Світлана Поваляєва, «Після Криму» (ВСЛ, малюнки Світлани Фесенко)
Найдивовижніше в цій збірці, що це насправді – перша поетична книжка Світлани Поваляєвої, авторки з сильним, майстерно поставленим голосом.
Після-Криму – вказівка на час дії, точніше: просто на час, точніше: на фактори, які викривляються сприйняття просто-часу. Такі, як війна, бо це книжка зокрема і про війну. Такі, як пристрасть, бо це книжка зокрема і про кохання. Уже в першому хітовому вірші «Така війна, братику» скажуть: «Час на війні геть інакше плине». Головна теза прозвучала, далі будуть ілюстрації, де осінь повільно змінює літо, що триває і триває, де зима наступає і не відступає.
Частий, дуже частий елемент в її метафорах – тромби (тромби вітрил, наприклад), у відповідних тим метафорах повідомленнях так же часто виринає: «Мене це не влаштовує». Тромби «буксують» природний потік крові. Повідом якійсь хворобі всередині своїх судин, що тебе це не влаштовує. І на який результат ти очікуєш? Поруч із тими «тромбами» в сильних метафорах «Після Криму», буде багато води і піску, хвиль і борозен, все пересипається-переливається в слабких руках. У цих метафор теж буде синонімічне повідомлення: «Я не відбулася». Час-вода не просто пливе, вона пливе крізь тебе, просто крізь тіло. Накажи йому зупинися, щоб в момент тієї «пробуксовки» нарешті відчути власну матеріальність. Накажи! І на який результат ти сподіваєшся? Між війною і миром знову і знову обирати море?
Зеленій повні Лорки в цих віршах на диво затишно. Як і пересоленій любові Війона. Сумні клоуни, веселі самогубці – це їхній п’ян(к)ий світ.
Зупинка тут – смерть. От тільки рух – не факт, що життя. «А пам’ятаєш, як в грудях тисло: / Боявся, війна закінчиться, доки виростеш». Тут нічого насправді не закінчується. Ба, тут ніхто насправді не виросте. І закохані один перед одним – «як діти перших християн», які уже мають, у що вірити, але уже знають, що за це доведеться дорого платити. І відчайдушна майже-молитва «хай мені трохи іще протриває сорок», як всі молитви, звернена до адресата, від якого не очікують відповіді.
Ще один хіт – «Я трохи рибок в твоєму фарватері». Це розмова звернена до чоловіка, в чиїх вода та вона – «трохи рибок». Втім, говорить не вона. Говорять до того чоловіка її двоє дорослих синів. Вона переказує їхні образи: стільки мати зробила протягом життя помилок, що сини стали її цвинтарем – ще за свого і за її життя. Коли мати вільна робити помилки, діти вільні стати богами, «стати хоч сто разів розіп’ятим». Вона дивиться на цю самострату. Вона переповідає її. Кому, до речі? Батьку синів-богів? Тому, хто ловець риб в його ж фарватері?
Покохати – це народити. Вона не раз назве того, кого кохає, дитиною. Ця жінка, навчена любити синів так сильно, що готова за їхнім же проханням їх не любити. Вона, ця жінка з книжки Поваляєвої, уміє так само любити і всіх людей. Наче народила їх. І відпустила від себе.
«У ставку замерзли дерева, ніби хто їх на дно поклав. / — Прокидайтеся, королево! Що ви робите серед шалав?»
Ірина Загладько, «Лемент і легіт» (Смолоскип, колажі Анастасії Старко)
«Лемент» і «легіт» – два розділи збірника Ірини Загладько. І як на таку гомінку назву, книжка негучна. Загладько пише не «кричалки», а радше заплачки, а то і виноградія (є такий пісенно-поетичний жанр, про захват від небаченого). І книжку хочеться назвати гербарієм не лише завдяки витонченим «рослинним» колажам і сюжетам віршів, які збираються у приватні колекції (аж у післяслові Павло Коробчук «ЛіЛ» саме так і назвав).
Це звісно що «приватне зібрання», щось типу засушених кленових листків між сторінками улюблених книжок – меморіальне щось, і тими спогадами важливе. Насправді, інтимне. Кожен із двох розділів містить 29 віршів, либонь, це вказівка на біографічний вік. Ці майже-тридцятилітні герої тут часто виринають, їх звуть підлітками, їм співчувають, як то воно – пережити складний перехідний вік. І це лише почасти іронія. Перехід – головна тема цієї книжки. «ЛіЛ» міркує: за яких умов галас стає шепотом, неживе – живим, неїстівне – поживним, своє – чужим. І ніколи не навпаки.
«З повним ротом піску», «в утробі зелених кахлів», «тихо-тихо костелу шпиль / розтинатиме одяг». Неживе тут має виняткову здатність ставати частинами людського тіла. Ця кіборгізація болісна і ґвалтівна, простір розриває тонкі оболонки шкіри, наживо рве. При цьому людина не стає річчю, річ стає раптом людиною, всуціль «протезом». Ці злиття живого і неживого загостюють відчуття: в книжці багато чистих кольорів та гострих і конфліктних смаків. Вони є «маячками» мазохістської образності, яку так полюбляє «поезія-на-розрив». І якщо хтось тут готує яєчню з сіллю, цукром, шоколадом, гірчицею і повидлом, то горе-кулінар ладнає ідеальний світ в окремо взятій пательні, де є кисле, солоне, солодке, гірке і пряне. І варто додати до страви ще трішки скла, щоб метафора та стала буквально прозорою.
У віршах немає яскравих образів чи складних ритмів. Загладько в принципі працює з одним прийомом, але зі складним – з абсолютною метафорою. Тобто, кожен вірш тут розгортає гранично зближення двох чимсь схожих між собою явищ. Як той сніданок, що його готує для своєї жінки чоловік-під-тридцять, раптом уподібнюється до Великого Вибуху (сміхом). І коли жіночі груди, як половинки помідорів, а лоно – як помідорний сік, що стікає з жадних пальців, а насіння замість запліднення застрягає під нігтями, то той, хто смакує цю економ-версію Пісні Пісень, імітує причастя. Аж поки йому не нагадають його справжнє місце: «А оця дрозофіла наді мною – то ти».
Вона десь на початку «ЛіЛ» згадає Євангеліє, як діалог між тим, хто завжди помиляється, і тим, хто не прагне набутого в помилках знання. Євангеліє тут – це коли твою історію записав хтось інший. Отже пережив тебе – в усіх сенсах. Книжка саме про це: як міняється людина, коли стає «написаною». І як можна зболіти словом, яке має на меті творити.
«Засинаємо хордовими, прокидаємося комашками – / Я не знаю, кажеш, я не знаю. / Кишені сповнені списків, квитків та чеків»
Катерина Хаддад, «Ніч чужинців: двокнижжя» (Електрокнига, ілюстрації Ганни Яновської)
До думки, що це – перша книжка Катерини Хаддад, теж треба звикнути, адже мова так само іде про оригінальний, сформований стиль. «Двокнижжя» вказує на композицію: збірник складається з двох розділів. Але асоціація, яка має виникнути з сакральними текстами, теж невипадкова. «Поезія епіфанії», – назве твори Хаддад у передмові Остап Сливинський; складно придумати вдаліше. «Ніч» і є поезією прозріння.
«На цій світлині забагато світла». Яскраво променить долоня Бога, що от-от підхопить тіло жінки, яка летить. «Яскраве» і «блищить» – часті гості в «Ночі», вони мають негативну конотацію: це не світло, а таке собі опромінювання. І той вірш тривожний. Бо то, як виявиться, екфраза – засвічена знімка, яка зафіксувала тіло, що падає на рівні другого поверху і за мить буде на землі. Забагато світла на фото, буквально. «На бруківці плодючий ґрунт, / тала вода – і на сажі / квітнуть маківки маків». І навіть якби на наступній сторінці не з’явилася згадка про копанку до центра землі на Грушевського. Навіть тоді було б видно, де ті води і вогні пролилися, і що то за квіти квітнуть, і з чого попелу каміння стало родючим. Поезія «Ночі» – дуже точна, попри свою сугестивність; ні, мабуть, якраз завдяки своїй сугестивності.
Досвіди раптового усвідомлення: коли ти про щось давно знав, а раптом побачив ті речі і явища такими, якими вони були сотворені. Кажуть, така природа любові: побачити світ таким, яким його сотворили. От їде вона в нічному автобусі (це титульний вірш «Ніч чужинців», близький до досконалості). Спостерігає за рухами юнака неподалік. Припускає: хреститься, хоча ні, то він так танцює, але ні: він глухонімий, це він говорить. Так родиться тут слово: з молитви і танцю. Треба перебрати безліч варіантів, поки знайдеш правильний. Головне: продовжувати дивитися, бажано впритул.
Тож тутешні продавці темряви, які щиро пишаються своєю професією, мають привід таки пишатися. Їхній товар якісний тоді, коли покупця від продавця не відрізнити. Хіба що в руках продавця тьмяно світить півмісяць; в насиченій біблійними символами поезії той півмісяць в руках темряви стає зламаною шостою печаткою. Темрява – товар затребуваний тоді, коли світло – зло. «Ніч» – вірші осяяння, темрява – першооснова їхнього існування.
Вони, ті вірші, насправді «затемнені», по-хорошому складні: їх треба буде розплутувати і розкодовувати. Щоб з тієї солі, наприклад, яка поетесі так важлива в системі образів, раптом проступила станція Сіль, де минуло дитинство, і «прадавнє дно», де буквально зародилося життя, і просолена кров’ю земля на Сході, що не родить відтак, а «миротворить», і палаючий на спиною Содом, на який не можна не обернутися. Бо тоді втратиш нагоду побачити світ таким, яким його сотворили. Таким, що прагне саморуйнації.
«Розступися, червона водо, ми йдемо додому. / Арфа-ріка солодка, як цукор-пісок Сахари, / сиреною вабить: верніться. Розступися, червона водо»
Олег Каданов, «Не я, а той» (Віват, колажі Міті Фєнєчкіна)
Кожна з книжок цього огляду щедро, вдумливо і вдало ілюстрована. Але у випадку збірника Олега Каданова художник – стовідсотковий співавтор. Неймовірна робота Міті Фєнєчкіна сама собою – глибока візуальна поезія, технічна, складна і дуже-дуже розумна.
«Вербальна» поезія «Не я» – переважно пісенна лірика, і не тому, що книжка – поетичний дебют музиканта. Просто в ній важить ритм насамперед (що і підмітив у своєму блурбі Сергій Жадан). Змісти і сенси, і образи тут підпорядковуються саме ритму і ще більше ритмічним розривам. І тут перший, знаєте, сюрприз: в книжці немає пунктуації – власне того, що ритм і задає (зокрема). Отже, ритм тут важливий безкінечно, а от відповідальність за нього покладається цілком і повністю на читача: почує він ті розлами і звукові спецефекти або ні.
Слово – фотон – маятник – гільйотина – несформована думка (це з першого віршу у книжці). Що спільного? Окрім того, що Каданов полюбляє ладнати в своїх текстах такі от буцімто-барокові описові «номінальні» ряди, де кожен наступний елемент поглинає попередній і тим розкриває його зміст. Членована одиниця мови, приватний випадок знаку. Елементарна частка без маси, що існує тільки в русі. Тіло, чия свобода руху обмежена підвісом з одного боку. Пристрій, принцип дії якого полягає в скерованій інерції. Все ці речі (і не речі) існують через засадничі обмеження їхнього існування, вони недосконалі-недоконані за визначенням. Чогось весь час бракує: маси, свободи, сили, змісту тощо. І ця велика нестача дозволяє існувати слову і фотону, і маятнику. І несформованій думці (до неї все йшло, ясно). Їх об’єднує принципово відтермінований фінал. А «початок жаху / відкладає / на потім». Якщо початки-начала – це завжди про жах, то на краще їх відкласти, то ясно.
Світ цієї книжки дефектний. На принципових пустотах і прогалинах з’являється щось нове. Сон (не-функціональність) породжує одкровення, німота (не-голос) дозволяє спілкуватися дотиками, спогад (не-суще) стає тілом, обман (не-правда) створює нові значення у не-звуків (слів). І якщо «не той» і «я» з титульного віршу – це поняття одного ряду, то хтось із них – таки не-істота. І це вже відкрите питання на часі, як «не того» назвати – напівбогом, другом, звіром, ворогом (всі варіанти актуальні). Злегка шизоефект? Ну так пошукайте в картинках і віршах відсилок до розмножених світів в дусі Кортасара, наприклад: знайдете.
В книжці немає сильних образів. Здається, їхня відсутність принципова. Якщо тут, скажімо, згадають кілька разів «колбу часу», в якій пересипаються дні, то це, либонь, просто половина клепсидри. Зламана, не працює – річ втратила своє призначення, і тому стала важливою. Світ, де зупинилися годинники, бо ніхто ними не опікується. Замість образів тут – нанизування (ряд-за-рядом) топосів. От та вічна риба, наприклад, що випливе чи не в кожному третьому творів. Вона – а) мовчання, б) опора-основа, на якій тримається плаский світ. Мовчання – знаєте, передумова врівноваженості світу.
«то все мине / то все мені / мій незнайомий брате / рахуємо до ста / сьогодні»
Гєник Бєляков, «Так чи інакше» (Люта справа, ілюстрації Олекси Манна)
Поет, який вміє розказувати історії. Таке трапляється нечасто насправді, навіть у верлібрах, тим більше у верлібрах. Розповідь не є невід’ємною опцією поезії, яка наче мусить відсунути історію углиб сцени, а на авансцену вивести логіку переживання події. Але якщо трапляється таке, що автор спромігся елегантно «змахлювати» і, як той наперсточник, ловко і просто на очах наївного читача міняти «задник» і «передній план» місцями. Якщо так, тоді з’являється добра наративна поезія і такі книжки, як збірник Гєника Бєлякова. І ті дрібні аферисти, знаєте, мені згадалися невипадково: вони цілком в обоймі Бєлякових сутінкових персонажів. «Так» – такий собі добірний іронічний епос «трудів і днів» спальних районів.
Хтось виходить вночі покурити, ділиться цигаркою з незнайомкою і потрапляє під раптову зливу, потьоки на окулярах розмивають картинку – більше ніяк казуальних спів-курців. Людина випадку. Сильно питущій телемайстер Франт люрить щомісяця з п’ятого поверху вниз на сходові майданчики хрущовки і залишає записку: «Варто хоч іноді прибирати під'їзд». Людина стабільності. Сестри щовечора і щоранку курять на лавочці біля під’їзду: одна – проститутка, друга – домогосподарка. З їхніх вітань починається і закінчується його день. Людина потенцій. Молоді мами вигуляють немовлят, сваряться-миряться, по черзі бавлять дітей. Одна з них знову вагітна. Людина реалізована. Світ Бєлякова насправді людяний. Він уміє спостерігати і фіксувати ситуації, в яких відкриваються глибинні сенси банально-звичних дій (банальність – це не у випадку Франта, звісно). Коли повтори і тавтології стають викликами світу, який ці персонажі отримали в спадок уже в завершеному і незмінному вигляді. Поезія пасивного спротиву реальності.
Воскресенка, Бальзака, Від кінцевої до кінцевої. Це назви поетичних циклів. Холод окраїн. Теж назва циклу. Автора ваблять маргінали і маргіналії, саме окраїни, бо вони є свідками і свідченнями конечності. Фінали цікавіші за зачини, принаймні видовищніші. Ізгої, винятки, аутсайдери типовіші за «нормальних» і «правильних», так зрештою виявляється. І тут би пережити спокусу: перестати сприймати себе як ізгоя у власному бутті. Боїться-от, що скоро виженуть з квартири і доведеться шукати роботу, а поки ж можна і за пивом піти. Щоб почати шукати (роботу, квартиру, себе зрештою) треба пройти фазу вигнання. Так це тут працює. Невловимі герої Бєлякова, яких ніхто не ловить. Світ ловив? Світу по цимбалах: «Так щодня прокидаючись / Ти кажеш дзеркалу привіт». Навіть ті пташки, що таааак дратують: літають, бач, над головою, коли у всіх навколо – вихідний, їм нема до тебе, роздратованого, діла.
Книжка про велике місто, здається. Де всі завжди перед очима інших, і ніхто нічого не бачить. «Міський аїд» – то не тільки метро. Це навіть не ціль, а напрямок руху: говорити до тих, хто не чує, бачити тих, кого нема. Він в цьому сліпому світі – зрячий, бо це уже – знаєте, не його світ.
«її одягли у плаття / кольору ненависних їй лікарняних халатів / труну накрили кришкою / і забили цвяхами / лікарі скинулись / і дали її батькові 250 гривень»