Європа не повинна жити відповідно до сценаріїв, нав’язаних когнітивною війною Москви, економічною експансією Пекіна чи непослідовними рішеннями тих, хто в певний момент визначає політику навіть наших ключових стратегічних партнерів.
Безпека, мир і добробут Європи не можуть залежати ані від шантажу кремлівських імперіалістів – включно з їхнім улюбленим ядерним шантажем, – ані від того, який вибір зроблять кілька тисяч виборців у якомусь окремому американському штаті.
Об’єднана Європа повинна мати власний план, власну візію і власну волю до дії.
Причому діяти потрібно активно й наступально, а не лише спостерігати за щоденними актами геноциду, воєнними злочинами та терором Московії в Україні, очікуючи, поки російські спецслужби та військово-політичне керівництво завершать підготовку до розширення кінетичної війни за межі України.
Не просто «стримувати». Не «умиротворювати». Не гратися в наївні ілюзії «деескалації», нескінченних «перемовин» чи необхідності вкотре «почути Москву».
Мета має бути іншою: перемогти Московію та назавжди усунути цю екзистенційну загрозу для вільних націй Європи.
Пан’європейський Рух може і повинен стати тим каркасом, навколо якого будуть знайдені механізми, як саме цього досягти.
На відміну від значної частини європейських політиків та осіб, які ухвалюють рішення і які навіть у 2026 році – sic! – продовжують обирати інфантильне самозаспокійливе wishful thinking, прихильники Пан-Європи дедалі чіткіше усвідомлюють масштаб виклику.
Проблема не зводиться до «одного Путіна». Йдеться про значно глибшу імперську суспільно-політичну модель, яку Кремль лише спрямовує та використовує. Так звана РФ разом зі своїми союзниками-диктатурами вже веде повномасштабну війну проти Європи, її політичної суб’єктності та її фундаментальних цінностей.
Саме тому старі формули більше не працюють.
Король помер – нехай живе новий Король.
Подобається нам це чи ні, але стара модель Pax Americana більше не може сприйматися Європою як безумовна й вічна гарантія власної безпеки. Так само не можна будувати довгострокову стратегію, виходячи з припущення, що НАТО у його нинішній політичній конфігурації автоматично вирішуватиме всі проблеми європейської безпеки.
А природа – зокрема геополітична – не терпить вакууму.
Отже, Європі потрібні нові інструменти, нові механізми та нова архітектура сили. І Пан-Європа може стати однією з відповідей на цей виклик.
Бо альтернатива – це не абстрактний «занепад». Альтернатива – світ, у якому новий Pax Dictatorship, сформований Москвою та Пекіном, приноситиме нові ГУЛАГи, репресії, депортації, голод, знищення національних еліт та геноциди. Протягом останніх кількох тижнів – 17-19 вересня у Києві та 1-4 жовтня у Відні – відбулася ціла низка заходів і зустрічей Міжнародного Пан’європейського Руху. Їх об’єднувала спільна мета: перетворити понад столітню мережу прихильників спільних європейських цінностей на реальний інструмент практичного впливу, дії та змін.
Йдеться про цінності, на яких постала сучасна вільна Європа: верховенство права, гуманізм, конституціоналізм, парламентаризм, підзвітність влади, субсидіарність, свободу слова і совісті, поділ влади та систему стримувань і противаг, соціальну ринкову економіку, класичний лібералізм, солідарність, розвинене й активне громадянське суспільство, інституціоналізм, права людини, демократію, громадянські свободи та громадянську відповідальність.
Так, Пан’європейському Рухові вже понад сто років. Саме засновники Пан-Європи на чолі з Ріхардом Куденхове-Калерґі, а згодом Отто фон Габсбург та їхні однодумці були серед головних ідеологів європейського об’єднання – того, що з часом і за формою, від європейського прапора та гімну до спільних інституцій, і за своєю суттю втілилося в політичному проєкті об’єднаної Європи.
Сьогодні перед Пан-Європою стоїть нове завдання: допомогти перетворити цю історичну ідею на дієвий механізм, здатний захистити наш континент – звісно, разом з Україною, адже Україна є Європою – від союзу військових злочинців, терористичних режимів та східних диктатур. Ідеться не лише про імперіалістичну Московію у формі так званої РФ, а й про її ситуативних авторитарних партнерів – КНР, Іран та КНДР.
Саме питання «що?» і «як?» стали предметом публічних дискусій та непублічних дебатів у Києві й Відні.
Їхні проміжні висновки лягли в основу Віденської декларації за сильну Європу та концепції Геостратегічної доктрини Об’єднаної Європи.
У вересні в Києві та в жовтні у Відні політики, дипломати, військові, науковці, підприємці та профільні експерти спільно працювали над ідеями, які можуть стати каркасом майбутньої PAX PANEUROPA.
Серед учасників були представники Австрії, Норвегії, Німеччини, Швеції, Словаччини та інших європейських держав, а також низка народних депутатів України – членів міжфракційного депутатського об’єднання «Пан-Європа» у Верховній Раді України.
Серед концепцій та ініціатив, що обговорювалися:
-
Пан’європейський когнітивний центр – інструмент системної протидії когнітивній агресії, дезінформації та зовнішнім операціям впливу;
-
Пан’європейський експедиційний корпус;
-
Пан’європейський інтернаціональний легіон;
-
формування під сильним, ефективним і відповідальним пан’європейським лідерством Axis of Freedom – коаліції для координації дій Об’єднаної Європи з її ключовими стратегічними союзниками, зокрема Японією, Канадою, Тайванем, США, Австралією, Республікою Корея та Новою Зеландією, задля протидії Осі диктатур – РФ, КНР, Ірану та КНДР;
-
Пан’європейський східний безпековий фронтир, який серед іншого має охоплювати розроблення спільноєвропейської стратегії деокупації Білорусі, формування демілітаризованої постросійської зони та нової системи безпеки на східному кордоні вільної Європи.
Європу не потрібно робити «великою знову». Європа вже і так є Величною.
Це одне з найкращих місць у світі для життя, роботи, освіти та майбутнього наших дітей. Парадоксально, але навіть міграційна криза є одним із непрямих підтверджень цього: мільйони людей готові долати величезні відстані й ризикувати життям, аби опинитися саме тут.
Європі необхідно відновити впевненість у власних силах, усвідомити власний потенціал і нарешті почати діяти на загальноєвропейському рівні – системно, стратегічно й наступально.
І зробити це потрібно негайно.
Бо сьогодні це вже не питання політичної моди чи абстрактної дискусії про майбутнє європейської інтеграції.
Це питання життя і смерті.
І Європа не може нескінченно сподіватися, що Україна самотужки виграє цю війну за неї.
Бо, зрештою, Україна – це Європа. А сильна Україна означає сильну Європу.
Читайте такожДиверсії, саботаж і шантаж: чи готова Європа протистояти Росії і підтримувати Україну