Ампір
На своїй батьківщині, у Франції, пафосний «стиль імперії» – ампір (фактично, остання фаза класицизму), проіснував трошки більше десяти років: від коронації Наполеона (1804 р.) до реставрації династії Бурбонів (1815 р.). Бонапарт поставив перед архітекторами завдання проілюструвати велич його правління. Взірцем нової естетики став імперський Рим.
Кожна деталь мала працювати на ідею: монументальні колонади, сувора симетрія фасадів, холодна помпезність інтер’єрів, декорованих давньоримськими атрибутами війни (легіонерськими знаками з орлами, перехрещеними списами-мечами, в’язками стріл, щитами, лікторськими топірцями, лавровими вінками) і, ясна річ, трофеями. Найчастіше це – сфінкси і піраміди, «свідки» найбільш екзотичної з військових кампаній Наполеона, єгипетської. В ХХ столітті похмурий театральний пафос ампіру вподобали два найбільш одіозних диктатори – Сталін і Гітлер.
Прибутковий будинок графа Каєтана Карницького (1846-1847 рр., вул. Січ. Стрільців, 2).
У Львові ампір присутній хіба що на рівні декору: на той час у міста не було ані імперських амбіцій, ані імперських інвестицій. Характерні ампірні рельєфи зі сфінксами і пірамідами прикрашають бічний фасад будинку на розі вулиць Гнатюка і Січових Стрільців. Сфінкси тут зображені в давньогрецькій традиції – з жіночим обличчям і груддю, бо тогочасна Європа не знала, що в Стародавньому Єгипті сфінкс – чоловічої статі.
Ротонда (поч. ХІХ ст., колишній Єзуїтський сад, тепер – парк ім. І Франка)
1799 року міська влада продала Йоганну Гехту ділянку з садом і городом поблизу Світоюрської гори, яка перед тим належала ордену єзуїтів. Гехт збудував там казино і розважальний комплекс, а сад перепланував у французькому стилі. У 1817 році тут відбувались урочистості з нагоди візиту до Львова австрійського імператора Франца І. З тих часів в парку вціліла ротонда, по периметру куполу якої – характерний декор часів Наполеона І: давньоримські шоломи з обладунками.
Бідермаєр
Післянаполеонівська Європа починає цінувати переваги камерного родинного життя. Герой нового часу – третій клас, чиї вимоги до архітектури визначає тріада «якісно-зручно-недорого». Назву цей стиль міщанського романтизму отримав з легкої руки німецького поета Ейхродта. Героєм його добірки іронічних віршів на тему родинних цінностей був пан «Бідермаєр», що буквально означає «хвацький добродій Маєр».
Житловий будинок (вул. Пекарська, 45)
Житло доби бідермаєр мало втілити рожеву мрію буржуа про ідеальне родинне гніздечко. Зазвичай це двох-триповерховий будинок на одну родину. Головний акцент скромного фасаду – балкон над брамою. Саме такими непоказними особнячками забудовувались нові райони австрійського Львова у 1830-1850 рр.. Але буквально за кілька десятків років технічний прогрес і швидкий ріст цін на землю почали активно «виживати» їх з центру. Проте на тихих бічних вуличках бідермаєрівських будинків ще вдосталь. Одна з них – Пекарська.
Історизм: «Architecture parlante» – архітектура говорить
Друга половина ХІХ століття – час, коли містам терміново, на позавчора, потрібні принципово нові споруди: вокзали, гімназії, університети, лікарні, офіси, ринки, бібліотеки, біржі, банки, театри, музеї… Архітектурні ідеї не встигають за розмаїттям суспільних замовлень, тож архітектори починають лихоманливо гортати спадщину попередніх століть в пошуках корисних цитат. Допомагає їм в цьому новий, аналітичний, погляд на історію, завдяки якому людство отримало права прямого спадкоємця всієї світової культури.
В радянські часи це «безстилля» зневажливо називали «еклектикою», яку трактували як занепад культури в добу агресивного капіталізму. Натомість маємо надзвичайно цікаве явище архітектурних рімейків, коли архітектор чи замовник використовували історичний стиль, щоби знайти найбільш відповідний до функції споруди естетичний «одяг»-образ. На перший план виходить виразна деталь, зазвичай крупнішим форматом, ніж в оригіналі – символ стилю. До речі, якраз в цей період формується, власне, поняття історичного стилю в нашому сучасному розумінні – не як територіального явища, а як естетичної системи координат, що виражала дух і світогляд доби.
Неоготика
Візитка європейського середньовіччя – готика – отримує друге дихання у Великобританії кінця ХVIII ст.. Сакральна архітектура пов’язувала з готикою ідею повернення чистоти християнської релігії та моралі, а приватній вона додавала солідності походження стародавнього родового гнізда. В ХІХ столітті неоготика стає офіційним англійським національним стилем. До Європи моду «на готику» транспортують романи Вальтера Скота і мистецтво прерафаелітів.
Костел св. Ельжбети (1903-1908 рр., архітектор Теодор Тальовський, пл. Кропивницького, 1)
На думку замовника – польської громади Львова – саме екзальтована готична вертикаль нового костелу мала стати вирішальним аргументом у змаганні з греко-католицьким комплексом Св. Юра за панування в панорамі міста. Вдало вибране місце (на осі вокзал-центр), монументальні розміри (88 м, найвища споруда тогочасного міста) і трагічно-романтичний серпанок (присвята легендарній красуні-дружині не менш легендарного імператора Австро-Угорської імперії Франца Йосифа І) перетворили «Ельжбету», як фамільярно називають колишній костел львів’яни, на одну з візиток Львова.
На вигляд «Ельжбета» більш готична, ніж справжній готичний латинський катедральний собор при Площі Ринок. В наявності практично всі класичні елементи конструкції: витягнуті шпичасті вежі, ажурні стіни-вікна, контрфорси (підстінки – вертикальні ребра чи окремі опори, завдання яких – підсилити стіну, зняти вагу склепіння), зірчасті нервюри (ребра склепінь), арочний портал, над яким – вікно-«троянда» і монументальне розп’яття. Хіба що бракує аркбутанів (кам’яні зовнішні напів-арки, за допомогою яких архітекторам доби готики вдавалося максимально збільшити внутрішній простір храму та розмір вікон). І тут нарешті можна побачити наживо «джентльменський набір» готичного декору (хоча і в псевдо-варіанті): пінаклі (гостроверхі декоративні вежі, які увінчують контрофорси), вімперги (гострокутні фронтони над вікнами чи дверима), фіали (фігурні шпилі-пірамідки), хрестоцвіти (стилізовані квітки з чотирма пелюстками, що прикрашають пінаклі, фіали, перетини нервюр).
Палац Туркулів-Комелло (1840-43 рр.?, авторство приписується архітектору Фридеріку Бауману, вул. Пекарська, 50а)
Неоренесанс
Більшість споруд європейського історизму– саме неоренесанс. Його урочисто-симетричний центральний фасад з величним ризалітом (виступ по всій висоті споруди) у вигляді портику-проходу (відкрита колонада, що прикрашає вхід), з чітким ритмом стін, розграфлених пілястрами (пласкі прямокутні виступи, імітація колон) чи рустом (рельєфний декор, найбільш популярний – діамантовий чи під дикий камінь), створили універсальну для Європи ХІХ століття модель державної установи, університету, музею, театру, палацу старої та нової аристократії, банку, вокзалу, торгового павільйону. В стилі неоренесансу збудовані берлінський Рейхстаг, Національна бібліотека в Парижі, центральний вокзал Амстердаму.
Галицький крайовий сейм (архітектор Юліуш Гохбергер, 1877-1881 рр., вул. Університетська, 1)
Після революційних рухів 1848-1849 рр., так званої «Весни народів», Галичина врешті отримала автономію зі столицею у Львові. Відповідно, тут мав працювати крайовий сейм і йому потрібно було приміщення. Автором будинку галицького сейму міг стати легендарний віденський архітектор Отто Вагнер (!), хоча це був ще його академічний період, до сецесійного навернення. На жаль, журі конкурсу відзначило роботи Вагнера і ще трьох номінантів, але не вибрало жодної. Врешті створити проект сейму на основі планів-фіналістів було доручено директору міського будівельного уряду Ю. Гохбергеру. Після відновлення незалежності Польщі приміщення сейму передали львівському університету.
Очолює фасад скульптурна група «Опікунчий дух Галичини» авторства Тодора Риґера. На перевернутих горщиках з водою сидять алегорії Дністра і Вісли (найбільших річок Західної та Східної Галичини), а над ними стоїть звільнена Галичина: символ миру та процвітання українців і поляків під мудрим правлінням Габсбургів. Це скульптурне тріо, яке стало «логотипом» австрійського Львова, в різних варіантах можна зустріти на інших державних спорудах того часу. Найвідоміша композиція («Ощадність») вінчає колишню Галицьку ощадну касу (проспект Свободи, 15, скульптор – Леонард Марконі). На голові скульптури – обруч з променями, подібний до нью-йоркської Статуї Свободи. Тож в радянські часи львів’яни полюбляли всім приїжджим сповіщати, що «у Львові є свобода, але вона сидить».
Філія Австро-Угорського банку (архітектори: віденська спілка Г. Гельмера і Ф. Фельнера, Ю. Захарієвич, 1897-1898 рр., вул. Січових Стрільців, 9)
Взірцем стало ренесансне палаццо Медичі-Ріккарді у Флоренції (архітектор Мікелоццо ді Бартоломео, 1444 р.). Вибір не випадковий, адже для Медичі це було не просто житлом, а й офіційним банкірським домом, штаб-квартирою фінансового клану Медичі. Перший поверх в оригіналі декорований грубо тесаним несиметричним рустом, у львівському варіанті – під дикий камінь. Тим не менше, символіка однакова що для домівки італійських аристократів, що для австрійської банківської установи – показати міць і нерушимість влади господаря. «Львівські» здвоєні арочні вікна другого поверху в нішах-тимпанах – пряма цитата флорентійських. Третій поверх в італійському варіанті колись був відкритою галереєю, львівський цього не передбачав – клімат не той.
Необароко
Головний конкурент європейського неоренесансу – необароко. Хоча в основі обох стилів античність, але бароко її максимально театралізує, сповнює пристрастю, буянням форм, декору, кольору. Програмно-приголомшлива розкіш цього стилю пасувала, в першу чергу, палацам магнатів і розважальним закладам.
Аристократичне/шляхетське казино (віденська спілка Г. Гельмера і Ф. Фельнера, 1897-1898 рр., вул. Листопадового чину, 6)
Класична хвиля барокового фасаду тут відтворена через півкруглі форми бічних ризалітів, балконів і арок монументальної галереї другого поверху, пластику скульптур атлантів обабіч в’їзних брам (в бароко без атлантів і каріатид – просто ніяк), ритм обрамлення люкарн (дахових вікон). Але головна «барокова родзинка» споруди – хол з найзнаменитішими у Львові різьбленими дерев’яними сходами: в кращих традиціях стилю атракційно-асиметричними.
Палац Семенських-Левицьких (реконструкція Я.-Т. Кудельського, архітектурне бюро Івана Левинського, 1892-1894 рр., вул. Пекарська, 19)
Архітектор цитує камерні особняки французької аристократії часів регентства (поч. ХVІІІ ст.) в передмістях Парижу(Сен-Жермен, Сент-Оноре). Тут все відповідно з естетикою бароко показово театралізоване, практично декорація до романів Дюма-батька. Прямокутник курдонера (простір перед спорудою, дослівно – «почесний двір»), утворений двома симетричними бічними флігелями, з фасаду замикає вишуканий ажур монументальної брами, а в тильній частині – стримано-елегантний палац. Позаду нього уява автоматично малює французький парк а-ля Версаль. Але ось вона, іронія бароко, яке полюбляло зловживати обманками, помножена на реалії життя в мегаполісі: замість парку – впритул житловий будинок.
Міський театр/Опера (архітектор Зигмунт Ґорґолевський, 1897-1900 рр., пр. Свободи, 28)
Щоби «перекричати» чим далі, тим активніший візуальний шум європейських міст ХІХ століття, архітектори доби історизму починають застосовувати «важку артилерію» – мікст бароко і ренесансу, часом щось і з ампіру прихоплюють. Це переважно випадки, коли йдеться про будівництво міської споруди №1, наприклад Опери. В світовій історії архітектури цей тандем неостилів отримав термін «боз-ар» – від французького beaux-arts (красні мистецтва). Його ще називають стилем Другої імперії (часи правління Наполеона ІІІ).
Українська ж історія архітектури зараховує споруди цього типу або в неоренесанс з елементами бароко, або в необароко з елементами ренесансу, залежно, чого більше. Найвідоміший європейський взірець боз-ар – Гран-Опера в Парижі. Ґорґолевський явно про неї пам’ятав, коли проектував Львівську Оперу. Від ренесансу тут врівноважена урочистість силуету і симетрія, від бароко – пишність декору: скульптура, мармур, розпис, дзеркала, і золото, золото, золото.
Сецесія/модерн
Перші взірці нового слова в архітектурі виникають паралельно до історизму. 1851 року в лондонському Ґайд-Парку будується виставковий павільйон, так званий Кришталевий палац. А 1889 року над Парижем піднімається Ейфелева вежа. Ці споруди заявляють про появу на будівельному ринку нових технологій і матеріалів, які дозволяють архітекторам активно експериментувати з нормами та стереотипами. Новий стиль шукає натхнення в нетрях історії, міфу, містерії, казки, активно полює на етно, збираючи до своєї творчої лабораторії найбільш ефектні мотиви. Тому у нового стилю стільки облич.
Кожна країна намагається дати новому стилю оригінальну назву, акцентуючи на новизні та інакшості. В Австрії його назвали «сецесія» («Sezession»), що дослівно означає «відмежовування» (від латинського «secessio» – «йду»: плебеї у Стародавньому Римі так заявляли про вихід зі складу громади і переселення за межу міста). У Німеччині його назвали «Jugendstil» («молодий стиль»), у Франції із Бельгією – «l'art nouveau» («нове мистецтво»), у Росії та Англії – «Modern style» («сучасний стиль»), в Італії – «stile Liberty» («стиль Свободи»). Цей пафос – дзеркало доби, творцям якої здавалося, що мистецтво здатне змінити світ.
В Україні, яку історія розділила на Східну і Західну, маємо два варіанти. У Києві і на Сході країни цей стиль називають, за російським взірцем, «модерном», у Львові і решті Західної України – за віденським – «сецесією».
Відповідно до естетичних орієнтирів львівську сецесію можна умовно поділити на віденську (з рослинним декором), історичну (з готичними мотивами), національно-романтичну (джерело – народне мистецтво, у першу чергу найближчих гірських країв – Карпат, Татр, Закопане) і орієнтальну, що надихалась екзотикою Близького Сходу.
Віденська сецесія
Після тридцяти років успішної архітектурної практики автор багатьох споруд у стилі історизму, знаменитий віденський архітектор Отто Вагнер публічно спалив своє зібрання з історії і теорії класичної архітектури. Гасло його нових ідей – «Недоцільне не може бути гарним!»
Головний залізничний вокзал (проект Владислава Садовського за участі А. Захарієвича, К. Рачинського, Ґ. Яворського, Й. Горнунґа, І. Кендзерського, Т. Тальовського, 1901-1904 рр., пл. Двірцева, 1).
Масова участь львівських архітекторів в роботі над проектом вокзалу – найбільшої на той час і найбільш відвідуваної споруди міста – мала велике значення для поширення в регіоні моди на сецесію. І тут не обійшлось без впливу Отто Вагнера. У своїх проектах віадуків, тунелів, мостів Вагнер сміливо виводить металеві конструкції на поверхню архітектури, у фойє і касові зали, ілюструючи власну тезу щодо необхідності «...застосувати нові будівельні матеріали як нову лексику в традиційній граматиці архітектурної мови». Що мав на увазі Вагнер, можна зрозуміти на пероні львівського вокзалу, роздивляючись конструкцію з металевих шарнірних арок (автори – архітектор В. Садловський, інженер Е. Зеленєвський, 1902-1904 рр.), на яку спирається скляний дах дебаркадеру. Решта колись пишного сецесійного декору, на жаль, зникла в перипетіях Другої світової і повоєнних радянських реаліях.
Житловий будинок (архітектор Соломон Рімер, 1907 р., вул. Л. Курбаса, 5)
Хоча легендарну синю браму Іштар розкопали щойно 1902 року, але наскільки ефектно працюють суцільні стіни з орнаментованої плитки, архітектори доби сецесії могли побачити і в Альгамбрі, і в Стамбулі.
Будинок Рімера – єдиний у Львові варіант повністю «килимового» фасаду з майоліки. Джерело його натхнення – один з шедеврів віденської сецесії Majolikahaus (1898-1899 рр.) авторства Отто Вагнера. Але на відміну від Вагнера, який намагається за допомогою плитки оптично розчинити фасад, Рімер, навпаки, акцентує ритм вікон нарядними рамками.
Плитка – виробництва одного з найуспішніших підприємств будівельних та оздоблювальних матеріалів Галичини, знаменитої львівської фабрики кахлів «Брати Мунд».
Тут же ж можна побачити ще одну з найбільш упізнаваних новацій сецесії – винесення металевої конструкції (в даному випадку консолей балконів) на фасад, які в такий спосіб також перетворюються на ефектний елемент декору. Першим це зробив бельгійський архітектор Віктор Орта.
Житловий будинок (архітектор Тадеуш Обмінський, 1905-1906 рр., вул. Академіка Павлова, 2)
Майолікові панно на фасаді, переважно з рослинними мотивами, стали ідеальною ілюстрацією до однієї з програмних тез сецесії, що природу в містах має замінити архітектура.
Житловий будинок (архітектор Войцех Дембінський, 1912 р., вул. Герцена, 6)
Сецесія розширила повноваження вітражу в інтер’єрі. Вітражні перегородки на сходових клітках дозволяли відділити парадний вхід від непривабливого виду на двір-колодязь чи чорні сходи.
Унікальний, єдиний в Україні 11-метровий вітраж (карпатський пейзаж, нижня частина не вціліла) створено за проектом архітектора Яна Багенського знаменитою краківською вітражною фірмою Желенського.
Вілла художника Зигмунта Розвадовського (архітектор Владислав Садловський, 1906 рр., Котляревського, 27)
Всі попередні стилі втискали інтер’єри у ретельно спроектовані симетричні «коробки», де головною була вивіска (фасад), а не функція (комфорт). Щойно сецесія запропонувала проектувати будинок (йшлося, в першу чергу про особняк) не від фасаду, а від інтер’єру, яким він потрібен замовнику. І вже спланований внутрішній простір «огортався» стінами. Саме тому вілла Розвадовського настільки асиметрична: форму її фасадів диктує логіка внутрішнього простору.
У 1930-х роках у віллі містилось посольство СРСР. 20 жовтня 1933 року бойовик ОУН Микола Лемик застрелив тут агента ГПУ А. Майлова на знак протесту проти Голодомору в Україні.
Національно-романтична сецесія
В умовах відсутності власної держави українці в Галичині намагаються через архітектуру і мистецтво створити бодай естетичний еталон національної ідентичності. Їх орієнтир – народне мистецтво. Цю ситуацію «в десятку» сформулював сучасний польський журналіст Ришард Капусцінський у своїй книжці «Імперія»: «Народ, який не має держави, шукає збереження у символах. Охорона символу для нього так само важлива, як охорона кордонів. Культ символу стає формою культу Батьківщини, актом патріотизму».
Джерелом натхнення для західноукраїнського варіанту національно-романтичної сецесії стала народна культура Карпат. Завдяки яскравому декору: трохи від вишиванки, трохи від писанки, трохи від кахлів і різьблення плюс експресивний силует даху, позичений в сакральної архітектури – і будинок в стилі української сецесії впадав в око з першого погляду. Замовником були переважно українські інституції, яким залежало на публічній демонстрації своєї національної позиції. У Львові з «української сецесії» спеціалізувалося архітектурне бюро Івана Левинського.
«Товариство взаємних обезпечень „Дністер“» (архітектори Т. Обмінський, О. Лушпинський, Л. Левинський, вул. Руська, 20)
Українцям залежало на створенні «своїх», максимально виразних архітектурних маніфестів в урбаністичному ландшафті міста. Будинок Товариства «Дністер», збудований в центрі історичного кварталу української дільниці при вул. Руській, став найпишнішим з «українських монументів» Львова доби сецесії. Вкриті стилізованими народними орнаментами Гуцульщини фасади створюють ефект «чарівної скрині».
Вілла Долинського (архітектор Іван Долинський, 1899 р., вул. Мушака, 34)
Родзинка власної вілли українського архітектора Івана Долинського – стрімкий багатоярусний дах з «пірамідою» веж та дерев’яною галереєю навколо верхнього ярусу. Ця ефектна стилізація «карпатської готики» перетворює банальне житло на казковий замок.
Санаторій Казимира Солецького (архітектор О. Лушпинський, 1908 р, вул. Личаківська, 107)
Конкурентом української (гуцульської) сецесії у Львові була сецесія польська (закопанська). Закопане – містечко в передгір’ях Татр, один з найпопулярніших курортів польської богеми перетину ХІХ-ХХ ст.. і джерело натхнення концепції польського національного архітектурного стилю. Оскільки коріння обох – в гірській культурі, тож загальні елементи, запозичені з народної архітектури і мистецтва Татр та Карпат – високі спадисті дахи, дерев’яні конструктивні елементи даху і піддашшя, майолікові вставки зі стилізованим орнаментом – подібні. Характерний декоративний елемент закопанського стилю – орнамент у вигляді стилізованого сонця.
Історична сецесія
Архітектори доби сецесії декларативно засуджували звертання своїх попередників до конкретних історичних прототипів. Середньовіччя для них – лише ностальгія за втраченою ідеальною гармонією, інспірована мистецтвом романтизму; набір «пазлів», з яких вони складають свої меланхолійні «картинки за мотивами».
Церква Вознесіння Господнього (архітектор Владислав Галицький, 1897-1901 рр., вул. Старознесенська, 23)
Поїзди, що прямують до Львова зі Сходу, мусять оминати невисокі пагорби на чолі з горою Високий Замок. Якщо вже видно телевежу, збудовану власне на місці замку – це сигнал, що за 10 хвилин вже вокзал. І мало хто звертає увагу на ледь помітний серед зелені купол із шпичастим завершенням, який в цю мить прослизне за вікном. Що це, знають окремі посвячені краєзнавці і мешканці Старого Знесіння (вузька смужка приватної забудови між залізничною колією і Високим замком, де містилось одне з перших, ще дохристиянських поселень на території сучасного Львова). 1604-1605 рр. тут збудували нову церкву замість спаленої татарами. А наприкінці ХІХ століття її замінили новою, мурованою. Створений архітектором Галицьким романтичний образ храму-фортеці з білого каменю – ідеальна декорація до «Пісні про Нібелунгів» чи опер Вагнера. Щоби акцентувати на історичності місця, автор використав елементи романської архітектури (товсті стіни, невеличкі вікна, масивний купол, кладка з грубо тесаного білого каменю). А щоби силует церкви не губився серед зелені, увінчав купол шпичастою вежечкою а-ля готика.
Театр-вар’єте «Casino de Pari» (архітектори Зиґмунт Федорський, Станіслав Мацудзинський, 1909 р., вул. Курбаса, 3)
Мета сецесійної стилізації «під середньовіччя» – створити образ «стародавнього замку». Для цього архітектори вигадливо комбінують елементи готичної архітектури із персонажами готичного бестіарію: гаргульями, драконами, химерами. Можуть бути ще лицарі чи сумні маскарони.
Екзотична (орієнтальна) сецесія
Єврейський шпиталь (архітектор Казимир Мокловський, 1898-1901 рр., вул. Рапопорта, 8)
Збудований на межі історизму (мавританського) і орієнтальної сецесії, єврейський шпиталь у Львові став візиткою мультикультурного Львова. Мавританські мотиви (так званий «стиль синагог») символізували для євреїв Європи ХІХ ст. їх «золоту добу» в мусульманській Іспанії. Головний акцент єврейського шпиталю – вкритий керамічною дахівкою купол.
PS. Містична, чаклунська краса сецесії і її утопічні ідеї все, до останньої клямки на дверях, проектувати як елемент цілісного гіпервишуканого ансамблю, поширилась в світі зі швидкістю епідемії. А потім була війна. Після якої настав час Її Величності Конструкції.