Саме тому, коли я прочитав на першій сторінці романа Ульяненка фразу “А потім все спалахнуло, як у перекошеному проекторі – потекла плівка на екран”, то одразу ж згадав про Гібсона. Мені, звісно, було би приємніше думати, що він не читав цей роман. Тоді би можна було вважати, що український письменник дійшов до естетики кібер-панку природним шляхом. Втім, навіть якщо він і читав “Нейромант”, то все одно дуже цікаво спостерігати, як цей чужий українській літературі жанр може прижитися в наших краях. Адже кібер-панк - це дітище сучасної буржуазної культури країн так званого “першого світу”, де існують транснаціональні мега-корпорації, достатньо багаті, аби дозволити собі масове виробництво тих самих мікросхем, завдяки яким я наразі пишу цей текст, а ви його читаєте. Для того, щоб написати подібний роман в Україні та залишитися при цьому органічним, автор мав би вдатися до певних хитрощів.
І ці хитрощі одразу помітні. Письменник не став перетворювати свій роман на геополітичну аналітику на основі ретельної документації реальності, він одразу ж взявся до карнавальної естетики. “Східну частину Японії накрила китайська "Сатана", видно ще у свої часи подарована Хрущовим Мао дзе Дуну”, - пише він, і у цій фразі не варто шукати розбіжностей з реальністю, її треба сприймати, як необхідну умовність. Читач опиняється у фантастичному світі, який має з реальним лише спільні назви слів.
Світ роману “Перли і свині” - це світ трохи інфантильного героя, охопленого підлітковою сексуальною гарячкою, мізогінією одночасно із ідеалізацією умовної Дами Серця і расизмом. До цього додаються типові узагальнення, характерні для жовтої преси: “Батьки-збоченці, синки-пєдіки, доньки-героїнщиці і просто курви з вінком венеричних захворювань – ось, що являла собою тодішня еліта”. Крім того, у романі є ще й особливі маркери часу, цілком зрозумілі ще 20-30 років тому, які тепер перетворилися на шифри і потребують коментарів. Я маю на увазі “голих німф, що нагадували обкурених петеушниць”. Це - не реальність, але, здається, саме такою ми пам’ятаємо нашу молодість кінця 1990-х - початку 2000-х років, бо вона саме й складалася із таких от симулякрів, в які ми свято та наївно вірили. Навіть числені русизми книжки працюють на створення цієї картинки, бо без них світ тих часів не виглядав би цілком органічним.
1990-ті неможливо собі уявити без іноземних релігійних проповідників, а особливо без одного з них - чорношкірого і харизматичного Сандея Аделаджі. Саме з нього змальований головний трикстер роману Ульяненка - Абрахам Лі. Трикстер завжди лукавствий, хитромудрий, підступний, жорстокий, здатний до трансформацій і перевтілень. Він одночасно і творець і руйнівник, і ошуканець і жертва обману. У нього немає свідомих бажань, його поведінка визначається інстинктами та імпульсами. Він не знає ані добра, ані зла, хоча несе відповідальність і за те, і за інше. Головний герой роману Лісовські та його друг Мусій доєднуються до Абрахама Лі і допомагають йому дурити багатих українців, щоб вивести їхні гроші за кордон.
Абрахам Лі не лише трикстер, але ще й стилістичний наглядач цього тексту. Автор, загалом схильний до моралізаторства, у цьому романі просто видає цілі монологи у формі релігійних проповідей. Звісно, у світі постмодерністської літератури, до якої, безумовно, належить і роман Ульяненка, будь-яка естетика - це лише маска. Але найцікавіше відбувається, коли автор знімає цю маску, а під нею читач бачить точну її копію. То одразу виникає питання: це ще одна, чергова маска, чи автор насправді такий?
Важливий елемент цього тексту - передісторія Абрахама Лі, його молодість, яку він провів у Південно-Африканській Республіці. Відчувається, що автор або мало знайомий із матеріалом або спеціально вдається до конструювання стереотипних образів про цю країну. Власне, читач очікує дізнатися про ПАР дещо подібне, і автор виправдовує ці очікування. Але чи дійсно у такому романі потрібна правда? Якщо би Ульяненко заглибився у матеріал і почав вивчати реальне життя у ПАР, то він не зміг би написати такий роман, головна ознака якого - саме химерність. Все, що ми бачимо - це химерна вистава. Наближення до реальності лише зіпсує її. Читач вимагає гиньоля, театру жорстокості, розправ, знущань, зґвалтувань, відра з геніталіями, і автор дає йому це, але сама стилістика зображення - мультиплікаційна: “За столом сидів вимучений гемороєм і малярією кубинський комісар. Пляшка грузинського «Боржомі», пляшка пива, де плавало кілька зелених мух, бутерброд з банана і шматка, що нагадував кошлатий кусень мавпи”. Це не справжні бандити, це “ми бандито-гангстеріто” із “Капітана Врунгеля”, мультфільму який теж майже зник у культурних нашаруваннях минулого. Не кожен читач цієї рецензії зможе видобути його з глибин власної пам’яті. Але ті, хто здатні це зробити, пригадайте: коли ви дивилися цей мультфільм, вам же не хотілося знати, як насправді живуть люди за кордоном, вас захоплював сюжет та персонажі і цього було цілком досить. Бо правда надто часто буває некінематографічна, в ній часто немає драматургічного азарту. За своєю макабричною побудовою роман Ульяненка іноді нагадує “Кандида” Вольтера, головний герой якого також рухається в умовному просторі, де криваві вбивства і екзотичні згвалтування чередуються із вишуканими бенкетами, де, на жаль, як в “Перлах та свинях”, не подають українських борщів. “Капітан чи шкіпер залишився без залупи, яку разом з блювотінням виплюнула Рита”, - ця цитата з роману Ульяненка дуже нагадує “половину зада”, яку в романі Вольтера відрізали в жінки голодуючі захисники обложеної фортеці.
Ще один автор, який спадає на думку, під час читання роману Ульяненка, це, звісно, Томас Пінчон. У цих двох письменників спільний підхід до створення тексту, який наповнений подіями, що своїм безперервним шумовинням нагадують піну. Подій та предметів надто багато, вони буквально скупчуються у кожному реченні так надмірно, що вже нагадують велетенську купу на звалищі. Це, безумовно, одна з метафор, яка прекрасно зображує медіа-реальність сьогодення, коли людина може цілий день просидіти, не рухаючись, перед монітором комп’ютера, споживаючи при цьому тисячі новин, переглядаючи сотні відеороликів з усіх кінців світу, дізнаючись мільйони їй непотрібних фактів. Подібне сприйняття реальності є штучним, несправжнім, воно нагадує не пізнання, а завантаження інформації просто у мозок. Але ми бачимо, що сучасні люди все ж таки неухильно перетворюються на кіборгів, наближаються до комп’ютерів. Можливо, людина стане комп’ютером швидше, ніж комп’ютер людиною. Принаймні, вже зараз ми спостерігаємо цей процес у найактивнішій його стадії. Єдиний недолік такого стилю оповіді, характерний як для Пінчона так і для Ульяненка, полягає у тому, що нагромадження подій розмиває сюжет. Навіть найуважнішому читачу стає важко спостерігати за подіями, він втрачає їхню внутрішню логіку і читає далі за інерцією, яку постійно треба чимось підживлювати, кидаючи в огонь оповіді різноманітні провокації. Подібна тактика дуже схожа на галюцинацію, але галюцинація протягом багатьох сторінок вже не здається стилістичним прийомом. Це призводить до руйнації самої оповіді, що визнає і сам автор, який просто забуває про своїх персонажів. “Мусій, що ми його якось ненароком викинули з оповідки”, - пише він. І це не дивно: так само і дитина, яка має велетенську купу іграшок, часто надовго забуває про ті, з яких починалася її гра. Іноді Ульяненко у самому ж тексті роману дає йому дуже влучні автохарактеристики: “За три тижні я видав десять каталогів указів, де похвилинно і дотошно було розмальоване життя і буття персонажів цієї карликової оперетки”.
Особливістю кібер-панкової естетики “Перлів і свиней” є також жінки. Вони завжди з’являються та діють як інструменти задоволення та ознаки престижу. Можна сказати, що вони є певними кіборгами цієї книжки. Кіборгами в тому сенсі, що вони не зовсім люди. Коли автор пише “у тебе щось вийде” із цією жінкою, то має на увазі “ти зможеш нею вправно користуватися”, як модним гаджетом. “Поруч розляглася зовсім гола блондинка, виставивши пружний зад і сховавши обличчя в зігнутих у ліктях руках”, - пише Ульяненко, і це не схоже на опис живої людини з її характерними рисами, це швидше опис пристрою. Між іншим, описи сексу в романах Ульяненка більше за все нагадують описи комп’ютерних ігор. Жінки в них - тільки набір пікселів на екрані, який має скластися таким чином, щоб викликати ерекцію гравця: “відображення в дзеркалі з голеним лобком і сірим непроникним кошачими поглядом зрізаних по- тваринячи зіниц”. Таким чином мізогінія в цьому романі цілком органічно є наслідком дегуманізації жінок.
Друга половина роману майже цілком присвячена пригодам героїв, які з Києва 1990-х потрапляють до фантастичного міста динозаврів Панагія. В цей момент текст починає нагадувати марення. Ось типовий фрагмент: “Рівно триста років тому при пограбуванні транссибірського експреса, відстрілюючись від поліції, він нечутно опинився у джунглях, що його здивувало: від крижаного морозу до тропічної спеки. А як людина начитана і грамотна для свого класу, він відразу помітив інфантильність динозаврів та агресивність саламандр. Зустрівшись з ними, він показав їм пару циркових фокусів, що вразило їхнього короля. І через місяць, вигадавши якусь нову релігію, Тахо став головним жерцем могутньої імперії, яка сама писала закони і також ревностно їх не виконувала”. Власне, це і є одним з варіантів створити кібер-панковий (або будь-який інший химерний) роман на українському матеріалі. Тут одразу варто зауважити, що роман “Перли і свині” лише має деякі ознаки кібер-панку, а по суті не є кібер-панковим. Визначити жанр цього текста взагалі складно. Швидше це казка, яка через надмір актуальних деталей та уламків культурних артефактів перетворюється на сучасний міф. Очевидно, що письменник написав цей роман задля втечі від реальності, в якій він не бачив нічого вартісного для втілення у книжці. В європейській літературі ХХ сторіччя подібні романи є, і до вже перерахованих вище варто додати ще деякі з книжок Бориса Віана. Усвідомлювати це приємно, адже таким чином вже не лишається жодних заперечень, що українська література є органічною частиною європейської, і цензурі радянської епохи вдалося лише трохи уповільнити її розвиток.