Перформанс тривав шість годин – від пізнього вечора до глупої ночі. На столі лежало сімдесят два предмети: від троянди, цукру, помади до шпильок, ножиців і пістолету, зарядженого одним набоєм. Глядачам пропонували застосовувати ці предмети до Абрамович, як тим заманеться. Її реакції були добре контрольовані, але інстинктивні. Скажімо, вона плакала і шкулилася від болю. Протягом перших трьох годин нічого не відбувалося. А далі почалося: її роздягали, кололи, різали, фарбували, їй витирали сльози, вкладали у непристойні пози, встромляли у міжніжжя ножі. Каже, що від зґвалтування убезпечило хіба те, що художники на перформанс прийшли разом із дружинами. Отут має бути нарешті шок і у того, хто читає опис «Ритму 0»: в галереї була присутня виключно професійна публіка і то переважно сімейні пари. І під кінець знайшовся той, хто намагався її застрелити.
Ця мистецька акція стала широко відомою за межами суто мистецького кола. Перша половина 1970-х інтенсивно розмишляла, за яких умов окремо взята особистість – свідома себе, своїх рубежів і кордонів приватності та свобод іншої людини – раптом перетворювалася на колектив, готовий знущатися, цькувати, убивати. Ну от, відомі експерименти Філіпа Зімбардо зі «входження» в соціальні ролі жертви і ґвалтівника теж на цей час припадають. Акцію Абрамович відчитали зокрема як потужне соціальне висловлювання непересічного таланту художниці. А нині, сорок років по тому, сама Абрамович описує цей перформанс і переказує свої в ньому відчуття зовсім не в категоріях «мистецтва соціальної дії». Слово, яке вона найчастіше використовує – екстаз. Колективний екстаз, де кожен учасник не панує більше над своїми відчуттями, почуттями і думками. Абрамович згадує, що біль і жах відчула уже тоді, коли все закінчилося, і зрозуміла миттєво, чим це все могло закінчитися. Глядачі-учасники перформансу наступного дня були так само нажахані і осоромлені, коли згадували свою поведінку.
Порушуючи кордони чужого тіла (най і маючи на це досвід) ті люди в одній міланській галереї одним вечором 1975 року утворили нову спільність – теж суто тілесну. Зрештою, екстаз і є виходом за межі, який проілюструє, втім, саму наявність меж. Було б же за що виходити! Приписи (культурні і соціальні) безсилі, коли їх порушують. Ми існуємо в цьому переконанні. Наші переконання хибні, – наполягає Абрамович і доводить це своїм «Ритмом 0» і власне цією своєю книжкою.
Всі знають про чотири базові сюжети в літературі, і, хоч як намагаються створити щось оригінальне і виняткове, все одно пишуть історії про дорогу, про повернення і так далі. Мемуарна проза, знаєте, тут винятку не становить. Але автобіографія, яка сходить до базового сюжету «самогубство бога», такого ще треба пошукати. І щоб такій автобіографії ще й повірили. «Пройти крізь стіни» (Walk Through Walls: A Memoir, 2016) Марини Абрамович – саме така книжка. Самогубство бога зі слів безпосереднього учасника процедури. Провокація і шок? – Це й які!
За змістами «Стіни» – це три версії однієї книжки під спільною обкладинкою.
«Пройти крізь стіни» – 1
Є зафіксовані етапи біографії «земної» жінки Марини Абрамович.
Народилася в повоєнній (Друга світова в сенсі) Югославії. Дитинство і юність припали на часи Тіто. Марина – результат союзу двох людей, які закохалися під час війни, а от що робити в мирному житті з тою пристрастю, не знали. Батько – гультяй і зрадник, герой війни, партизан, відданий комуніст. Марина названа на честь батькової коханки, між іншим, – такий собі побіжно згаданий момент історій життя. Мати – інтелектуалка, політична і громадська активістка, холодна і неприступна жінка. І позиційна війна між ними, жертвою якої стала «номенклатурне дитя» Марина.
Як і у всякій біографії, написаній жінкою, Абрамович раз по раз пробує розказати свою історію як історію своєї матері. Це перелік образ і непорозумінь, довгий реєстр рис, котрі вона ненавиділа в цій мертвій уже жінці, і які тепер віднаходить у собі. «Я сама можу розлютитися, однак розлючено кричати – для цього мені потрібний час. Це забирає неймовірну кількість енергії. Часом я кричу у своїх перформансах – один зі способів екзорцизму демонів. Однак не кричати на когось». У Абрамович є такий перформанс: вона кричить, лежачи горілиць, поки не зірве голос. Цей виступ звався «Вивільняючи голос», три години тривав.
В описі Югославської юності зачаровує між іншим один момент: авторка говорить про убогість – візуальну, зокрема – мистецтва і культури, яка її оточувала. І далі іде опис батьківської квартири – гігантської, комфортабельної, вщерть забитої картинами і скульптурками, які колекціонувала мати-музейниця. У тій квартирі у юної Абрамович була своя кімната і своя майстерня. Ці два помешкання були порожні, а згодом вона ще їх і викрасила у коричнево-чорний колір. Підліткові бунти? Авторці «Стін» тоді було під тридцять.
Окрема тема «Стін» – біль, буквальний фізичний біль, зокрема той, який спричиняє собі художниця під час своїх акцій. Це теж мамин спадок. Даніца могла витримати біль дуже високого рівня, на який не скаржилася. Ніхто, мовляв, не почує моїх криків. Марину виховували стоїком, вона ж прагнула екстазів (і в цьому менше протиріччя, аніж на перший погляд здається). Зрештою, назва книжки «Пройти крізь стіни» теж пов’язана із матір’ю, саме її біль, успадкований донькою, постає засобом долати перепони: «Я навчилася від неї самодисципліни. І я завжди боялася її».
Наступний етап – навчання живопису і перший шлюб із художником-однодумцем. Ми б це тепер назвали гостьовим шлюбом. Обопільні зради, різке неспівпідання сексуальних режимів, тихе розлучення. Ця історія – не історія фатальної пристрасті, бо вона буде далі. Це байка з потужною мораллю про те, що шлюб «побратимів» приречений. Дивитися треба не в один бік, як то кажуть про вдалі шлюби, а один на одного, як оте каже Абрамович.
З її другим чоловіком і головним чоловіком її життя – художником Улаєм – вони провели багато спільних перфромансів, в яких обмірковували свої стосунки. Один із них – ідеальний поцілунок. Чоловік і жінка застигли в глибокому поцілунку, під час якого вдихали повітря, яке щойно видихав інший, і знову, і знову. Скільки можна дихати один одним? 17 хвилин. Далі – повне знепритомніння. Шлюб Улая і Абрамович і тривав до повного знепритомніння та повного взаємного знищення. При чому і мистецького теж.
Третій шлюб – з молодшим чоловіком, теж художником. Теж пристрасть. Теж зради. Так само розбите серце і повна зневіра у фіналі.
Саме так: біографія «земної» жінки Марини Абрамович складається з таких сюжетів. Батько, який пішов із родини через нестерпну вдачу дружини (насправді, до речі, ні – читати треба з точністю навпаки). Абрамович, яка пішла з родини через свою подружню зраду. Наступний чоловік пішов від Абрамович, через взаємні спільні зради. І ще один муж, який покинув її заради іншої. Біографія «тіла» Абрамович «закільцьована», очевидно, це система самовідтворюваних помилок.
«Пройти крізь стіни» – 2
Поруч із суто мемуарами, тут же просто – чітко означені етапи мистецької біографії Абрамович-художниці. Історія митця. Ця частина – надцінна для тих, хто знається на сучасному мистецтві чи сльозно просить пояснень, що саме значить сучасне мистецтво. Абрамович описує всі свої роботи, дає детальний план, прив’язує їх до своєї біографії, аналізує кожне пов’язане з тим переживання і відслідковує реакцію глядачів і критики.
Процес важливіший за результат; перформанс важливіший за творення арт-об’єкту; глядач завжди є співучасником мистецького досвіду; «послання» доброго перформансу – це одна-однісінька ідея, яку митець знову і знову реконструює; мистецтво мусить бути необмеженим; перформанс завжди тут-і-тепер, він – ситуація перетворення смислів на енергію; важливі не безпосередні дії, а стан свідомості митця. Це все – принципи перформативного мистецтва, які Абрамович не просто називає, а ілюструє і глибоко аналізує в своїх роботах: «Чим більше я дізнавалася і розуміла, тим більше прагнула зробити власне мистецтво нутряним – те, що можна радше відчути, ніж зрозуміти».
«Пройти крізь стіни» – 3
А над тим всім буде ще й (от не знаю, як краще назвати це, хай буде) містична біографія Абрамович-візіонерки. І вона тут найцікавіша. Авторка часто-часто в «Стінах» говоритиме про те, що її перформанси були таким собі екзорцизмом власних демонів. Її мемуари є тим самим по суті, «нотатками одержимої», така собі «Тереза Авільська – перезапуск». «Мені ніхто не потрібен, щоб вижити». Вона це скаже кілька разів, і кожен раз це буде неправдою. Візити до ворожок, шаманів, всяких діагностів карми, довгі медитації і буддійські практики знеособлення – для авторки «Стін» це і є пошуком того-хто-зрештою-стане-непотрібним, аби б тільки знайшовся.
Ці три книжки всередині «Стін» творять дуже пізнавану з трактатів містиків, зокрема, тріаду: тіло – душа – дух. Абрамович робить легку і елегантну підміну, щоб ця тріада стала наочно і гранично динамічною. «Стіни» – це історія взаємин трьох категорій світосприйняття: Властивість – Здатність – Спроможність. От такою вона народилась, от так вона намагалася зжитися з тим, що мала від народження, от так вона це подолала. Власне, свій біографічний досвід вона описує як релігійне переживання з усіма «законними» етапами такого опису (тут теж може бути купа посилань на відповідні базові твори – від Аврелія Августіна до Батая).
Вона пише себе послідовно а) в гострому відчуття власної тварності, б) в екстазі містичного жаху, в) в самозахопленні, г) у відчутті святості і одкровення. Отож «приходить свобода, здається, що ти підключаєшся до свідомості космосу. Невдовзі я збагнула, що цей стан схожий на відчуття від вдалого перформансу: ти підносишся на вищій рівень, обмежень більше немає».
Натрапила на відгук (пречудовий, як на мене) на «Стіни»; пишуть: авторка тут – і священна жертва, і одночасно жрець, що здійснює жертвоприношення. Так само можна сказати: вона і одержима, і екзорцистка, і демониця нараз. Правда такого читання автобіографії Абрамович в тому, що в ньому безкінечно важить перспектива, за її допомогою авторка «переключається» з автобіографії до «історії просвітленої». Перспектива є центром, але є ним тільки для погляду і з погляду глядача. Око, яке сприймає перспективу, постає центром картини. От тільки, щоб це спрацювало, глядач має стояти нерухомо в певній точці простору. Він, який все тут вирішує, обмежений і безсилий. Прекрасна ілюзія абсолютної влади того, хто влади абсолютно позбавлений. (І згадаймо ще раз месидж «Ритму 0»). Так, маскуючи три книжки в одну позірно і буцімто традиційну мемуарну, Абрамович намагається присвоїти погляд-на-себе-глядача, стати центром свого ж життя. І ділиться щедро усвідомленням: цього вона зробити не може. Хтось весь час бере гору – «екзорцист» або «демон».
Ну от, якому ще автору можна повірити, якщо він повністю серйозно буде нам розказувати, що спілкувався телепатично з австралійськими аборигенами, регулярно має пророчі сни і видіння (і кілька разів при цьому скаже, що психоактивні речовини не вживає), а ще – носить в собі інопланетне ДНК та часом його відчуває? І ти при цьому автору таки повіриш без ніякової посмішки у відповідь на такі заяви? Абрамович – з таких авторів.
Вона розповідає: під час «Ритму 0» нестримно боялася тільки однієї людини. Невиразний миршавий чоловічок нерухомо стояв і спостерігав за нею всі шість годин. Це він кінець-кінцем взяв до рук заряджену зброю. Його зупинили глядачі. Ні, не через співчуття до «жертви», просто шоу, знаєте, має тривати.
Марина Абрамович (і Джеймс Кеплін). Пройти крізь стіни / Переклад Олександра Михеда. Київ: ArtHuss, 2018. 384 с.