ГлавнаяКультура

Тоні Моррісон: Боже, бережи моє дитя

6 серпня 2019 року померла видатна американська письменниця, визначна авторка ХХ століття, нобелівська лауреатка Тоні Моррісон. Пісня Соломона досягнула своєї коди. Залишилася Любов, Дім, Милосердя. Залишився Джаз.

Фото: Yahoo

«Спочатку вони вистрілили в білу дівчину». Так починається не самий відомий із романів Тоні Моррісон – «Рай». 

Вісім героїнь живуть в «монастирі» на околицях міста, чоловікам якого не подобається таке сусідство. Місто чоловіків і обитель жінок відділяють «сімнадцять миль на південь». Монастир – по суті притулок для жінок, які потерпали від насилля. А місто? От з містом складніше. Це ізольоване містечко в Оклахомі з виключно чорним населенням. В місті є жорстка ієрархія: всім заправляють дев’ятеро почесних громадян з родин батьків-засновників, серед яких верховодять брати-близнюки. От ці дев’ятеро і убили білу дівчину з першого речення. Місто зветься Рубі – на честь молодшої сестри близнюків; вона померла, бо їй відмовили в медичній допомозі через колір шкіри. Щомиті сама назва міста нагадує тамтешнім чоловікам, що в зовнішньому світі вони неспроможні захистити своїх жінок. І вони вирішують «ліквідувати» дівчат із сусіднього монастиря, прибрати свідків їхньої системної поразки. 

Цей роман мав, між іншим, називатися «Війна», це редактор запропонував поміняти назву на «Рай», і Моррісон пристала на пропозицію (війна – рай: дивний синонімічний ряд, еге ж?). 

І тільки ближче до кінця твору усвідомлюєш: в просторі цього роману немає жодної білої людини! І судомно гортаєш на початок книжки: чому і де тебе обманули? І раптове розуміння приходить теж із болісними судомами: обману не було. В місті, заселеному темношкірими, на роль білих призначають тих, у кого відтінок шкіри світліший. 

В романах Моррісон відсутність білих людей повністю дорівнює їхній присутності. 

Щоб існував рай-на-землі мають бути ті, хто в нього не допущені, інституативно. Моррісон не оспорювала цю тезу. Вона знову і знову дошукувалася причин такого стану речей. Чому для безпечного життя для одних хтось має весь час перебувати під загрозою? – це її головне питання.

Фото: Amazon

Тоні Моррісон – перша темношкіра письменниця, яка стала лауреаткою Нобелівки з літератури, в 1993-у. Формулювання премії – «в своїх сповнених поезії і мрії романах спромоглася оживити важливий аспект американської реальності». Важливий аспект тут – роздуми Моррісон про те, як рабство і донині впливає на формування чорної спільноти і на ідентичність кожної окремої людини з темним відтінком шкіри, про само-знецінення і само-об’єктивацію темношкірої жінки, бо вона писала переважно про жінок (Нобелівський комітет був аж занадто делікатним з тим «важливим аспектом»). А от про поезії і мрію в її романах краще не скажеш. Це насправді поезія-в-прозі, вона жонглювала своїми численними розповідачами, вона писала музику і прозу за законами музики, стрімко міняла перспективу, зрощувала суто африканський фольклор і ту версію християнства, яку прийняли чорні спільноти. 

Її білий бог співає негритянський спіричуел. 

Про популярність цієї авторки годі говорити: вона була бажана і в «крутоголових» преміях типу Нобелівки і Пулітцера та в «масових» шоу типу Читацького клубу Опри. Вона ще активно працювала і видавалася, коли наприкінці 1990-х вийшла академічна енциклопедія, присвячена виключно її творчості – небагато письменників за життя такого удостоюються. Вона писала про проблеми чорної спільноти: писала романи, п’єси, наукові есе, дитячі книжки, лібрето. Але уже давно ніхто не намагається її зробити іконою «чорної культури США», фазу культурних символів творчість Моррісон переросла. 

При тому біографія у неї негучна, але досить типова для реалізаторів «американської мрії». Народилася в набожній робітничій родині. Родина переїхала з Півдня до расово інтегрованого містечка в Огайо. Моррісон вступила до престижного Гарварду, училася на філології, успішно робила академічну кар’єру, довгі роки викладала англійську і американську літературу. Є такий вдалий дотеп, що будь-який вправний літературознавець може написати успішний роман, але тільки один. Вона ризикнула в сорок років видати свою першу книжку. На щастя, першу з ряду вдалих успішних романів. Працювала редактором у відомому видавництві, де опікувалася творами афроамериканських письменників. Була заміжня, але розлучилася, народила двох дітей, молодший син був співавтором її дитячих книжок і помер від раку – та про своє особисте життя на публіці Моррісон не говорила. Хіба часто згадувала в інтерв’ю, що батьки їй розказували африканські казки і співали африканських пісень. А її самий ранній спогад, як хтось підпалив їхній будинок, коли дівчина мала два роки. 

Вона свідомо відсувала свою біографію на другий план: через неї мали говорити голоси тисячі чорних жінок, які не отримали шансу бути почутими. Такий собі не-містичний медіум. У Моррісон є збірник наукових есе про літературу, який зветься «Граючи в темряві» – не тільки в темряві, а й в чорноті, і трішки: в тіні. Туди вона помішала і себе як авторку.

Назви її романів (їх одинадцять) – напрочуд і нарочито прості: «Найсумніші (NB: чи найблакитніші) очі», «Пісня Соломона», «Сула», «Кохана» (це імена), «Смоляне опудалко» (це прізвисько), «Джаз», «Рай», «Любов», «Милосердя», «Дім». Останній – «Боже, бережи моє дитя», ця назва звучить в унісон якраз до дебютних «Найсумніших очей»: дівчат жорстко карають за невідповідність ідеалам прийнятної краси. Цикл замкнувся, відбувши всі необхідні фази – імена, безименність, великі ціннісні концепції та їхня відсутність. І бережи, Боже, моїх дітей із сумними очима. 

Фото: EPA/UPG

Уже перша її книжка була вибухом двозначних тем і таких же неоднозначно сильних емоцій. А щоб назвати ті теми-емоції варто було підняти з самого дна слова, які пережили не одну стадію інфляції смислів, затерлися до непізнаванності. От яка різниця між «милосердям» і «любов’ю»? Для Моррісон – колосальна.

Самі сині очі має дуже чорна дівчина. В світі Моррісон відтінок темної шкіри взагалі є важливим, це уже ясно. Запозичені практики расизму квітнуть буйним цвітом всередині чорної спільноти, вона все ділиться і ділиться в пошуках якихось переконливих елементарних часток (дім? любов? джаз? рай? – теж ті елементарні частки?). Вона часто говорила, що ігнорування теми раси – це такий «витончений ліберальний жест», шкоди від якого більше за красу. А її дівча довіку мріє про яскраво блакитні очі: прокинутися одного дня з синіми очима, як у дорогої жаданої ляльки. Чи як у Бога – білого чоловіка на малюнку. Мати її опікується чужими білими дітьми – вона нянька в багатій родині, і забуває часом про власну дочку. Мала через те весь час живе серед білих людей, яких в романі де факто немає. Батько постає сильнішим за старозавітного білошкірого Бога, він одним ударом може розколоти кавуна і обдарувати всіх смаколиком. Той бог на картинці такого не вміє. А ще її батько – ґвалтівник. Одного дня на підлозі в кухні він залишає непритомне зґвалтоване тіло своєї маленької дочки, турботливо і сором’язливо прикривши його шматою. 

Дівчинка опритомніє і матиме найблакитніші очі на землі. І тут уже нам самим вирішувати – чи вона збожеволіла, чи таки сталося диво, про яке вона просила пана Бога.

Всі скорботні малі в світі Моррісон отримують свою винагороду, успадковують свій рай (нагадаю: синонімічний «війні»). Комусь мати перерізає горлянку, щоб мала не повернулася до рабовласника і померла вільною людиною (повернеться мстивим привидом). Когось майже вбиває, а дитина пам’ятатиме тільки відібрані красиві туфлі, і не зрозуміє, що ті дорослі мешти привернули до юнки увагу білого господаря, і мати просто рятує її. Хтось повернеться з чужої війни, де убив дитину, попередньо зґвалтувавши, і тепер відчуває себе провідником малих сих до раю. Мати знущається над дочкою, намагаючись зробити її королевою краси в «білих» конкурсах… Дари ті у Моррісон – таки безмежно скорботні, але якісь до нестерпної справедливості симетричні.

І один момент щодо фази «безименності». Це відомий факт: вільні раби брали собі за прізвище імена колишніх власників, з іменами в світі Моррісон треба бути конче уважними. Герой її хітової «Пісні Соломона», наприклад, зветься Мілкман Дед – «мертвий молочник». Дед – помилка клерка, який видав документи його першому вільному предку, а Мілкман – ганебне прізвисько, бо хлопець уже дорослим харчувався материнським молоком. Мілкман відновлює біографію свого предка, того Соломона з назви, загубивши щось важливе уже на старті, так здається. Герої Моррісон легко втрачають і легко знаходять свої імена: і втрата тут не завжди є злом, а знахідка – благом. 

Фото: Washington Post

До речі, Тоні Моррісон – це не справжнє ім’я, вона звалася Хлоя Арделія Воффорд. Тоні – ім’я, яке отримала при наверненні в католицизм (на честь відлюдника-цілителя Святого Антонія, між іншим); ним вона почала називатись уже дорослою жінкою.

Нею захоплювалися, вона дратувала. Її звинувачували у політизованості, у чорному расизмі, найчастіше – у сексизмі, бо, кажуть, роздрібнювати чорну культуру на чоловічу і жіночу – це значить, бути расисткою більшою за білих. У відомому есе про Моррісон про це казали так: «Якщо героями її художнього світу є нащадки вихідців з Африки, її звинувачують у вузькості при виборі теми, або у віддаленості від білого читача, або ж у надмірній політизованості. Якщо авторка зображує полірасовий світ Америки, в якому до кольорових ставляться як до людей другого сорту, їй докоряють категоричністю, тривіальністю та знову ж – політизованістю». Добре сказано, єдино правильної ідеологічно неконфліктної позиції таким авторкам як Моррісон апріорі не посісти. А між тим, її «Кохана» за два десятки років стала безсумнівною класикою: ввійшла до всіх навчальних програм, і саме цей твір першим згадують у всіх престижних питальниках про великі твори сучасної американської прози.

Мати перерізала горлянку Беловед – своїй маленькій улюбленій донечці, щоб та не потрапила до рук білих переслідувальників. Безальтернативний «вибір Софі». Тепер до неї повертається примара – її донька, що виросла на юну жінку, але так і не подорослішала. Їхнє співіснування – це цикли взаємного знищення. І тоді приходить час просити про допомогу: місцевий «жіночий аркан» своєю магією проганяє привида. Просто часом в протистоянні пекельно страшному минулому без підтримки могутніх жінок-відьом (від «відати») ніяк не обійтися. 

Однієї з тих, хто відала, нині не стало. 

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter