко (формат суду вигадав саме він), театральні фестивалі «Золотий Лев» у Львові і «Мистецьке Березілля» у Києві, «Гранди мистецтва у Львівській опері», святкування 60-річчя Романа Віктюка у Львові і Києві, гастролі театру імені Шота Руставелі, заснував театр-студію «Будьмо», поставив кілька вистав за поезією українських поетів, інавгурація УКУ, після Помаранчевої революції зрежисував безліч державних заходів, які завжди впізнавані як Проскурнівські, фільм «Шевченко. IDентифікація» та інші.
Згадувати Сергія означає згадувати всі творчі, експериментальні, епохальні або авантюрні культурні події.
1990-ті. Театральний фестиваль «Мистецьке Березілля». Перед кожною виставою Сергій із дзвіночком – для директора фестивалю зовсім несолідний молодик, але переконливий, бо про театр, здається, знає все. Купка студенток-театрознавиць із оргкомітету навколо Проскурні викликали страшенну заздрість – вони дивляться усі вистави, спілкуються з такими театральними зірками, вони стііільки знають про сучасний театр, вони так весело й невимушено розрулюють безкінечні трабли.
1996. Ювілей Романа Віктюка і парад його вистав у Києві. Проскурня захлинається захватом і відверто захоплюється Віктюком, так ніколи не поводять себе організатори подій. А він і не організатор, він – Деміург, створив свято Віктюка у Києві, свято його театру, його світу, його присутності. Щовечора – нова вистава Віктюка, і інтерв’ю за лаштунками під час вистави, і збуджений Сергій виринає то тут, то там – голова паморочиться від емоцій і вражень!
2007. Василь Вовкун став міністром культури, Сергій Проскурня, однокурсник по театральному інституту імені Карпенка-Карого і товариш – його радник. Усі добиваються першого інтерв’ю з міністром. Я пишу і дзвоню в пресслужбу, користуюся знайомствами. Нарешті дзвонить Сергій, з яким ми тоді знайомі, не більше, каже: дивися, у нього купа роботи, обмаль часу і одразу маса проблем, але в тебе буде інтерв’ю – ось тобі програмна доповідь міністра, встав у неї свої запитання, тільки відповідь ні в якому разі не міняй – там всі формулювання вивірені. Я обурена: такі у вас уявлення про журналістику в країні після Помаранчевої революції? Журналістика – це чесна розмова, відповіді на актуальні, гострі запитання, а не складені спічрайтерами округлі формулювання! Таких казусів, впевнена, у всіх, хто працював із Сергієм, було й було, але завтра він бачив тебе десь на відкритті виставки, концерті чи пресконференції, жартував, обіцяв щось ексклюзивне – та й потому, інцидент вичерпано.
2009. Знайшла свою статтю про колегію Міністерства, і там такі слова: «Перед будинком на Івана Франка, 19 тепер стоять керамічні скульптури Сергія Радька — творчі штуки, які задають настрій на вході до міністерства. Виявляється, це була ідея радника міністра, театрального режисера Сергія Проскурні. «Класно, — радісно кажу Проскурні, — можна «експозицію» хоч щомісяця міняти, скульптурні ж симпозіуми у нас час від часу проходять, і в запасниках теж багато цікавих речей пилом припадає. І з лендартом можна експериментувати». Проскурня був не в дусі і на нервах: «Треба, щоб цим хтось займався, а мені вже набридло бути електровіником. Скоро Проскурні тут не буде».
Наші зустрічі нанизувалися закономірно – завжди на культурних подіях, стосунки зав’язувалися і теплішали. У 2009-му він із гіркотою розповідав, який опір чинять йому в Одесі на посаді в.о. генерального директора оперного театру, і, як завжди у таких випадках, «бутерброд» із іронії і суму. Про цю ситуацію писали і я, й інші журналісти, втім в Одесі Проскурню «з’їли», хоча судячи зі спогадів одеситів у фейсбуці, його перебування в Одесі не пройшло намарне – трохи він зарядив місто своїм чаром.
Потім раптом у 2014-му подзвонив: поїхали в Черкаси, буде класна вистава, сучасна драматургія, я хочу струснути і оживити театр. Ну ОК, поїхали. Автобус біля філармонії, сходяться люди, з кожним жартує, обнімається. Уже в автобусі дізнаюся, що тепер Проскурня – головний режисер Черкаського театру імені Шевченка, створив Черкаську театральну лабораторію, в рамках якої ставлять п’єси сучасних драматургів про сьогоднішнє життя. Він постановив собі привести в театр молодь, яка звикла думати, що театр – це нафталін і нічого цікавого там бути не може. Здається, ми, тобто глядачі, сиділи на сцені, дивилися антиутопію «Сканнінг», а потім обговорювали. Атмосфера була творча і андеграундна, нагадувала лондонські мистецькі підвали. Пізньої ночі ми сідали в автобус, щоб їхати в Київ, а він залишався махати нам і посилати повітряні поцілунки, задоволений зробленою роботою, ніжний і зворушливий. Без нього в автобусі вже не було так затишно і атмосферно…
2016. Літо. «Валю, приходь сьогодні у Sentrum, попередня прем’єра рокмюзиклу про Майдан». Цікаво. Поки чекаємо на початок, серед розставлених у залі бочок хлопці і дівчата розносять прості канапки із вареною ковбасою, сиром і чай – занурюємося в атмосферу Майдану. Співає Толік Сухий, київський андеграунд пам’ятає цього барда часів Революції на граніті. Сергій (у бейсболці й футболці з написом Got to be free) каже, що Толік бідує, випиває, але ж він дуже талановитий і теж історія. Грають харизматичний Дмитро Лінартович, міністр-актор-друг Євген Нищук, лідер Kozak System Іван Леньо, на сцені балет, рокгурт, оркестр, в кінці соло автора музики, банкіра Володимира Лавренчука. Це дуже незвично – Революція гідності з балетом і рокбаладами. Так багато свіжих спогадів, що важко збагнути, чи ця форма не занадто «барокова». У залі політики, Уляна Супрун, Катерина Ющенко, митці, журналісти, бізнесмени, і вже частують витриманим віскі та іншим благородним алкоголем, і всі говорять, говорять – збуджені від спогадів і радості, що Майдан переміг. Зараз рокмюзикл Got to be free йде в іншій постановці в Театрі на Подолі.
2017. Проскурня від Мінкульту робить у Кропивницькому мистецький фестиваль – «жирний», з розмахом: найкращі театральні вистави, музиканти, поети, найкращі куратори. А мені особливо запам’яталася поїздка на хутір «Надія» – садиба драматурга Івана Карпенка-Карого: просторінь, музей, вражаюча історія Тобілевичів, і Сергій, який знає, здається, кожний поворот цієї історії і ще сто фактів і супутніх історій. У місцевої жінки він уже замовив на обід «фантастичні пиріжки» і так їх описав, що група чекає на пиріжки, як на Годо. Він тримає на собі групу, атмосферу, цікавість і водночас встигає розповідати щось «тільки тобі». З 2004 року, після Помаранчевої революції, Сергій Проскурня робив багато свят і мистецьких проєктів «на замовлення держави»: і хоч при владі були однодумці, видно було, що для політичної еліти його ідеї заскладні і заінтелектуальні. Чи став він до кінця своїм – освічений, інтелігентний, штивний, глобальний – для мене відкрите питання.
Ще 2017. На виставці «Чисте мистецтво» в Арсеналі він на бігу каже: на нараді в Мінкульті читав сьогодні твою статтю про виставку – на 10 хвилин випав із наради. На афтепаті після виставки в квартирі Лідії Лихач багато говорив про «Євробачення» в Києві, де він того року був супервайзером. Трохи вихвалявся, трохи ображався, що розмови переключаються на виставку. І знову про «Євробачення» і Сальвадора Собрала, якому зробили операцію на серці, і про те, що він сказав, коли прийшов до тями, і як зараз почувається – по дорозі з Житомира, коли Людмила і Геннадій Зубки запросили у Кмитівський музей групу культурних діячів. Трохи захмелілий, добрий і кумедний. А коли пересіли з автобуса в машину, розповідав про грандіозні плани з фільмом про збитий "боїнг", про голлівудських акторів і домовленості з провідними студіями. Калейдоскоп зустрічей, уривки розмов, з яких пам’ятаєш очі, інтонацію і атмосферу його присутності.
Я не пам’ятаю, як ми познайомилися і коли стосунки з офіційних стали теплими – у нього ці переходи були такими непомітно-органічними. То гукне у Львові в «Вероніці» і пригощатиме кавою, знайомитиме з молодими друзями. То подзвонить раптом: «Ти так гарно написала у фейсбуці про концерт Наталі Половинки, як я шкодую, що не додумався забрати тебе на вечерю - вона така неймовірна!» То напише: шукаємо членів наглядової ради УКФ, кого б ти порадила?
Останнім часом його цибата фігура, що завжди ніби трохи на пуантах, легка і вертлява, і посумнілі очі за круглими скельцями окулярів стали нагадувати філософа Фабіяна із «Вавилону ХХ» у виконанні Івана Миколайчука. Мудрий і дитинний.
Коли я звільнилася з NAMU, він подзвонив одразу і запросив у свій міжнародний марафон «Червона рута», ми навіть зустрілися і все обговорили. Казав, що проєкт рухається туго, нарікав, що підвели спонсори. Я зашпорталася в термінових справах, він не нагадував. Марафон не відбувся. Як відмотати назад, щоб допомогти?
Юлія Даценко написала у фейсбуці: «Наш Сергій Проскурня – унікальна людина! У кожній життєвій ситуації він знаходив правильні слова – щоб підтримати, розвеселити, надихнути. І кожен з нас має його такі унікальні життєствердні повідомлення».
Коли я читаю ці приватні повідомлення сотням людей, де для кожного – своя інтонація, своя ніжність, свої жарти, я думаю про мільйон відтінків любові, які він розрізняв. Його прижиттєва любов, служіння і шана до великих талановитих людей – як Ада Роговцева, Роман Віктюк, Гія Канчелі – це не про створення кумирів, це про творення атмосфери любові навколо цих людей.
Ось він написав мені в день народження: «Валюшенько... ранок Твого нового року... Подивись на небо... Ну от, Ти ж посміхаєшся... а Борька (мій чоловік, журналіст Борис Клименко, помер 6 квітня 2020 року – авт.) це бачить і душа його радіє». Як треба відчувати людину, щоб написати їй найпотрібніші в цей день слова?
…Сергію, спасибі, що ти був. Ми всі – знайомі й незнайомі – ще маємо познайомитися з тобою ближче.