ГоловнаКультура

«Залізна вода» Мирослава Лаюка. Уривок

До 150-річчя від дня народження Лесі Українки «Видавництво Старого Лева» готує новий роман Мирослава Лаюка «Залізна вода», який познайомить читача з невідомими сторінками життя письменниці. Автор пропонує читачу зануритись у дві реальності: одна часова лінія переносить нас на початок ХХ століття, інша ж відбувається у наш час. Це не біографічний роман, як може здатися на перший погляд, хоча велику кількість нового та мало відомого про життя Лесі ви у ньому таки знайдете. Це розповідь про людські долі, пошуки себе, двері, які ми часто не помічаємо, та ту саму Лесю, яка веде за собою людей навіть через століття після своєї смерті.

LB.ua публікує фрагмент з книги.

Фото: Видавництво Старого Лева

Десь рік тому я потрапив на передпрем’єрну постановку, щось за Шекспіром, бліде і безталанне — настільки, що захотілося лишитися на дискусію опісля. По виставі на публічному обговоренні сказав рівно те, що про все це думав. На мене накинулися, засвистали, задихали зневажливими придихами. Однак слово взяла, як я зрозумів, серйозна на той час режисерка, хоч і молода — років 35. Назвалася просто Анною. У неї була дивна — виразна — зовнішність: гострі вилиці, пухкі губи, блакитні очі, ця повсюдна білизна — волосся, обличчя, сорочки, рук. А ще — дві глибочезні зморшки на чолі — наче прикраса з дроту. Анна сказала, що теж не може терпіти цей ярмарок лицемірства, демонстративно підійшла до мене, потягла за руку, і ми вийшли, ніби в якомусь фільмі французької «нової хвилі». Потім швидко полишили театр і за рогом хвилин десять реготали.

Ми не те щоб подружилися. Однак коли вона дізналася про мої заняття, то, навіть не розглядаючи робіт, попросила виготовити декорацію до своєї постановки. То мала бути вистава про життя Лесі Українки. Велика частина спектаклю будувалася на Лесиній п’єсі «Кассандра». Декорація — ряд дверей, у які виходили й заходили герої, роблячи той чи той життєвий вибір.

Після Анниної прем’єри центральні двері театру зачинили, і всі причетні зібралися у фоє. Багато ігристого: мені подобалося — бо тепер випивав майже щодня. Алкоголь, як виявилося, досить-таки добре помагав, я нарешті почав пізнавати його переваги й навіть розуміти батька. Вистава загалом сподобалася, але не в усьому — еклектична, перевантажена різнорідними режисерськими рішеннями, надто прямо подані сенси, хоч місцями й непогано. Я довго думав, як зі сцени нині говорити в тій формі, що написала Леся: там же все ритмізовано і максимально віддалено від живої мови. У цьому моменті Анна придумала добре — вона, власне, нічого не придумувала: актори говорили точно так само, як у тексті Лесі, — і це, на диво, взагалі не було чудно чи неорганічно.

Заледве витримавши всі високі слова похвали від депутатки міськради, що нарешті відчепилася, Анна чогось підійшла до мене. Вона запитала, чи знав я, що за життя Лесі не ставили її п’єс. Потім поцікавилася, як мені вистава, одразу ж сказала не відповідати, бо їй, мовляв, байдуже на інші думки про це питання. І додала, що моя декорація мала дуже пристойний вигляд. Коли ж я перепитав про відсутність постановок в часи Лесі, Анна сказала, що Лесині тексти були надто революційні й незрозумілі для того суспільства. Навіть Франко, дуже Лесю поважаючи, не одразу оцінив її драматургію. Ця відсутність реалізації в театрі авторку мучила все життя. Леся страшно очікувала першої постановки: вже були відомі актори, тривали репетиції, все решта. А потім щось не склалося. З іншими п’єсами теж нічого не вийшло. Навіть в останні роки вона марно надіялася. Не дуже хороша історія: найсильніше, що написати, — п’єси, і не побачити за життя жодного їхнього втілення!

Я взяв ще один фужер, Анна ж говорила, що більше не питиме: її ліміт на вечір вичерпано — третій, останній, вона спорожнила щойно. Потім режисерка повідомила, що ця вистава — так, гра м’язами. Однак вона все життя працює над іншою постановкою, пов’язаною з Лесею, — про любов у її житті.

І я згадав прабабу Авґустину, яка бачила Лесю зі своєї гори. Анна позіхнула, хоча й неохоче попросила, аби я розказав подробиці. Замість того, аби намагатися її розважити деталями, повідомив про лист. Я вже казав: коли мама і її сестри були молодші й жили в Яворові, то ходили до дому піаністки, дочки священника, яку всі називали «панна». Леся про зупинку в цієї жінки навіть згадує у листах. Там мама з сестрами грали у розбійниць, а потім у принцес, бігли біля річки, видиралися на високий берег, до цвинтаря. На узгір’ї між двох хвойних дерев, дещо окремо від інших, — кілька могил. Вони належали священничій родині Окуневських, зокрема й панні Ользі. Дівчата сплітали собі вінки, як у мавок, потім чіпляли на хрест піаністки… Все, пов’язане з Лесею, у місцевих найактивніше хотіла вивідати наймолодша мамина сестра Марія, яка померла рано і яку я не знаю взагалі. Сусід Окуневської дав Марії книгу нот піаністки, що якимось дивом у нього опинилася. У тій книзі тітка й знайшла нерозкритий лист — Лесі Українці від Ольги Кобилянської. Найімовірніше, Кобилянська вислала його на адресу Окуневських, знаючи, що там точно буде Леся, а «панна» забула відправити далі. Тітка Марія ж передала листа мамі — щоб колись вона виставила той лист у рамці на рецепції майбутнього готелю в Буркуті.

Коли я договорював, то бачив, що на білому Анниному обличчі почали тріскати капілярчики, один за одним, як крига на болітці, на яке повільно наступаєш чоботом. На мить здалося, що їй стало погано, а потім — що навпаки надто добре.

— Я не вірю! Ти знаєш, скільки збереглося листів Лесі після чотирнадцяти років спілкування з Олею? Та навіть не скажу — точно близько шістдесяти! А знаєш, скільки є листів від Кобилянської до Лесі? Один! Фрагмент, дві приписки й один повноцінний! — кричала вона на мене.

— Тепер два.

— І то, — розмахувала Анна порожнім фужером. — І то — 1908-го чи 1912-го років, а не часів їхнього роману, коли Леся в 1901-му приїхала до Олі в Чернівці. Ти читав той лист? Про що там ідеться?

— Певне, обговорюють книжки. Можливо, мужчин. Що може бути цікавого в письменницьких розмовах? — не зважав я на вжите Анною словосполучення «їхній роман».

— Як же ти помиляєшся! Ох, якби ти тільки знав!

— Думаю, всі вони розраховували, що потім ці листи почитають такі, як ти.

— Так і є. Переважно це інтелектуальні сто раз передумані й переписані розмисли, часами навіть шедевральні. Знаєш, як Леся називала Олю?

— Олюня?

— Киця! А ще Хтосік, Хтось чорненький. І ми не маємо свідчень про те, як називала Лесю Оля в 1901-му. А Кобилянська була дещо розкутішою у висловлюваннях!

Я чув про якісь пікантні зв’язки між цими двома, але ніколи над ними не замислювався. Зрештою, хоч це й декому може звучати непереконливо, і справді не надто таким цікавлюся. Щоб інші дали нам можливість жити своїм життям — надаймо й самі цю можливість іншим, зокрема мертвим. До того ж я зовсім не довіряю листам: людина мислить одне, а пише друге, каже, що прагне одного, а думає про друге, робить одне, а описує друге. Та навіть коли людина щось впевнено говорить сама собі, це не означає, що вона не сумнівається.

Однак Анна була переконана, що мій лист може перевернути всі уявлення про Лесю і про Олю. Паралельно — уявлення про нашу літературу, а отже, історію, культуру, характер. Вона цього, звісно, не сказала мені, щоб легше отримати доступ до тексту. Режисерка тепер також не сумнівалася у справжності листа.

Анна прагнула створити постановку про сексуальність у творах Лесі, де велику частину мало займати інтимне листування з Ольгою Кобилянською із неминучими висновками про пікантні стосунки. На цю тему в науковому дискурсі висловилися всі, кому не лінь. Однак для розмов про щось більше, ніж «лесбійські фантазії», нереалізовані «мрії про любов», «платонічний роман», — мало доказів. А коли Анна ще в студентські часи опублікувала в інтернеті невеличку замітку про таку от «жіночу дружбу» з кількома цитатами (зокрема, з Ольжиного оповідання «Valse melancolique» з натяками на вільне кохання, з листів Лесі, де «хтось та ще й хтось die gehoren zusammen. Хтось когось любить») — то мала трохи проблем. Ще вона додала лист до Кобилянської від Лесиної матері Олени Пчілки, яка після смерті письменниці каже приблизно так: знаю, ви, Ольго, не лише поважали мою дочку як письменницю, але й любили. Анна писала, що Леся мріяла, аби Ольга робила їй «пасси», тобто чуттєві масажі рук. Від цієї деталі, як вважала Анна, непідготовленому читачеві стає аж незручно. Леся каже, мовляв, краще б я тепер не виводила букви на папері, а сиділа напівроздягнена коло «когось», а «хтось» робив мені пасси. Особливо важливі всі ці «хтосі» — наче ці дві самі розуміли, що говорять про щось на той час заборонене. Купу знаків питання додавало те, що цей «роман» почався після смерті Лесиного коханого Сергія Мержинського. А також під час стосунків Ольги з письменником Осипом Маковеєм, який потім одружиться з іншою, з боку Кобилянської іменованою як «грубий елемент» і «курка домова».

— А якось брат розказав Ользі, — взявши четвертий фужер, не могла заспокоїтися Анна, — що є старий професор, який шукає таку дружину, що не заважала б йому займатися наукою. То Ольга навіть написала до нього листа. Правда, не відправивши. Там вона погоджувалася на такий нееротичний вид стосунків, тільки вимагала, щоб дід теж не заважав їй писати й читати.

Після Анниної замітки, яку вона опублікувала, на щастя, під псевдонімом, у коментарях погрожували вистежити авторку і пояснити, чому «ображати» національних героїв — це ображати кожного з них. Що погляд на національного героя — це не погляд на конкретну людину, а на цілу націю. І якщо автор називає Шевченка пияком, то й пияком називає кожного українця. Що якщо автор називає Франка сифілітиком, то натякає й на «брудність» кожного українця. Так само і з натяками на нетрадиційність сексуальності Лесі — ці розмовки «заплямовують» кожного українця, плюють в обличчя дітям і пенсіонерам.

— І де тепер цей лист? Коли ти востаннє його тримав?

Її голос був надто рівним. Так говорять п’яні діти, намагаючись здаватися тверезими перед дорослими.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram