Уперше після здобуття незалежності Україна в форматі національного павільйону була представлена на Венеційській бієнале лише в 2001 році, але українські художниці і художниці експонувалися на бієнале сучасного мистецтва у рамках радянського павільйону. До слова, павільйон, проект якого створений архітектором Олексієм Щусєва, був побудований за рахунок Богдана Ханенка у 1914 році. Нині цей павільйон належить Росії.
За перші 50 років присутності радянського павільйону на Венеціанській бієнале українські художниці були представлені лише двічі: у 1924 році була показана робота “Венеція” Олександри Екстер, а в 1956 році серед експонованих робіт можна було побачити картину “Хліб” Тетяни Яблонської.
Живописний твір “Венеція” був написаний Олександрою Екстер у 1918 році. Тоді вона жила фактично на два міста — між Києвом та Парижем. У мистецтві Екстер помітний вплив європейських авангардистів. Вона дружила з багатьма знаковими митцями того часу — Арденго Соффічі, Гійомом Аполлінером, Пабло Пікассо, Максом Жакобом, Анрі Матиссом; була у добрих стосунках з Олександром Архипенком та Давидом Бурлюком. Але разом з європейськими модерністськими ідеями її захоплювало та надихало народне мистецтво. Вона часто їздила і викладала художникам-“кустарям”, насичувалася їхніми поглядами на мистецтво. Тоді ж, 1918 року у Києві організувала майстерню декоративно-прикладного мистецтва.
На кубофутуристичній картині “Венеція” зображене нічне життя міста. Динамічна композиція створює відчуття карнавалу, радості та свята. Роботу Екстер вибрав перший куратор радянського павільйону Борис Терновець, якому дісталася роль людини, що “перевідкрила павільйон”: з 1924 року він уперше був заявлений як радянський, тоді було представлено 97 авторів. Навесні 1924 року з фасаду будівлі прибрали останні символи попередньої епохи, на самому павільйоні написали “СРСР”, а на даху замайорів червоний прапор із зображенням серпа й молота. Після участі у Венеціанській бієнале Екстер до СРСР не повернулася.
На відміну від панно Екстер, картина “Хліб” Тетяни Яблонської зовсім про інше. Вона стала знаковою як для нової доби, так і для самої художниці. На сьогоднішній день картина вважається зразком соціалістичного реалізму. Як стверджувала сама авторка, своєю роботою вона хотіла оспівати працю звичайних жінок, які щодня працюють у полі. У 1997 році художниця говорила: “Картину “Хліб”, котра принесла мені свого часу популярність, і яку багато хто тепер піддає анафемі, я писала з почуттям любові та вдячності до чудових українських жінок — трудівниць села Летави! Пропрацювавши під час війни в жахливому колгоспі, на землі виселених німців Поволжя, переживши голод 1946 р., коли за літо не випало жодного дощу, я потрапила в чудовий злагоджений колектив села Летави. Після всього, що я знала про колгоспи, мене вразила радісна атмосфера праці. Та й війна щойно закінчилася! Гори золотої пшениці на току мене зачарували”.
Відвідавши бієнале у Венеції і побачивши місто, Яблонська закохалася в усе, що побачила навколо. Венеція надихала Яблонську й надалі. Багато її робіт присвячено цьому місту. Канали, невеликі вулиці, будинки наповнені особливим світлом — особливим ставленням художниці до Венеції.
Ще однією учасницею Венеціанської бієнале була Галина Неледва, її живопис експонувався двічі — у 1982 та у 1984 роках. По суті, в 1982 році радянський павільйон також зазнав деяких змін. Це було пов'язано з тим, що раніше, в 1977 році у рамках паралельної програми відбулася виставка радянського неофіційного мистецтва, організована Олександром Глейзером та Ігорем Голомштоком. Усередині країни розгорівся великий скандал, результатом якого стала відмова СРСР брати участь в бієнале взагалі. Однак, через п'ять років ситуація змінилася й офіційне радянське мистецтво знову було показане у Венеції. На виставці 1982 року показали роботи 32 художників та художниць, а через два роки — у радянському павільйоні брали участь шестеро митців та мисткинь.
Тоді ж, 1982 року на самій бієнале також відбулися зміни: відтоді кожна бієнале мала свою тему, а головна виставка вибудовувалася навколо неї.
Ще однією художницею, яка представляла українське радянське мистецтво на Венеціанській бієнале була одеситка Лариса Резун-Звездочетова. Її картини, що імітували вишивку, увійшли до експозиції виставки “Раушенберг нам — ми Раушенбергу”, показану також у Aperto. Ці роботи, як і роботи інших авторів, відібрав комісар радянського павільйону Володимир Горяїнов.
Молодих митців він побачив на однойменній виставці у Москві, після чого у нього, за його словами, не залишилося сумніву, що повинно бути представлено у Венеції. “Я подумав, що це те, що потрібно для бієнале. Ніякої залізної завіси: ось Раушенберг — ось ми; ми — йому, він — нам (Роберт Раушенберг (1925-2008) — американський художник, представник абстрактного експресіонізму, концептуального мистецтва і поп-арту). Картина Раушенберга в радянському павільйоні — це прозвучить. І це дійсно прозвучало!", — коментував він. Сам Горяїнов зазначив, що для нього бієнале 1990 року стала останньою, хоча його ім'я можна побачити у описі до російського павільйону 1993 року, де тоді експонувалися роботи Іллі Кабакова.
У цьому тексті вже згадувалося, що Україна вперше офіційно представила свій павільйон лише у 2001 році. Тоді серед шести імен учасників було й жіноче ім'я — в українському “наметі” показали роботи Ольги Мелентій.
Наступного разу ім’я художниці з'явиться лишень у 2007 році, на 52-й Венеційській бієнале. Організацією павільйону займався PinchukArtCentre. На виставці “Поема про внутрішнє море” серед інших робіт були показані спільні проекти Лесі Заєць та Олександра Гнилицького.
В українському павільйоні 2011 року брала участь художниця Оксана Мась. Її “монументальна” робота “Post-vs-Proto-Renaissance” з яєць представляла собою копію Гентського вівтаря ван Ейків.
У 2013 році український павільйон курували Олександр Соловйов та Вікторія Бурлака, для павільйону вони обрали роботи трьох молодих митців, серед яких було ім'я Жанни Кадирової. Її робота “Пам'ятник пам'ятнику” стала центральною в експозиції.
Крім того, в рамках паралельної програми та виставки Future Generation Art Prize того ж року показали роботу колективу художників Р.Е.П. (до складу якого входили Леся Хоменко, Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Ксенія Гнилицька, Лада Наконечна та Володимир Кузнєцов).
Національний український павільйон 2015 року знову був організований та прокурований PinchukArtCentre. На виставці “Hope!”, що була розташована у спеціально побудованому скляному павільйоні на набережній, були показані роботи шести авторів, серед яких — Жанна Кадирова, Євгенія Бєлорусець та Анна Звягінцева.
До слова, робота Анни Звягінцевої “Декларація наміри і сумніви” нині показана на виставці Future Generation Art Prize, що відбувається у рамках паралельної програми до Венеціанської бієнале.
Про те, які роботи Жанни Кадирової і в якому контексті представлені в основному проекті Венеційської бієнале в цьому році, LB.ua розповість трохи згодом.
PS. Гортаючи історію українського представництва на Венеціанській бієнале, не можна сказати, що художниці не були представлені у рамках національного павільйону та/або за його межами. Але й таке “жіноче” представництво не можна назвати повним та всеосяжним. У травні цього року виходить книжка “Чому в Українському мистецтві є великі художниці”. Її також не можна назвати повного відповіддю на питання про місце українських художниць у мистецькому світі, але вона переглядає історію українського мистецтва від початку ХХ століття до сьогоднішнього дня, розставляючи в ньому нові акценти, фокусуючи увагу на можливостях розвитку та свободі творчості.
Виправлення, 13 травня: Видалено абзац про роботу Ігоря та Світлани Копистянських, яку представили у Венеції в 1988 році. Художник Ігор Копистянський стверджує, що створив роботи, виставлені тоді на бієнале, сам, без участі дружини.