ГлавнаяКультура

​Перебування на нулі

Книжка малої прози Артема Чеха «Точка нуль» має жанрове визначення «збірка есеїв». Не певна, що воно вдале. Не певна, що підберу щось принагідно краще. Це нариси і замальовки, які ґрунтуються на автобіографічному досвіді автора (мабуть тому і безпечне «есе», щоб не називатися відповідальним «мемуаром»). Літо-осінь-зима-весна-літо мобілізованого в АТО тридцятирічного киянина. Можна так само сказати, що наскрізний сюжет цієї збірки – війна. Але це повідомить про «Точку нуль» ще менше, ніж коли назвати її «збіркою есеїв». Це шість десятків текстів про нашу війну, в яких війни немає (тієї війни, до якої ми уже в літературі привчилися). Це шістдесят із чимсь коротких творів про людину, в яких людина – лише інструмент для осмислення пережитих досвідів.

Фото: Новинарня

Слухала на публічній дискусії міркування письменників, яким має бути сучасний твір про війну. І весь час осаджувала себе на думці: дайбо’ не автобіографічним. Хоч розумію: тільки таким зараз твір про війну і може бути – написаним із власного досвіду. Не «прозою нащадків і сучасників», а «прозою очевидця і учасника». (То чотири пріоритетні способи писати про історичну подію – Нащадок, Сучасник, Очевидець і Учасник).

Війна – абсурдна реальність (за визначенням). Герою Чеха випало в ній у будь-який спосіб зберегти здоровий глузд. Початком всього в «Точці нуль» стає відчай. З нього походить відкидання та критика світу, в котрому існує раціональна необхідність виправдати зло. Ну бо справді, треба жити – не вити ж. Завдання героя «Точки»: подолати спокусу. А спокуса полягає в тому, щоб перестати помічати абсурдність ситуації, в якій він опинився, і змиритися з цим абсурдом. Чехова спостережливість підмічає в безглузді війни, скажімо так, санкції певного Вищого Смислу. Війна стає для нього способом самопізнання.   

Літом 2015-го його мобілізували. Спочатку учебка, полігон, потім місяці на Херсонщині, потім Схід і передова. Одноманітність, бруд, фізичне і психологічне виснаження, неадекватність «аватарів», дезорганізація військового керівництва, коротка відпустка додому, злість на «цивільних», знову передова і знову нудьга. «Війна – це нецікаво». У Чеха нема опису боїв. Тут майже немає смертей. Тут немає героїзму на точці «нуль». Тут є нудьга, одноманітність і втома. Щодо сюжету збірника, це все, що треба знати. Панує тут не сюжет, ясно.  

Точка нуль, нам пояснюють, є психологічним станом, коли вкрай некомфортна ситуація вимагає від людини «обнулитися» – звільнитися від залежностей, прив’язаностей, афектованих реакцій, зайвих раціоналізацій. Тільки «тут і тепер», де тобі треба існувати. Ще «точка “нуль”» – це передова.

Вдала назва для книжки. Зрештою для тексту ця добра метафора стає символом. Від нарису до нарису герой Чеха фіксує певну втрату (добровільну почасти) чогось, що складало його ідентичність. І з подивуванням відзначає те нове, що заповнило створену порожнечу в його суб’єктності.

Знаєте різницю між ідентичністю і суб’єктністю? – Це різниця між тим, чим ми є, і тим, хто ми є. От цим шляхом свого героя Чех і проводить: від усвідомленого «чогось» до незнаного «когось».

Вихідна точка цієї подорожі – навіть не його київське довоєнне життя, яке зараз здається нереальним. Точніше, не тільки воно. Барометром тут слугує, наприклад, ще й історія побратима-земляка ДядьЛьоши. ДядьЛьоша – літній маргінал, їх із розповідачем мало що поєднує направду, окрім піжонських цигарок, малої батьківщини і війни. А ще ДядьЛьоша запозичує «землячку» своє глобальне розуміння примусових втрат, бо він зі своїм в’язничним минулим знається на тому, як їх переживати: «Звикай, – каже мені Льоша»… Світ, в якому страждає людина, – несправедливий. Світ, в якому страждання людини ніц не вартує, – розумний. Так?

Є тут окремий нарис про взуття. Буквально: чи треба пояснювати, наскільки важить на фронті зручне взуття? Чех складає справжнісіньку оду темно-зеленим «нью-беланс», які прислужилися йому і в учебці, і на полігоні, і на фронті – «і далі служитимуть». Ці кросівки – те, що вдалося вберегти від мирного життя. Теж символ і тонкий.

Війна завжди починається зі знеособлення. Щоб убивати і бути готовим померти, треба перестати сприймати іншу людину як унікальну і себе як унікальну людину. Уніформа надається до того ідеально. Ті «примітні» кроси – запобігання знеособленню. Завжди існує щось, що втратити неможливо. І от взагалі не факт, що саме це слід зберігати. Глобальне послання: людина в світі Чеха міняється. А ще важливіше, що в цій ситуації – на точці нуль – людина може і не змінитися. Вигуки побратимів на адресу легендарних кросівок: «Мужик, я заздрю тобі. У тебе таке ох*нне взуття. П*здате й ох*нне». Оті два нецензурні схвальні слівця – взагалі-то антоніми, якщо що.       

В цій серії покарань, які не заслужив. В цій серії втрат, які не відновити. Серед питань, на котрі не ясно, кому належить відповісти. Серед цього граничного абсурду, який не надається до пояснення, герой Чеха – Іов. (Здається, автор свідомо працює саме з цією біблійною притчею). Був собі праведник, його невідомо за що покарали: знищили майно, вбили рідних. А потім прийшли і пояснили: тому що віра його була слабка. Тож Іов зрештою мусить визнати: його знання про світ були неповними – не можна судити Бога за людськими мірками. Отже, і головне питання тут: не за що нас карають, а для чого.  

Іов-ситуація Чеха така сама за природою і змістами. Людину, яка мала певні соціальні і особистісні досягнення, поглинає абсурдна ситуація, в якій його позбавлено самого необхідного (від нормальної їжі до відчуття власної унікальності). Щоб це пережити, йому слід вийти з звичних для нього способів оцінювати навколишню реальність: «Я проживаю чиєсь життя. І бачитиму віднині чиїсь сни».

«У нашу річницю десь на Донбасі» – один із найвідвертіших нарисів у книжці. А варто відзначити, що тактовні замовчування взагалі не є методом Чеха. Він наразі самотужки робить за нас вкрай важливу роботу, коли позбавляється від природного бажання відкорегувати для невтаємничених образ свого героя, образ бійця-патріота. Коротше: Чех говорить правду про війну. Такі книжки, як «Точка нуль», запобігають знову ж таки природній нездатності першої воєнної генерації запам’ятати те, що довелося побачити. У такий спосіб опрацьовуємо війну і ми – «з нуля», – разом із героєм «Точки». Отже, «У нашу річницю».

В містечко поблизу його дислокації приїздить із презентацією нової книжки дружина (теж написала про війну, натякне – «Глибина різкості», підхопимо ми натяк). Його дорога триває від Золотого до Сєвєродонецька, де подружжю випала нагода зустрітися акурат в десяту річницю знайомства. Бійця відпускають з позиції, побратими дають мудрі поради (відпочити-відіспатися), таксис розважає ненав’язливими байками. Він їде і згадує їхнє знайомство (цей момент він теж переживав в дорозі), їхні спільні роки (вперше така довга розлука): «Я їду до неї, як уперше, до невідомої, незнаної». Приїздить – і «вона вибігає, обнімає мене, звісно, щось говорить, тягне всередину (…). Там сидять люди, доїдають обід». Сумне буденне свято.

Це остання з його втрат. Відчай сягає апогею: війна – уже не його особиста катастрофа. Запановує всуціль сприйняття світу як катастрофи, як глобальної недосконалості, котра чомусь допускає: можна покарати невинного за неіснуючу провину. І в цьому світі провина, за яку тебе карають, не є вчинком; тому її неможливо осмислити як власну. Просто так склалося.  

Вони проводять разом два дні. У кожного – своя війна. Тільки відчай спільний: гуляючи вуличками, вона раптом починає гірко плакати – загубила сережку. Деякі втрати можна прилюдно оплакати. В деяких же – можна тільки покаятися і попросити Когось про «відшкодування». Фінал: «Буде, що згадати і що розказати дітям (…). І ми роз’їжджаємося в різні боки». Триває друге воєнне літо.

Питання: штучно-наївний тон публіцистики, майже розмовний стиль «Точки» – чи вони не суперечать вони за суттю тому високому моменту особистісного перетворення та історичного катаклізму, який описує Чех? На позір: ще й як! А по правді: це свідчення технічної майстерності автора.

Основна техніка «Точки нуль» «офіційно» зветься парресією. Це риторика, яка не має вихідної установки на патетичний ефект. Вона не переконує, а діє начебто без пасток і маніпуляцій: таке собі аутентичне щиросердя. Родом парресія з церковної сповіді. Найближчий сусід «Точки нуль» в цьому плані «Севастопольські оповідання» Толстого (відтоді парресія є частим гостем у воєнній прозі, на яку Чех час від часу посилається).

В такому оповідуванні наявний важливий момент, який Чех опрацював доста елегантно: тут збігаються позиції спостерігача і діяча. Ні, я не про автобіографізм. Все глибше. З позиції зовнішнього спостерігача будь-який вчинок залишається назавжди. З позиції безпосереднього учасника важать не вчинки, а наміри – отже, існує таки можливість «обнулитися».

В книжці Чеха є повторювана сцена. Скажімо, поки триває караул, він пише про стояння в караулі. Поки триває тривожна воєнна ніч, він читає побратимам свої нариси про їхні ночі. Власне, дія і слово на її позначення повністю збігаються. І це дозволяє Чеху «наївно» і «непатетично» віддати своєму герою всі головні ролі у цій виставі – і «учасника», і «очевидця». Вже точно – «сучасника». А знаєте? Почасти навіть і «нащадка».  Зрештою, це ж мемуари.

А Чех – чесний мемуарист, хоч і воліє не проговорювати до кінця всі свої одкровення. Слово, яке вдається вимовити його герою з граничними над-зусиллями – «віра». Слово, яке так і не вдалося йому сказати – «надія». Повторюся знову: це книжка спогадів. Спогад і є ключем, який відмикає для героя Чеха питання про «набуту» віру і «втрачену» надію. Те, що заважає йому жити надією (стати кращою людиною) – це спогад (про мирне життя – на передовій, про передову – у мирному житті). Зворотне так само правильно: те, що заважає йому жити у спогадах, є надією. Сподіватися замість згадувати і навпаки – дуже людське все це. І запускається відтак «мемуарний» біг навперейми між «спогадом» і «надією».

Хто ж в «Точці» фінішував першим?   

Постскриптум до збірника – оповідка «Книжка про війну». Розповідач зізнається: книжка про війну за авторством Чеха мала б виникнути давно. Поруч із юнаком все його свідоме життя жила людина, яка мала досвід бойових дій – від Чехословаччини до Афганістану. Пилип люто пив, в такому стані був некерованим. Як взірець для юнака Пилип – чи не найгірший із варіантів: «Я завжди тягнувся до нього, ніби до чогось забороненого, як-от брудні компанії з району, легкі наркотики, порно». А-от як герой майбутнього роману: «Справді, це гідний кандидат у протагоністи, чий триб життя сіє сумніви, породжує смуток і має місце для героїзму». Тоді з романом про радянського підполковника не склалося. Зараз розповідач здатний зрозуміти того чолов’ягу краще, отже, час повертатися до творчого задуму.  

Скидається на гепі-енд? Людина повертається до мирного життя, опрацювавши травму війни і ставши глибшою та людянішою? Так от, це – не він, не гепі-енд.

Протагоніст – головний дієвий персонаж, «детектор» авторського висловлювання. Звісно, на цю роль може претендувати і очевидний антигерой типу товариша підполковника. Тільки-от Пилип – т.зв. хибний протагоніст: виникає лише наприкінці «Точки» і зникає безслідно, не отримавши право на пряме висловлювання. Роман про нього має всі шанси залишитися ненаписаним.

В переживані унікального досвіду (травматичного – то ще більше) людина є жахливо і вимушено егоїстичною. Ділитися досвідом, набутим на війні, зі своїм героєм – ще те випробування для письменника. І справа навіть не в тому, що люди, які постраждали (психологічно), рідко здатні поєднатися.

В цьому задумі ненаписаного роману Чех майже-озвучує, що є для нього війною (вперше за всю книжку). Якось так: війна – то коли старші чоловіки навіюють молодшим чоловікам думку, що вбивати один одного є доцільним. І головний висновок «Точки» теж лунає в контексті цього ненаписаного роману. А саме, солідаризуючись із учасниками попередніх воєн, герой визнає, що його відчай здатен переробити світ, де старші чоловіки навіюють молодшим думку, що вбивати… і так далі. Але при цьому навіть думки побіжної не з’являється, що за допомого цього ж відчаю можна з абсурдної реальності війни вийти, що вона не абсолютна, що вона недоцільна. Війна – це не цікаво, так. Але у Чеха і для Чеха вона має Смисл.

От власне. Це проза «добровольця», який обіцяє нам у фіналі: «Я ще напишу роман про “дезертира”». Саме тому Чех і спроможний створити настільки переконливого психологічно персонажа як головний герой «Точки нуль». І саме тому він здатний написати таку сильну книжку про війну. І щиро шкода, що вона є автобіографічною. І що не може бути ніякою іншою.    

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик