ГлавнаяКультура

Розкажи ще щось: шість прозових новинок до Книжкового Арсеналу

Ця насичена прозово-українська весна належить вправним розповідачам. 

Розповідати повабні історії, тримаючи темп і увагу читача – мистецтво півзабуте, але вічно актуальне. Анатолій Дністровий, Артем Чех – одні з найкращих наших розповідачів нині. Фоззі і Bandy Sholtes – стабільно цікаві. І у кожного цієї весни з’явилося по новій книжці (а у Чеха – не тільки нова, а й глибока і точна). Катерина Бабкіна написала такий собі флеш-роман, хвацький мультик-в-словах. І є ще нова Ірена Карпа. Ну, це просто нова Карпа, щось треба додатково повідомляти?

Підсуваємося ближче і слухаємо, про що нам тут розказують.   

LB.ua оглядає свіжу українську прозу, яка буде презентована на Книжковому Арсеналі – 2019.

Анатолій Дністровий, «Б-52» (Академія)

Фото: Академія

Б-52 тут – не літак-бомбардувальник, а коктейль. У героя Анатолія Дністрового знову проблеми з алкоголем. І для польотів він ніяк не годиться, бо занадто до землі прибиває його життя. Шар за шаром – гіркувате, вершково-солодке, кислувато-пряне, кожен шар окремо, і якщо буде правильна концентрація – все загорить і запалає. А на ранок тебе крутить, штиняє і відригує почуття, що звечора запалало щось не те, кицюні мої (і колоритні слівця у Дністрового все ще тішать несамовито).

Мирослав Шефер має за сорок років, працює економічним аналітиком («шефер» можна перекласти як «економ» за бажанням), пишається своїм німецьким походженням і пов’язує з ним  прохолодну стриману вдачу, уміє правильно підібрати краватку і майстерно маніпулювати співрозмовником. Все це – корисні навички та запорука спокійного життя. Але у клерка є таємниця. Самотніми ночами він – драматург-аматор. Змалечку захоплений театром і драматургією (маршрут: від Софокла до Брехта), він пише п’єси про те, чому люди – такі мізерні (чи мерзенні). Задля матеріалу в своє життя ненадовго впускає коханок і муз: невибагливу провінційну студентку, ексцентричну столичну художницю, повію-стриптизерку, втомлену чоловічою увагою мати-одиначку... Письменник-початківець розводить цих овець (даруйте двозначність: «шефер» – це ще і «вівчар») і відпускає з богом. Його п’єси потроху стають популярними.

За стіною у «Б-52» живе Валер’ян Підмогильний (збіги з «Містом» невипадкові). Романи про те, як пишуться романи не такі цікаві, як романи про тих, хто пише романи. Отже, «Б-52» – таки цікавий. Ніжні обдаровані сорокарічні юнаки та їхні письменницькі пристрасті. І трішки алкогольні пристрасті, коли з письменницькими не складається. Є в романі одна вдала штука: він написаний в теперішньому часі, навіть коли ідеться про спогади чи події в минулому. І складається враження, що головна подія життя Шефера відтерміновується, що він живе чеканням, і в дурній цій безкінечності буде отож жити вічно. «Щодня прокидатися в пустелі», він сам назве це так.

Що має статися з Шефером? Правильно, він закохається до нестями у юну жінку з показовим прізвищем Кропоткіна. «Любити чи юзати? Ось у чому питання». І тут на гостину до Підмогильного завітає ядучий Сол Беллоу. То там, то тут романом розкидані часові маячки, і все вказує на те, що фіналом його стане побиття студентів на Майдані і початок Революції Гідності. І той старий хлопчик патетично відродиться в полум’ї анархії… Ні. 

Артем Чех, «Район Д» (Меридіан Черновіц)

Фото: www.meridiancz.com

«Пацаєва, відомого в Союзі льотчика, здається, живцем спалили інопланетяни. Про “живцем спалили” я дізнався вже у студентські роки. Про інопланетян вичитав у якійсь науково-популярній газеті, що їх продають глухонімі на автовокзалах». Ця репліка – на одній із перший сторінок книжки. І в ній – концентрат оповідань Артема Чеха з «Району Д». Спогади, в яких зливається запротокольована офіційна історія-біографія і мигцем, потай пережите якесь дуже інтимне дійство. Абсурд зі своєю спокійною логікою. Кілька варіантів розвитку тої самої події. І добрий сміх того, хто нам ті історії розказує. Чех – з небагатьох тих авторів, які щиро люблять своїх непутящих героїв. А мова іде про Черкаси і вулицю Пацаєва, що в заводському районі «Д».

Шістнадцять оповідань об’єднані місцем дії і магістральними персонажами та розповідачем. Книжка густо заселена, як і сам район Д. Уже в першому оповіданні – дві родини, кілька генерацій кожної плюс друзі, сусіди, пасії. Всі тут пересварилися уже, перелюбилися, поховали один одного, народили нових мешканців. Тривіальні, типові історії. Цей світ бачимо очами автобіографічного героя, який дорослішає і переоцінює своє ставлення до колишніх друзів, сусідів, коханих. Його історії тут наче і немає, вона складається з суми історій інших. В кожному оповіданні він з’явиться на початку і наприкінці та уточнить: що саме ота чужа розказана історія значить в його біографії. Ненав’язливо, але нагадає про свою присутність: прийшов, представив нас новим героям, пішов, коли знайомці знайшли спільну мову. 

«Євушка»-от. Єва Борисівна – стара загартована комуністка; майже втратила розум, вікові зміни, буває. Попросила його, восьмикласника, спиляти горіх під вікнами. Дивне прохання, адже те дерево було її гордістю, її однолітком. Спиляв, тішився роботою. Бабця і сусід підняли скандал, ледь відбився. Стандартна біографія бабки-номенклатурниці закінчилася тут, його біографія почалася. В світі, де не варто приставати на прохання про допомогу, де не варто вірити на слово тим, хто сам собі вирити розучився. Каже, що отримав урок про чуйність і жорстокість. Урок про щось таки отримав. Не вибачився він за те спиляне дерево.  

«Район Д» – про впливи, які нас формулюють. Хлопець-спостерігач дорослішає, навчаючись виокремлювати своє Я від нав’язаного йому Він. Навіть якщо Він – один із Нас, тим більше тоді. «Настає день зневіри»,  – попереджає один із епіграфів. Настав уже. В його житті забракло чогось важливого, і тепер він рухається назад до моменту, коли та віра випаровуватися почала. «Звідси завжди хотілося втекти». Не тільки він, всі його герої намагаються вийти за межі того пролетарського району. Він один втік, але залишив за щедрі відкупні. Зневіру можна успадковувати, ви знали? Він тепер це знає.  

Катерина Бабкіна, «Мій дід танцював краще за всіх» (Комора)

Фото: Yakaboo

Дванадцять фрагментів «Діда» Катерини Бабкіної сплетені в історію чотирьох родин, з якої створити бодай якусь послідовність неможливо. От хоч сиди з олівчиком і позначай: хто кому троюрідний дід двоюрідної невістки і випадковий попутник. І навіть тоді лакун в історії залишиться достолиха. Це важливий і дуже вдалий момент. В світі, що його пише Бабкіна, не може бути навіть уявного персонажа, який знає всю історію від початку до кінця і може її розказати. Чотири генерації послідовно мовчать про своє минуле, вони відходять, не говорячи правди про себе, і живуть, повідомляючи про себе брехню. Не склеїти все це в одне чітке повідомлення, не треба ілюзій. Сама структура книжки – рвана, фрагментована, а-хронологічна – нам це повідомляє. І це сильно.  

От переконлива лінія одна, яка уже сходить на рівень абсолютної метафори (недобре для прози, але тут працює). Була в родині напівлегенда про старшого сина, який загинув у Другу Світову. Молодша дитина виросла просто таки в меморіальному музеї, де навіть у вбиральні висіли копії листів з фронту. Так само молодший син виховував і свою дитину. Коли уже хлопець із третьої генерації потрапляє на фронт, уже в наш час, то він спілкується з рідними тільки голосом. Голос-у-слухавці не зробиш артефактом в музеї вшанування пам’яті. Насправді сильно: чим ближче ми один одному як живі люди (на відстані голосу), то менше шансів, що нас точно запам’ятають. Тільки один момент ще: та історія про загиблого героя-вояка фронтів Другої світової виявилася фейковою.

Діма, Міша, Леся, Ліля зустрічаються на уроці для першачків, стають згодом друзями – не те, щоб близькими, але завжди «на обрії» один одного. От їхні родини і перетинатимуться по всякому останні сто років в «Дідусі». 

В експозиції: діти виявляють, що у когось нема тата, у когось матері (діляться пустками), а Леся дарує Дімі Ліліну брошку, щоб той не плакав від жаху. 

У фінальному фрагменті юні герої міркують, що бояться наслідувати рольові моделі батьків-дідів. Ці страхи здаються безпідставними: ми уже прочитали книжку і знаємо, що спадок дідівський  надійно прихований в історії і до онуків просто не потрапить. І страхи ті здаються цілком обґрунтованими: ці діти Бабкіної починають бути схожими на власні уявлення про батьків-дідів. Такий собі обмін породженими пустотою чудовиськами. І от уже: кожна людинка тут – музей, створений не для того, щоб пам’ятали, а для того, щоб поскладати всі фото під скло і забути.  

В фіналі, розбираючи речі покійного Діми дівчата знаходять ту брошку з дня їхнього знайомства і вдають, що її не згадали – щоб не плакати від жаху. 

Фоззі, «Червоні хащі» (ВСЛ)

Фото: ВСЛ

Перша книжка Фоззі для дорослих, написана не російською, а українською (пошті што українською). Перший цілісний роман, а не збірка поєднаних тематикою і героями оповідань. Не про нарваний молодняк. Не про Харків. Не про 1990-і… Це точно написав Фоззі? 

Червоні хащі – село на Черкащині, на околицях якого піонерський табір «Сонечко» перетворили на будинок для літніх людей. «Великими білими літерами було написано: “СО ЧКО”. Мабуть, “НЕ” десь відпало». Роман без всяких «нє», так і є. 

Богдан – новенький у притулку. Колишній учитель математики, овдовів, син емігрував. Це оповідач «Червоних хащ», але не головний герой. За головного тут – Валерій-Йосип, самопризначений стендапер. Його невгомонні монологи становлять основний зміст книжки, а говорить він виключно цитатами – з радянської офіційної преси і пострадянської попси. Триває 2006 рік, от-от почнеться 2007-й. Їдять несмачну манку, шукають грошей на пляшку (Богдан не п’є), викривають корупцію завідувачки Зінки і змиряються, коли антикорупційні акції провалюються, їздять на екскурсії, одружуються, їдять печиво з дикою марихуаною, хворіють, помирають, помирають, помирають. 

Такий «вінегретний» спосіб говоріння, як у головного героя, називають прецедентним текстом. Прецедент є й у самих «Хащ», він згаданий тут. Ідеться про роман «Велика риба» Даніеля Воллеса. Його тут анонсують: кумедна книжка про смерть, після якої не страшно помирати. Нагадаю: там син слухає фантастичні байки батька, і після його смерті підхоплює традицію описувати реальність через вигадку, яка реальністю бути не претендує. Головний герой «Хащ» – такий же міфотворець, його історії – не фантастичні буквально, але вигадані здебільшого. За що сидів Старенький, так і не ясно буде, і чи сталося з ним на зоні те, про що теревенить, і поготів не зрозуміло. І він своєю тягою до «міфотворчості» інфікує інших. Богдан-от має альбоми з газетними вирізками, які збирав від дитинства. От чого на самому початку там буде історія про піонерів в Африці? (В Африці були взагалі ті піонери?). А Кривій зранку телефонував земляк Ющенко і казав, що меду передасть. А замість риболовлі Воллеса є футбол Фоззі. Старі мотивовані дожити до чемпіонату 2007-го, хоча на футболі знається тільки Йосип. Але дожити і подивитися гру української збірної, ніц не розуміючи, що там відбувається на полі – чим не привід дотягнути до літа. Якщо дотягнуть, звісно. 

«Схоже, люди зможуть зрозуміти нас тільки тоді, коли самі досягнуть нашого віку. Якщо досягнуть…». Наймолодшому герою «Червоних хащ» – п’ятдесят п’ять.  

Bandy Sholtes, «Меня нет дома» (Люта справа)

В українському перекладі – «Невдячна свиня»

Фото: lutasprava.com

Як завжди у Bandy Sholtes’а, до невибагливого роману додається «мереживний» підзаголовок. На цей раз – Напівнімецький роман. Як завжди за простацькими дорожніми байками невгомонного шукача пригод-на-свою-дупу, постає красива система ідей. Про що «Мене немає дома»? Про те, як руйнуються межі і кордони: державні, особисті, особистісні і далі вглиб. Про різницю між переступом і звільненням.  

Падіння Берлінської стіни почалося в Угорщині. Ще в 1980-х тисячі ГДР’івців через Угорщину втікали до Австрії, а звідти – до ФРН, не сподіваючись, що залізна завіса колись впаде. Цю історійку йому розказали звісно що в Угорщині, де він гаяв час до зустрічі з Крісом. Кріс – німець, його автом вони подорожують до Німеччини і в Нідерланди. Випадкова зустріч із німецьким фермером, схожим на постарілого Гітлера. Випадкова інформація, що з будинку, де Адольф народився, зробили меморіальний музей. Випадковий коментар щодо гурту німців, які сміються зі своїх (йому через мовний бар’єр незрозумілих) жартів: чого було пхатися завойовувати країни, де ваші жарти – несмішні? Випадкове тут же побіжне спостереження: якщо на автівці не буде наліпочки про сплачений проїзд автобаном, то у Європі-без-кордонів за таке круто штрафують. Нічого випадкового в «Мене нема дома» не є, і не буде. А дорогою він ще й розказуватиме історії про становлення і занепад різних королівських родів в стилістиці «неслабо чуваки тусувалися». 

Таки політична історія Європи, хай на неї і не схожа. Просвітництвом Sholtes з нічев’я не зайнявся. Його геополітика для мандрівних торчків має мету: треба таки знайти масштаб, щоб визначити, що таке «дома». Де ті простори, в яких збігатимуться непорушні кордони самостійної держави і непорушні ж кордони приватності громадянина самостійної держави?.. Так, саме так, Bandy написав суто політичний роман, який маскується під збірочку кумедних теревенів «по п’янці» і «по накурці». 

Всі історії завоювань, які він тут розкаже, закінчуються подивуванням. Чому жоден із завойовників не спитав себе: що я буду робити в новій державі, коли вона мені підкориться? Чоловіче, а що ти сам робиш, перетинаючи черговий зовнішній і внутрішній кордон? – З’їдаєш якусь вкусняшку, випиваєш пива смачного і солодко закурюєш. 

Чому напів-німецький роман? Окрім того, що таки тільки половина роману – про Німеччину. Бо не можна ніде бути і одночасно, і цілим, позаяк половина все шастатиме світами. Навіть дома не можна бути цілим. Тим більше, коли тебе там немає. 

Ірена Карпа, «Добрі новини з Аральського моря» (Книголав)

Фото: Yakaboo

Українки Рита, Богдана, Маша і Хлоя на певному етапі життя опиняються в Парижі, і навіть час від часу там перетинаються. Фінал довжелезної історії зведе їх всіх разом. 

Наймолодша – Богдана, їй ще не нема двадцяти. Дитина заможних батьків, яку відправили на навчання. Богдана розтринькала батьківські гроші на вечірки, пустилася в мандри Європою, де їй розбив серце плюшевий мачо, і опинилася в Парижі. Воліє займатися проституцією «на добровільних началах». Найстарша – Рита, їй років тридцять п’ять. Має невдалий шлюб за плечима, двох дітей, спочатку був за коханця багатий і одружений, потім – просто одружений. Та Рита ще й веде успішний бізнес, за гроші першого, який багатий. Утриманка з претензіями, коротше. Маша – колишня «феменка», все життя була на других ролях, а зараз взагалі без ролі залишилася. Їй двадцять сім. Має багатого покровителя, але закохалася в не сильно багатого і сильно одруженого чоловіка. Хлої трішки за двадцять п’ять. Рок-співачка, кар’єра її не сягнула того рівня, про який мріялося, а тут ще й  хітову пісню нахабно вкрали. Хлоя придумує план: їде в АТО, звідки повертається з поцупленою зброєю і влаштовує масову стрілянину. Нині вона в Парижі, переховується.   

Всі жіночки красиві – тендітні і стильні, всі мають проблеми з алкоголем і страждають на депресії, всі дуже нещасні. Крається серце чужою стороною, ой леле-леле... Якщо з книжки прибрати описи лахів-напоїв-наїдків, залишиться десь 200 сторінок. Вони – якраз про важку жіночу долю. 

При чому тут Арал? Бо Тарас Шевченко! Не ясно хіба? Спочатку Хлоя біля української церкви побачить пам’ятник Шевченку і припустить, що і йому на засланні теж було непереливки. Не певна, що Тарас Григорович влаштовував розстріли на рок-фестивалях. Потім про мертве Аральське море чомусь згадає раптом п’яна Маша. Але жіночки Карпи, часто так здається, між собою ділять одну свідомість. Симбіотичний такий собі інтелект. Так же ділять вони між собою і прозору метафору знищеної людською волею природності буття. Не жалує дівчат доля, простіше кажучи.  

Те, що центральною подією роману стане теракт, повідомлять уже на перших сторінках. Далі тема міжнародного тероризму буде періодично виринати-підігріватися (Париж все таки). І так помаленьку відкриється тема роману. Словами однієї з героїнь – «особисті джихади». І от це насправді добре в «Добрих новинах». Терор, системне залякування, системне насилля, за яке хтось бере на себе відповідальність. Скеровані на себе насилля і залякування – у випадку паночок Карпи, за яке до кінця роману вони хоч-не-хоч навчатимуться перед собою ж відповідати. Зате пояси смертниць – брендові! 

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter