ГлавнаяКультура

​Адреса нашої біди: про що розповідають документальні фільми на тему Чорнобиля

Національний центр Олександра Довженка видав збірку з 15 фільмів про Чорнобильську АЕС до і після аварії. Вона складається з чотирьох дисків-томів, які об’єднані за хронологічним і тематичним принципом.

У першому томі «Атомоград» - фільми про будівництво станції, а також міст-супутників: «Чорнобильська атомна», 1974 рік, режисер Леоніда Автономова, «Ранок Атомограда», 1974 рік та «Ланцюгова реакція», 1978 рік Володимира Георгієнка, «Причетність», 1982 рік Борис Квашньова.

Другий – «Хроніка катастрофи», включає перші фільми-реакції на аварію, які відображали безпосередній процес ліквідації: «Чорнобиль: хроніка важких тижнів» Володимира Шевченка та «Чорнобиль. Хліб на розломі» Олександра Косінова.

Том третій «У пошуках правди» - спроби виявити причини і знайти винних, зняті в дусі «перебудови»: «Зона» Мурата Мамедова, 1988 року, «Мі-кро-фон!», 1988 року та «Право на правду»,1989 року, «Поки ми ще живемо», 1992 року Георгія Шкляревського, «Невиданий альбом», 1991 року Володимира Таранченко і Віктора Кріпченка та «Смертельна хмара Чорнобиля» Лоскутова, 1992 рік.

І останній, під назвою «Національна травма», включає два фільми Роллана Сергієнка «Поріг», 1988 року та «Чорнобиль. Тризна», 1993 року.

Фото: Facebook / Центр Довженка

Упорядники збірки поставили перед собою складне завдання переосмислити та перетлумачити знання про аварію та її образи, які укорінилися в нашій свідомості за останні тридцять років. LB.ua подивився фільми і аналізує, чи вдалося Центру впорядкувати пам’ять про ЧАЕС.

Альона Пензій Альона Пензій , Журналістка

Аварію на Чорнобильській АЕС називають найбільшим випробуванням політики «гласності». Вона примусила заговорити про речі, які до того не підлягали обговорюванню.

Документалісти – і в цьому є їхня величезна заслуга – почали закликати суспільство до глибшого осмислення політичних, економічних та моральних наслідків того, до чого привели недисциплінованість, недосконалість, технічних і наукових рішень.

Місто-сад. Життя в гармонії з природою

В першій частині збірки комсомольці-ударники наперебій розповідають про те, як їх переповнює гордість, що вони працюють на такому масштабному будівництві і нічого, що в них немає досвіду і складні інженерні питання їм потрібно вирішувати безпосередньо на будмайданчику. Але ж виконують і перевиконують плани! Будують першу в Україні атомну електростанцію!

Стрічки створені в кращих традиціях радянської пропаганди з усіма характерними рисами: бадьорою ритмічною музикою, ударною працею, великою кількістю дітей, які пояснюють, що таке атом і для чого він потрібен.

Проте, якщо уважно дивитися, то можна побачити певні суперечності та неточності навіть в таких ідеологічно вивірених стрічках. Так, наприклад, в «Чорнобильській атомній» один з керівників будівництва говорить про те, що не було ніяких бараків для робітників, для них відразу будували будинки, а через декілька хвилин робітник розповідає про те, як складно було жити в кімнаті одночасно з 49 чоловіками. Стрічка «Причетність» Бориса Квашньова розповідає не про електростанцію, а про демографічний вибух у місті Прип’ять та про проблеми з будівництвом шкіл і дитячих садків.

Кадр з фільму "Причетність"
Кадр з фільму "Причетність"

Один з найбільш нав’язливих мотивів – «атомна енергетика найбільш екологічна» і «люди поряд з станцією можуть жити в гармонії з природою». Прип’ять постає як місто-сад, куточок раю на землі. Проте наші знання додаються до наративу і пропаганда спрацьовує абсолютно навпаки. Не відпускає тривожне передчуття катастрофи. Все це трохи нагадує фільми жаху, коли спочатку створюють атмосферу чогось звичного, приємного, комфортного, щоб момент руйнації цього ідилічного світу був відчутнішим.

Не до рефлексій і роздумів – всі на порятунок дому!

Зовсім інший настрій другого диску, де зібрана хроніка перших днів ліквідації. Володимир Шевченко, Віктор Крипченко, Володимир Таранченко були першопрохідцями, після виїхали режисер-оператор Ізраїль Гольдштейн, режисери: Олександр Косинов Георгій Шкляревський, Мурат Мамедов.

Володимир Шевченко працював в зоні катастрофи беззмінно з 14 травня до вересня – більше ста днів знімав з відкритого люку гвинтокрила, який завис над четвертим енергоблоком, а також впритул з даху реактора без спеціальної збільшувальної техніки.

Перша назва картини була – «Адреса нашої біди», від якої авторів змусили відмовитися. Картина «Чорнобиль: хроніка важких тижнів» вийшла на екрани в 1987, хоча в титрах зазначено 1986 рік. Володимир Шевченко не дожив до моменту виходу картини на широкий екран. Хоча завершена вона була задовго до того, як його не стало.

Кадр з фільму "Чорнобиль. Хроніка важких тижнів"
Кадр з фільму "Чорнобиль. Хроніка важких тижнів"

В фільмі Шевченка на перший план виходять шахтарі, будівельники, пілоти, медики, солдати, члени урядової комісії. Слова Горбачова про те, що аварія на Чорнобилі висвітлила чудові якості радянських людей ще не звучать в такій іронічній інтонації, як в більш пізніх фільмах. Так, є легка критика, навіть присутній показовий судовий процес над тими, хто покинув свій пост під час аварії. Але все ж цей фільм - про героїзм і про самовідданість людей, що працювали в зоні.

«Чорнобиль. Хліб на розломі» оповідає про військових, які працювали в тилу, випікаючи хліб для ліквідаторів. Лейтмотивом, який задавав темпоритм всьому фільму, став відлік метроному, оскільки кожна хвилина була надзвичайно важлива. Тут не до роздумів і рефлексій, вони прийдуть пізніше, треба рятувати дім від великої пожежі.

Пошук правди. Втрачений дім

Аварію на ЧАЕС можна назвати тим пунктом для української документалістики, коли вона з інструменту пропаганди перетворюється на засіб критики влади. І ця зміна особливо відчутна по фільмах, зібраних на третьому диску.

Не так далеко від рідних місць знайшли свій притулок більше ста тисяч переселенців із зони, декілька тисяч повернулися в свої будинки. Свій двадцятихвилинний фільм «Зона» Мурат Мамедов присвячує цій проблемі. Старих людей організовано привезли в зону відчуження на декілька годин вшанувати могили своїх близьких. Всі розмови - тільки про дім і про те, що їм довелося покинути. Скарги, нарікання, десь голосіння, а потім раптом – акордеон, танці і співи – все це сплітається в дивну звукову канву і створює атмосферу трагікомічності.

Що примусило їх повернутися в зону? Невже лише ностальгія за рідним краєм? Забезпечити людей житлом – ще не значить повернути їм справжній побут. Повністю це зробити так і не вдалося, оскільки рідна хата, навіть під солом’яною стріхою, завжди, а тим паче для людей похилого віку, буде краще, ніж нові цегляні будинки. 

«Що хочете робіть з нами – ми нікуди звідси не підемо. Ми дома!» – говорять герої стрічки Мамедова.

Кадр з фільму "Зона"
Кадр з фільму "Зона"

«Мі-кро-фон!» Георгія Шкляреського, зроблений в репортажному жанрі, що разом з синхронними записами інтерв’ю стає характерною ознакою кіно «перебудови».

Помилки перших днів після аварії, відсутність або викривлення даних дозиметра, приховування медичних аспектів наслідків аварії – все це стало причиною критичного ставлення до всього, що говорили представники керівних органів, спеціалісти та вчені. Таку думку стверджують автори фільму.

Під час виступу одного з активістів на акції протесту у Києві вимикають мікрофон. Це викликає народне обурення. І вже тисячі голосів підхоплюють прохання того, хто виступає и вимагають: «Мі-кро-фон!» Це переростає у вимогу правди про реальний мікро-фон забруднених територій. Своєрідним продовженням можна вважати інший фільм Шкляревського – «Право на правду». Основна частина фільму присвячена мітингу з нагоди річниці Чорнобильської трагедії, яка чергується з фотокадрами евакуації людей. Саундтреком до фільмів цього періоду стає звук лічильника Гейгера.

Кадр з фільму "Право на правду"
Кадр з фільму "Право на правду"

«Поріг – це щось, що треба переступити, але ми продовжуємо топтатися перед ним»

Чорнобиль призвів до руйнації низки радянських модернізаційних міфів. Натомість створив нові національні, зав’язані на образі жертви. В кінокартинах «Поріг» і «Тризна» Роллана Сергієнка велике значення мають ідеї християнських заповідей і біблійних міфологем про вічну надію на пробудження народу, а з іншого боку, завжди є страшне передчуття кінця світу.

«Поріг» – це все ще протест проти того, що 27 червня 1986 року Третє Головне управління МОЗ СРСР зобов’язало свої служби засекретити свідчення про аварію, результати лікування та рівень радіоактивного опромінення ліквідаторів. В фільмі є момент, знятий в Прип’яті 26-27 квітня 1986 року кінолюбителями Назаренко і Євтушенко: жінки і діти біля кіосків з морозивом, весілля з лялькою на капоті, дитячі візочки на вулицях і скверах, хлопчики грають в футбол, а поряд ходять міліціонери в захисних масках і з дозиметрами.

Кадр з фільму "Поріг"
Кадр з фільму "Поріг"

«Тризна» за сценарієм Ліни Костенко – це своєрідне оплакування, годинна літургія, в кадрі - переважно люди похилого віку. Тематично фільм схожий на «Зону» Мамедова, але є одна відмінність – людям не дають висловитися самим. Ми весь час чуємо дикторський текст, який нав’язливо, хоч і досить поетично, розповідає як нам бути, що ми мали б відчувати і переживати. Автори ставлять велику кількість риторичних питань, на які складно знайти відповіді і сьогодні.

Один з героїв фільму «Поріг» робить досить слушне зауваження, яке можна трактувати значно ширше виходячи за межі кіно: «Поріг – хороша назва для фільму. Це щось, що треба переступити. Інша справа, що поки ми лише перед ним топчемося. Але від цих роздумів, час перейти до дії – кроку».

«Чорнобиль (не)видимий. Хроніка утопії та катастрофи» – це своєрідний концептуальний альбом, який дає різні способи сприйняття цієї події. Його варто дивитися в хронологічному порядку, для того щоб відчути еволюцію української документалістики, а також скласти цілісний образ не лише трагедії на ЧАЕС, але і цілого періоду.

Кадр з фільму "Чорнобиль. Тризна"
Кадр з фільму "Чорнобиль. Тризна"

Аварія на ЧАЕС тягне за собою низку проблем не лише екологічного характеру, але й соціологічного та антропологічного. Лишаються актуальними проблеми і цікавий досвід жителів українського Полісся, які вимушені покинути свої домівки: а це не лише речі побуту, але й те, що не має матеріального виміру. Сьогодні з цією проблемою, не через екологічну катастрофу, а через війну та окупацію зіштовхуються сотні тисяч переселенців з Донбасу та Криму, які поки що не стали героями для фільмів українських кінематографістів. Майдан 2013-2014 років став поштовхом для розвитку української документалістики, як свого часу аварія на ЧАЕС: з’явилася великий кількість фільмів з певним набором образів та ідеологем, які, втім, ще потребують вдумливих рефлексій і досліджень.

Альона Пензій Альона Пензій , Журналістка