На Пер-Лашез Інна приїхала з Еженом, своїм хлопцем, трохи затридцятирічним рудобородим парижанином родом з містечка на кордоні зі Швейцарією.
— Он там сто років тому з’їли мамонта, — казав Ежен, показуючи на вітрини, за якими сперечалися два молоді, але сиві чоловіки.
— Живого? — перепитувала Інна.
— Ага, у Булонському лісі впольованого. Його загнали в фонтан зі скульптурами та ліпниною і забили дерев’яними дрючками.
— Ну а як це — з’їли мамонта?
— У Сибірі знайшли замороженого звіра, якому було — не знаю, десять тисяч років, чи сто, чи мільярд — коротше, морожений. Того мамонта привезли в Париж і приготували в ресторані. Офіціанти засервірували стіл, гості всілися, білі хустинки почепили на груди. Потім їм принесли мамонта — стейки, рагу, тушкованого з трюфелями, з рогом єдинорога, під брусничним соусом...
— І гурмани вижили?
— Та вижили — чого ні.
— А смачний був?
— Як звичайне гниле м’ясо.
— Ти звідки це знаєш?
— Одним з гурманів був мій дід Федор, — і Ежен показав перстень.
— До речі, завжди не наважувалася тебе запитати, навіщо ти перстень цей бабський носиш.
— Коли дід помер, його прах у Швейцарії переробили на діамант — ось він.
— Тоді твій перстень не бабський, а дідівський.
— Інколи ти дуже цинічна.
— Та не перебільшуй. Це просто в тебе надто ніжне почуття гумору.
Ежен зупинив сьому «BMW» на бульварі Менільмонтан біля довгої стіни кольору світлого лабрадора-ретривера. У Інни сьогодні відкривалася виставка. Не персональна, але теж серйозна. Вони саме поверталися з монтажу й мали ще кілька годин. Ежен поїде до стоматолога. У Інни в цей час на цвинтарі мала відбутися зустріч, якої вона не сильно чекала й хотіла. Але цього було замало, щоб її уникнути.
На Пер-Лашезі склепи будували у вигляді міні-костьолів з колонами й усякою готикою, конструювали цілі ансамблі різноманітних скульптур. Тут — і чоловік із сильно натертою деталлю угорі штанів [герой-коханець Віктор Нуар, якого застрелили в 22 роки напередодні весілля]. Тут — і сфінкс, замащений жирними плямами від вицвілої помади [обцілована шанувальниками могила Оскара Вайльда]. Особливо на Пер-Лашезі любили давати прихисток всяким чоловікам з перуками у вигляді вермішелі швидкого приготування. Від генералів до суддів — усі з мівіною на голові. Інна давно тут не була. Це ж для туристів. Інна обходила алеї, піднімалася сходами, блудила між дерев, перестрибувала з бордюру на бордюр. В одному з рядів біля могили було більше букетів, ніж деінде — квіти переважно червоного та білого кольорів.
Серце Шопена похоронене в костьолі Святого Христа навпроти Варшавського університету, а решта тіла спочиває тут, в Парижі. Інну раптом осяяло: як же це вона йде до Нестора Івановича Махна, батька українського анархізму, і без квітів? У польсько-французького композитора букетів було аж задосить — на всіх українських національних героїв вистачило б, причому героїв за різними версіями — від соц- до нацреалізму, а також інших груп та відгалужень. Тому Інна витягла гіацинт з вазочки Фридеріка Шопена й швидко пішла уверх, не по дорозі, бо по нормальній стежині після такого гріха не ходять. Інна простувала звідти швидко — а що як її побачить екзальтований поляк і вирішить, що це наруга? Шпортаючись об плющ і коріння, вона ледь не падала. Усі ці рослини внизу, як набридливі кішки, плуталися, не давали йти.
А може, не варто було брати квіти з могили людини, серце якої в одній країні, а решта тіла в іншій? І чи тепер не обваляться на неї всі прокляття сусіднього народу, а також духу музики, з якого народжується трагедія? Інна не вірила ні в один забобон, але з дзеркалами завжди поводився уважно, а також не сідала в тринадцяті вагони. У дитинстві Інна, бавлячись, ходила повз недобудований паркан, де із бровки що два метри вилазили труби, і казала собі: якщо вкладуся у два кроки на один прогін, то завтра тут знайду чорний чемодан з мільйоном доларів. І вона розтягувала ноги, як могла, роблячи ці неймовірні два кроки на два метри, інколи навіть залишалися запасні сантиметри. Тому чорний чемодан від цього мав ставати ще ймовірнішим.
Якщо зробить лиш два кроки — батьки не сваритимуться. Якщо зробить лиш два кроки — мама не питиме. Якщо зробить лиш два кроки — стане пташкою і полетить, куди хоче...
Вдалині Інна побачила бороданя з величезною фотокамерою. Той напружено лежав на порослому мохом надгробку. На кам’яному дашку невисокого склепу з двох боків сиділи дівчата в самій білизні, крізь яку людина з добрим зором могла роздивитися все решту. На двох сусідніх склепах стояли ще двоє молодиків — один з прожектором на штативі, а другий зі світловідбивачем. Інна підійшла ближче й сіла на іржавий парканчик. Під деревом неподалік говорили між собою ще дві дівчини, зовсім одягнуті. В одної була схожа на гетьманську булаву щітка в руках, в іншої — косметичка. Фотограф кричав на хлопця зі світловідбивачем, а моделі, знуджені, поправляли ліфчики. Потім він закричав на дівчат, щоб не чіпали бретельки, бо на тілі залишаються малинові, як патьоки сиропу, пруги.
Тут з-за рогу вийшли дві літні жіночки — у попелястих куртках, одна з маленькою собачкою за пазухою — виднівся лише кінчик носа, тому породу вирізнити було важко. Вони, побачивши цю групу, одразу загаласували. Фотограф перемикнувся з дівчат на бабусь. Візажистки-перукарки байдуже курили голуази й струшували попіл на могильні плити й плющ. Одна з моделей щось сказала жіночкам, ті махнули своїми французькими руками й пішли геть. Коли дами зникли за склепами, дівчата в білизні пирснули сміхом.
Устаючи з парканчика й обтрушуючись від іржі, Інна побачила на плиті чужої могили вкрадений у Шопена гіацинт, про який зовсім забула. Зрештою, вона повернулася назад на червоно-білу могилу й поставила рослину туди, звідки взяла: хай квітка буде з тілом, якому первісно була принесена, хай вона замістить йому серце.
Біля крематорію з двома схожими на ніжки табурета трубами вишикувалися п’ять машин. Поблизу — двоповерховий колумбарій з тисячами табличок. Без інтернету Інна ніколи б не знайшла те, що шукала.
Дівчина прийшла вчасно. Тисячі імен на чорних, білих, червоних, зеленавих плитах, біля деяких — невеличкі вазочки для квітів. На таблиці Махна номер 6686 — його портрет.
Дивно, що ніхто досі не замалював вісімку, а так — нічого особливого. Хіба ще написи кульковою ручкою «Слава Україні! — Героям слава!», значок анархізму і гасло «Смерть буржуям». Зовсім поряд на землі — балетні чешки, а над ними — табличка Айседори Дункан, засновниці «вільного танцю», можна сказати, основоположниці «анархічного танцю», танцю поза правилами. Як вони з Махном тут гарненько заримувалися! Айседора, до речі, померла через те, що під час поїздки в автомобілі її шарф заплутався в колесі й задушив свою власницю, ніби зла заздрісна подружка, що нарешті знайшла добрий момент. Смерть у своєму танці теж добре зімпровізувала.
Ніхто не приходив. Інна зауважила, що таблиця Айседори встановлена дуже вдало — біля самої підлоги, тому тут так зручно складати всякі свічки, квіти й інші ритуальні предмети. Інна, піднявши з землі засохлу брунатну троянду, відламала бутон і спробувала забити в проміжок між стіною й табличкою Махна. По надгробній таблиці, не остерігаючись світла, пробігли дві мокриці.
Мирослав Лаюк, «Світ не створений»: роман. — Львів : Видавництво Cтарого Лева, 2018. — 288 с.