ГоловнаКультура

​Оголене тіло як політичний жест: Харківська школа фотографії у містах України

Про українську фотографію вкрай мало відомо не лише за кордоном, а й у власній країні. Харківська школа фотографії, з якої добре знають лише Бориса Михайлова, — гучний термін, про котрий широкій аудиторії відомо мало і який культурна спільнота сприймає радше як легенду чи міф.

Рік тому з метою показати харківську фотографічну спадщину широкому загалу колекціонери Тетяна та Борис Гриньови розпочали тривалий виставковий проект, який презентував її у трьох містах — Полтаві, Хмельницькому та Мукачеві. Показово, що виставки не були банальним турне по містах — кураторка колекції Галина Глеба розробляла кожну експозицію з урахуванням конкретного локального контексту та вимог виставкого простору, у кожної був свій тематичний акцент. Проект «Політика тіла. Харківська школа фотографії із колекції родини Гриньових» став ще однією потужною сходиною до розуміння та впорядкування українського фотографічного спадку, який, на жаль, до сьогодні залишається малодослідженим.

Сергій Солонський, «Бестіарій». Експозиція виставки «ПОЛІТИКА ТІЛА. Харківська фотографія із колекції родини Гриньових» в галереї Maslo, Хмельницький (27.03.2018 – 30.04.2018)
Фото: Надано GrynyovArtFoundation
Сергій Солонський, «Бестіарій». Експозиція виставки «ПОЛІТИКА ТІЛА. Харківська фотографія із колекції родини Гриньових» в галереї Maslo, Хмельницький (27.03.2018 – 30.04.2018)

Харківська школа фотографії — це термін, що описує кілька фотографічних груп і окремих авторів, а в цілому три покоління фотографів у Харкові, які активно знімали з кінця 1960-х. Це більше десятка імен: Євгеній Павлов, Юрій Рупін, Борис Михайлов, Олег Мальований, Олександр Супрун, Анатолій Макієнко, Олександр Ситниченко, Генадій Тубалєв, Віктор Кочетов, Сергій Братков, Сергій Солонський, Міша Педан, Валерій та Наталія Черкашини, Ігор Манко, Борис Старко, Роман Пятковка, Ігор Чурсин, Андрій Авдєєнко; та чотири групи: группа «Час», «Держпром», «Група швидкого реагування» та «Шило».

Два роки тому блок фотографії у колекції родини Гриньових, які збирають українське мистецтво другої половини ХХ-ХХІ століть з 1994 року, розпочався з серії «Тотальна фотографія» Євгенія Павлова. Потім були придбані серії Сергія Солонського, Олега Мальованого, Юрія Рупіна, Олександра Супруна, Анатолія Макієнко і Генадія Тубалева — фотографічний блок почав розростатися роботами, про які досі було надзвичайно мало відомо. На сьогоднішній день це єдина публічна художня колекція, що активно збирає, досліджує і популяризує українську класичну фотографію нарівні з живописом та графікою. Такий акцент колекція зробила через те, що в історії неофіційного мистецтва України Харківська школа фотографії вийшла далеко за межі фотографічного осередку і стала важливою частиною загальноукраїнського контексту мистецтва.

Світогляд і фотографічний інтерес харківських фотографів категорично відрізнялися від усього, що було прийнято в офіційній фотографії в Радянському союзі. Усміхнені щасливі робітники на заводах, величні види цих самих заводів, позитивні портрети чиновників, репортажі з масових святкувань ювілеїв, засідання з’їздів КПРС — всі ми пам’ятаємо ці та багато інших образів, що друкувалися у газетах та альбомах, демонструвалися на плакатах і прикрашали стіни публічних закладів. На фотографію у Радянському Союзі була зроблена велика ставка: вона, як і мистецтво в цілому, використовувалася владою як потужний інструмент ідеологічного впливу. Тому мета цих фотографій була показувати багатство країни — за допомогою постановки або монтажів радянські фотожурналісти прагнули передати “велич досягнень радянського народу під керівництвом Комуністичної партії”.

Можна сказати, що офіційна пізньорадянська фотографія — це певний тип документально-пропагандиської фотографії: з одного боку, вона документувала життя, але з іншого — зосереджувалась лише на житті публічному і замовчувала приватне, інтимне, ліричне. Приватне зневажалося під натиском соціалістичного “щасливого” співмешкання. Заборони стосувалися не лише змісту, а й форми — усі фотографи, які більше працювали зі зміною звичного погляду, клеймилися своїми ж колегами як формалісти. У квітні 1932 року виходить постанова про реорганізацію культурної системи і всеохопного впровадження методу соціального реалізму. З цього моменту і до періоду “відлиги” в українському мистецтві приватне було просто табуйованим. До 1960-х в історії української фотографії немає (або принаймні вони ще невідомі) прикладів прямої документальної або художньої фотографії, які були б суто суб’єктивним творчим вираженням.

Експозиція виставки «ПОЛІТИКА ТІЛА. Харківська фотографія із колекції родини Гриньових» в галереї Jump, Полтава (23.05 – 18.06.2017). Художники: Борис Михайлов, Євген Павлов, Сергій Братков, група ШИЛО (Владислав Краснощок, Сергій Лебединський, Вадим Трикоз)
Фото: Надано GrynyovArtFoundation
Експозиція виставки «ПОЛІТИКА ТІЛА. Харківська фотографія із колекції родини Гриньових» в галереї Jump, Полтава (23.05 – 18.06.2017). Художники: Борис Михайлов, Євген Павлов, Сергій Братков, група ШИЛО (Владислав Краснощок, Сергій Лебединський, Вадим Трикоз)

“Альтернативна” фотографія з’являється лише наприкінці 1960 – початку 1970-х, найрадикальніші її прояви були у Харкові. І, власне, до чого могли звертатися автори, які відчували задуху, відсутність свободи? До вираження себе, до табуйованих тем. Як розповідає в одному інтерв’ю Євгеній Павлов, фотограф першого покоління Харківської школи фотографії: «У серіях ми дозволили собі особисте, суб’єктивне висловлювання. Коли фотографія була синонімом об’єктивності — наша позиція виглядала ніби виклик».

Перше об’єднання у групу виникає в 1971 році: спільно з Юрієм Рупіним (якого вже немає в живих) Євгеній Павлов пропонує однодумцям з харківського обласного фотоклубу, які цікавилися творчою фотографією, спілкуватися окремо і створити своє середовище. Саме цей дух спільноти, який завжди є надзвичайно важливим для творчих людей, став поштовхом для більш упевненого заняття експериментальною художньою фотографією. Так виникла група «Час», у яку ввійшли Євгеній Павлов, Юрій Рупін, Борис Михайлов, Олег Мальований, Олександр Супрун, Генадій Тубалєв, пізніше – Олександр Ситниченко та Анатолій Макієнко. Потім, у 1976 чиновники закривають фотоклуб через нібито “радикалізм групи “Час”. Фотографи, які описували свій фотографічний метод як “теорію удару”, досягли мети — їх помітили, але разом з тим їхні виставки закривали, їх звільняли з роботи (славнозвісна історія Бориса Михайлова, коли органи КДБ знайшли при обшуку у його квартирі фотографії з зображеними напівоголеними жінками, за що фотограф був звільнений з військового заводу).

Експозиція виставки «ПОЛІТИКА ТІЛА. Харківська фотографія із колекції родини Гриньових» в галереї Maslo, Хмельницький (27.03.2018 – 30.04.2018). Художники: Євген Павлов, Олег Мальований, Сергій Солонський, Роман Пятковка
Фото: Надано GrynyovArtFoundation
Експозиція виставки «ПОЛІТИКА ТІЛА. Харківська фотографія із колекції родини Гриньових» в галереї Maslo, Хмельницький (27.03.2018 – 30.04.2018). Художники: Євген Павлов, Олег Мальований, Сергій Солонський, Роман Пятковка

Багатьох цікавить питання, чому саме в Харкові з’явилося таке потужне і яскраве фотографічне осереддя. Перш за все, треба надати належне загальному фотоаматорському рухові в СРСР у період 1970-х: фотоклуби розглядалися владою як один із засобів організації вільного часу робітників. Але той фотографічний рух, що виник у Харкові, кардинально відрізнявся навіть від інших альтернативних фотографічних практик в Україні. Відверта, максимально експериментальна, жорстка і безапеляційна харківська фотографія, у пошуках нової візуальної мови, відійшла далеко від своїх колег — поетично-метафізичної чернівецької та пікторальної дніпровської фотографії. Можливо, це можна пояснити тривалою історією Харкова як прогресивного індустріального міста, де впродовж усього ХХ століття активно розвивалося промислове виробництво. Паралельно з цим Харків вважається “студентською столицею” з усіма своїми 40 університетами. І, звісно, неможливо не згадати харківських художників-авангардистів початку ХХ століття – Василя Єрмилова, Бориса Косарева та інших, які заклали традицію пошуку нових форм у мистецтві, невідривно пов’язаних з соціально-політичним контекстом часу.

Роман Пятковка, з серії “Комунальна квартира”, 1991. Експозиція виставки «ПОЛІТИКА ТІЛА. Харківська фотографія із колекції родини Гриньових» в галереї Maslo, Хмельницький (27.03.2018 – 30.04.2018). Художники: Євген Павлов, Олег Мальований, Сергій Солонський, Роман Пятковка
Фото: Надано GrynyovArtFoundation
Роман Пятковка, з серії “Комунальна квартира”, 1991. Експозиція виставки «ПОЛІТИКА ТІЛА. Харківська фотографія із колекції родини Гриньових» в галереї Maslo, Хмельницький (27.03.2018 – 30.04.2018). Художники: Євген Павлов, Олег Мальований, Сергій Солонський, Роман Пятковка

Але повернімося до, власне, самої теми виставкового проекту «Політика тіла. Харківська школа фотографії із колекції родини Гриньових». Ідея тіла як території політичного висловлювання починає набувати серед світових художників широкого розмаху у 1950-1970-ті роки, в період концептуалізму в мистецтві. Згадати хоча б практики віденських акціоністів чи менш радикальні роботи Марини Абрамович. Оголюючи власне тіло і використовуючи його як символічний інструмент, художники прагнули розширити уявлення суспільства про людські можливості і права на вираження себе. Через оголене тіло виражався протест.

У 1976 році з’являється праця Мішеля Фуко “Воля до знання”, в якій філософ застосовує поняття “політика тіла” та розглядає людське тіло не як вільний організм, а як механізм, вписаний у складні відносини політичних технологій, котрі постійно змінюються за різних часів та владних структур. Оголене тіло в такому контексті владного тиску може трактуватися лише як протест, за яким слідує покарання. В описі до виставкого проекту кураторка Галина Глеба нагадує, що у кримінальному кодексі України ще з часів Радянського Союзу залишається стаття, що трактує порнографію як злочин. Радянський Союз і структура КДБ, проте, давно офіційно припинили своє існування і не всі зображення оголеного тіла є порнографією за замовчуванням.

У першій виставці “Політика тіла”, яка відбулася в полтавській галереї сучасного мистецтва “Jump”, кураторка зробила акцент на пограниччі між радянськими дозволами та заборонами на тілесність. Тут тіла ще немає, лише натяки на нього під важкими тисками постійних заборон. “Розфарбовки” Евгенія Павлова репрезентують тіло радянської “середньої” людини у різних станах і модифікаціях, балансуючи між понурим повсякденням і прагненням більш яскравого життя. Зміну фокусу мислення у суспільстві 1990-х вдало відобразив Сергій Братков у своїй роботі “Принцеси”, де він зробив портрети жінок, які зверталися до репродукційного центру. В експозиції ця робота була представлена однією фотографією значно більшого розміру, як і ще одна – Бориса Михайлова “Натюрморт” із циклу “Чорний архів” (1969-1980-ті), що зображує буденну сцену недбало кинутого одягу на стілець, пляшки горілки та використаного презерватива на столі. Інтимне, приватне, сексуальне життя неможливо придушити, так чи інакше воно проявляється в повсякденних деталях, раніше – приховано, тепер – відкрито.

Експозиція виставки «ПОЛІТИКА ТІЛА. Харківська фотографія із колекції родини Гриньових» в галереї Jump, Полтава (23.05 – 18.06.2017). Художники: Борис Михайлов, Євген Павлов, Сергій Братков, група ШИЛО (Владислав Краснощок, Сергій Лебединський, Вадим Трикоз)
Фото: Надано GrynyovArtFoundation
Експозиція виставки «ПОЛІТИКА ТІЛА. Харківська фотографія із колекції родини Гриньових» в галереї Jump, Полтава (23.05 – 18.06.2017). Художники: Борис Михайлов, Євген Павлов, Сергій Братков, група ШИЛО (Владислав Краснощок, Сергій Лебединський, Вадим Трикоз)

Наступна виставка відбулася у новій галереї в Хмельницькому “Maslo”, і вона стала найвиразнішою з трьох. Перш за все, завдяки свободі поглядів її власниці Вікторії Панькової на часом неоднозначні і контроверсійні теми сучасного мистецтва. Вільний від упереджень простір дозволив показати роботи, які підіймають теми еротики в умовах комунального співіснування (серія Романа Пятковки “Комунальна квартира”, 1991), патріархальних моделей поведінки жінки (серія фотоколажів Сергія Солонського “Будуар”, 1997) і які загалом сміливо показують сексуальність та її прояви у Радянському Союзі в перші роки незалежності. Разом зі сміливістю образів в них тепер прочитується і поетизація приватного.

Третя виставка, що пройшла у мукачівському замку «Паланок» в рамках форуму СлободаКульт на Закарпатті, не залишила від сміливості нічого: акцент виставки знову змістився на порубіжжя тем «політики» і «тілесності» у побуті пізньорадянського соціуму. Зумовлено це було локальним контекстом – дирекція музею остерігалася, що їх аудиторія не зрозуміє відверті фотографії, тому попросила не показувати близько 70 відсотків робіт з колекції. Можна константувати, що офіційна цензура комуністичної партії змінилася на цензуру моралі, яка і по сьогоднішній день диктує мистецтву, що може бути оприлюдненим, а що ні (тут згадується також горезвісне закриття виставки “Українське тіло” в Центрі візуальної культури НаУКМА в 2012). Водночас це була перша спроба показати харківську фотографію у державному виставковому просторі західного регіону. Кураторка Галина Глеба вважає цю спробу більш-менш успішною: експозиція вийшла історичною (були представлені роботи Євгенія Павлова, Олега Мальованого, Олександра Супруна, Анатолія Макієнко, Юрія Рупіна) і представила перше покоління ХШФ.

Експозиція в замку Паланок у Мукачево
Фото: Надано GrynyovArtFoundation
Експозиція в замку Паланок у Мукачево

Групові виставки такого потужного явища як Харківська школа фотографії можна спостерігати не часто, а дослідницькі – тим паче. Найперша групова виставка відбулася ще у 1987 році – її курував Міша Педан у Палаці студентів у Харкові і закрили її на наступний день після відкриття. Сергій Солонський в інтерв’ю згадує, що формальним приводом для закриття стали фотографії з оголеною натурою. Як беспосередня спостерігачка упродовж більше 30 років Харківську школу фотографії досліджує та описує Тетяна Павлова. Проте в Україні досі немає ґрунтовного видання, через яке широка аудиторія може ознайомитися зі всіма авторами та їх роботами. Тому проект “Політика тіла” є чи не найпершим осмисленим кураторським дослідженням ХШФ та груповою репрезентацією через призму певної наріжної теми.

Алина СандулякАлина Сандуляк, Искусствовед, фотокритик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram